1.9. Методологічні принципи психології.

У сучасній вітчизняній психології проблематика наукового вивчення психіки зводиться о чотирьох основних загальнотеоретичних проблем.

1. Проблема психофізіологічна пов’язана із з’ясуванням взаємозв’язків психічного та її тілесного субстрату (носія).

2. Проблема психогностична пов’язана із з’ясуванням співвідношення між чуттєвими і розумовими психічними образами та дійсністю, яку вони відображають .

3. Проблема психопраксична пов’язана із дослідженням формування психіки у процесі практичної діяльності, а також залежності діяльності від її психічних регуляторів – образів, цілей, мотивів, особистісних властивостей.

4. Проблема психосоціальна пов’язана із дослідженням характеру залежності психіки від соціальних процесів, норм, цінностей і, в той же час, її активна роль в їх реалізації конкретними індивідами та групами.

Для дослідження і інтерпретації механізмів, закономірностей і фактів психіки необхідно створити певну дослідницьку позицію, точку зору, підхід, що власне і відображається у методологічних принципах науки. Вітчизняні вчені-психологи у 20-ті – 30-ті роки ХХ сторіччя сформулювали методологічні принципи психології, найважливіші з яких твердять, що зміст психіки формується, набувається при житті людини, і зумовлюється впливом зовнішніх факторів, однак останні заломлюються через “внутрішні умови” психіки (принцип детермінізму). Під внутрішніми умовами розуміються особливості роботи психіки, зумовлені різними факторами як вродженими, так і набутими. Однак цим принципом відстоюється позиція, що психіка як душа не є вродженою, наперед заданою, а розвивається в конкретних умовах, стверджується умовно-рефлекторна природа психіки. Це означає, що існує вплив, залишається слід і при повтореннях закріплюється реакція, формується поведінка. Приклад: у сім’ї ростуть двоє дітей, умови для них практично однакові, а діти мають різний характер, і не тільки тому, що різний вроджений генотип, а ще й тому, що реакції на один і той самий вплив – різні. Наступний принцип єдності психіки та діяльності спрямований проти дуалізму, який розділяв тіло і душу або поведінку і внутрішнє психічне життя. За цим принципом психіка і діяльність не тотожні, але й не протилежні. Діяльність розвиває формує психіку, її внутрішні структури, а у психіці створюється внутрішній план діяльності, що реалізується у поведінці. Приклад: якщо людина має чуйне внутрішнє ставлення до людей, то у поведінці, спілкуванні вона буде ввічливою, доброзичливою і навпаки. Принцип розвитку психіки і свідомості у діяльності відображає наукову позицію, в якій стверджується, що психіка у філогенезі (як явище) виникла історично на певному етапі розвитку людства у процесі сумісної діяльності людей. цей принцип стосується і онтогенетичного розвитку (кожної окремої людини) психіки, коли у процесі спілкування і практичної діяльності набуваються людські форми поведінки, а значить - з попереднього принципу – внутрішня структура психіки.

1.10. Короткий нарис історії психології.

В короткому історичному екскурсі важливим є прослідкувати еволюцію людської думки щодо розуміння природи психіки, її ролі у людському тілі, співвідношення і взаємодії з ним. Через специфіку людського пізнання (людського мислення) виник дуалістичний підхід до людської природи, тобто виникла дихотомія – тіло і душа. Сучасні наукові підходи мають виразні тенденції до цілісного (холічного, від англ. слова hole – цілий) розуміння природи, функціонування і життєдіяльності людського організму. Але питання про душу, її існування як окремої субстанції, її місцезнаходження та функції залишається відкритим і на сьогоднішній день. Трансперсональна психологія С.Грофа, його досліди із зміненими станами свідомості можливо намітять напрямки і перспективи нового розуміння сутності психічного, в якому поняття душі набере нового змісту.

Однак важливо простежити за процесом становлення психологічних знань, до якого є декілька підходів щодо визначення етапів формування предмету психології від стародавніх часів дотепер.

Відповідно до першого підходу психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини ХІХ сторіччя.(Г.Еббінгауз). Згідно з другим підходом, психологічна наука розвивалась у три етапи: 1) донаукова (міфологічна) психологія з анімістичними уявленнями про душу; 2) психологічні знання накопичувались у складі філософської науки, що тривало від античності до середини ХІХ сторіччя; 3) власне наукова психологія, що починається з другої половини ХІХ сторіччя дотепер. Третій підхід – культурологічний, який розглядає розвиток психологічної науки в контексті розвитку людської культури загалом. У цьому підході виокремлюють психологію Міфологічного періоду, психологію Античності, психологію Середньовіччя, психологію Відродження., психологію епохи Бароко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (scientia – наука.лат.) , що започатковується у ХІХ сторіччі і триває до сьогодення.(В.А.Роменець). У четвертому підході поділяють етапи розвитку психології в залежності від її предмету: 1) наука про душу, 2) наука про свідомість, 3) наука про поведінку, 4) наука про психіку як єдність свідомого і несвідомого (М.Й.Варій).

У рамках четвертого підходу можливий більш детальний розгляд етапів і віх у процесі становлення предмету психологічної науки.

1. Від античних часів психологічні знання існували в межах філософії та медицини. Первинним предметом психологічного пізнання була душа, яку ще давньогрецькі лікарі Гіппократ (460-370р.до н.е.), Ерасистрат (ІІІ ст. до н.е.) вважали речовинною часкою космосу (Демокрит), і мали уявлення, що мозок є органом, що пов’язаний з психічними явищами. У IV сторіччі до н.е. з’являється трактат Арістотеля «Про душу», в якому він розробив практично усю систему психологічних знань. Душа у нього розглядалася як нематеріальне начало, тотожнє духу за своєю абсолютною природою, в той же час пов’язане з конкретним живим тілом, залежне від його властивостей і тому недосконале. Арістотель протиставляє душу розумну, що притаманна людині – душі «тваринній, що притаманна тваринам, і, якій властиві пристрасті, потяги, бурхливі емоції - афекти. У середньовіччі поняття «душі» було прерогативою теологічних вчень і тлумачень, тому у розгляді істориків психології цей період залишається без значних яскравих доповнень щодо виникнення і змістового наповнення понять про психічні феномени.

2. В епоху Відродження емпіричні (досвідні ) знання вчених філософів дозволили сформулювати тлумачні сентенції щодо психічних феноменів. Так, наприклад, англійський філософ Дж.Локк (1632-1704) описав унікальну здатність людської душі «розглядати саму себе на віддалі», «робити себе саму предметом свого власного спостереження», що було назване «рефлексією» (не плутати з рефлексом) Для практичного психолога здатність до рефлексії є чи не найважливішим професійним вмінням. На сьогодні визначення рефлексії може бути таким: рефлексія – це відображення другого порядку, що означає відображення відображення. Можливо, буде зрозумілішим, якщо розглянути види рефлексії Можна говорити про рефлексію пізнавальної сфери, емоційно-почуттєвої сфери, потребнісно-мотиваційної сфери, вольової сфери. У соціальній психології говорять про соціальну рефлексію. Кожен з цих видів рефлексії означає здатність аналізувати самого себе, задаючи собі питання, на кшталт: «А чому я так відчуваю? Сприймаю? Чому до мене приходять такі думки? Як я запам’ятовую? Чому так переживаю? Чому це мені подобається? Чому чогось прагну? Що мене активізує, а що знесилює?. – і т. ін.. Соціальна рефлексія пов’язана із здатністю усвідомлювати, як людину сприймають інші люди.

Р.Декартом (1596-1650) було закладено дуалістичний підхід щодо розуміння проявів душі і тіла, який Г-В.Лейбніц (1646-1716) сформулював як «принцип психофізіологічного паралелізму», яким підкреслюється, що душа і тіло діють незалежно одне від одного і , разом з тим, узгоджено. Для сучасної людини, фахівця з психології, що замислюється над питаннями природи психічного, зазначені вище питання можуть зводитись до того, що орган психіки – мозок, і тіло людини є білковою матерією, а природа психічного – думок, образів тощо має природу польову, хвильову, а не є білковою матерією. Сучасні наукові погляди щодо природи психіки можуть бути пояснені відкриттями фізики вакууму, фізики торсійних полів, квантової фізики, сучасної психофізіології, зокрема фізіологією стресу.

В кінці XIX століття психологія зазнала кризи, що призвела до краху усієї її системи із дуалістичною філософією та інтроспективним методом досліджень. Як спроба подолати кризу виникло декілька психологічних шкіл і течій, в яких з’являється намагання підійти до вирішення проблеми сутності психіки на основі експериментальних наукових досліджень. Серед психологічних напрямків найбільш вагомими є психоаналіз (фрейдизм), біхевіоризм і гештальтпсихологія. Фрейдизм розглядає людину як соціалізовану біологічну істоту, якою керують інстинкти, що забезпечують виживання. В першу чергу, це сексуальний інстинкт та інстинкт агресії. Психічна енергія, що живить ці інстинкти міститься у несвідомих сферах психіки. Оскільки людина живе в суспільстві, утворюються сфери психіки, що містять соціальну складову особистості, яка відображає норми, правила, принципи людського суспільства і попадає у протиріччя із тенденціями несвідомої сфери психіки. В результаті життя людини, її психічна діяльність пов’язана з узгодженням протиріч між цими двома сферами всередині психіки та між впливами зовнішнього середовища і прагненням внутрішньої системи психіки до збереження її цілісності і автономності. Для реалізації цього завдання психікою людини напрацьовуються механізми психологічного захисту, дослідження та опис яких є значним внеском психоаналізу у розвиток психологічної науки.. Підсумовуючи, слід зазначити, що психоаналітична теорія: 1) описує структурні та динамічні моделі психіки, в яких несвідома сфера психіки посідає значне місце; 2) приділяє увагу сексуальній сфері особистості та її ролі у житті людини; 3)надає належного значення періоду дитинства як визначальному етапу у розвитку особистості; 4)описує механізми психологічного захисту особистості.

Біхевіоризм виник на основі досягнень біологічної науки і розглядав психіку як "чорний ящик", який не можна дослідити науково достовірно і об’єктивно. Тільки поведінка, яка є результатом зовнішніх впливів і яка формується методом проб і помилок може бути предметом наукових психологічних досліджень. Тому внеском біхевіоризму у світову психологічну науку є: 1) об’єктивний підхід до вивчення психічних явищ, на відміну від суб’єктивного інтроспективного методу асоціативної психології; 2) розробка методики і техніки експерименту в психології; 3) можливість використання результатів експериментів біхевіористів у педагогіці, практичній психології, психотерапії, в управлінні.

Гештальтпсихологія виникла на основі досягнень фізики і підходила до розгляду психічних явищ як природних. Особливо значні дослідження і наукові розробки пов’язані з психологією сприймання. Найважливішим внеском гештальтпсихологів у психологічну науку є наступне: 1) системний підхід до розгляду складних психічних явищ, що полягає в розумінні психічної діяльності як єдиного цілого, а не суми простих складових елементів (гештальт – цілісний образ, структура); 2) опис закономірності сприймання, що полягає у виділенні певної фігури з неструктурованого фону, іншими словами, закону "фігури і фону" як основного закону сприймання; 3) на основі цього ж закону, нове розуміння творчого мислення як здатності психіки до переструктурування інформації, та вбачання нових зв’язків між властивостями предметів і явищ, що досліджуються; 4) створення "теорії поля" особистості, в якій розглядається поведінка особистості як в предметному полі, так і в суб’єктивному психологічному полі її міжособистісних зв’язків, і яка також відображає системний підхід до розгляду інтерперсональних психічних явищ.

Гуманістичний напрямок у психології сформувався у 50-ті роки ХХ-го сторіччя. Його апологетом був А. Маслоу (1908-1970). В гуманістичному напрямку стверджувались наступні постулати. 1) Людина за своєю суттю є особливим феноменом, сутністю людської психіки є творчість(креативність), і тому кожна здорова людина має потребу у самореалізації. Само актуалізації своїх творчих потенціалів;.2) від народження людина є доброю або, принаймні, нейтральною, а не агресивною, як це стверджує фрейдизм, а агресія у людини виникає від зустрічі з агресивним суспільством; 3) вивчати треба здорових людей, а не хворих, як це робив Фрейд, і робити висновки щодо структури психіки здорових людей; 4) не можна переносити на людей висновки із експериментів з тваринами, як це робили біхевіористи.

За популярною класифікацією А.Маслоу, потреби поділяють на 5 рівнів: 1. Біологічні потреби. 2. Потреба у безпеці. 3. Потреба у приналежності до соціальної групи і любові. 4. Потреба у повазі, визнанні, авторитеті.

5. Потреба у самореалізації, самоактуалізації.

Когнітивна психологія (від дієслова «знати») розглядає людину як розуміючу, аналізуючу, оскільки людина живе у світі інформації. Психіка розглядається як інформаційна система, і для здійснення дії чи вчинку, необхідно на основі інформації прийняти рішення про спосіб реакції, поведінки або вчинок. Біхевіористи, власне, і закінчують аналіз на реакції, однак після реакції (вчинку) залишаються ще когнітивна і емоційна їх частини, і сам вчинок є джерелом інформації, що дозволяє сформулювати або поміняти думку про себе або інших. Виходить, що вчинок містить три компоненти: 1) дію, 2) думки, 3) почуття, що виникають при виконанні певних дій і вчинку в цілому.

Іншими словами, після реакції людина, у тій чи іншій мірі, здійснює суб’єктивний аналіз власної поведінки, міри її успішності, на основі чого здійснює необхідну корекцію або робить висновки на майбутнє.

Розвиток когнітивних здібностей згідно з концепцією Брунера (1966) здійснюється наступним чином: 1) пізнання у дитячі роки носить почуттєвий і руховий характер, що називається сенсомоторним навчанням, тобто ніщо не може перейти у думку, не пройшовши спочатку через почуття і рухову активність; 2) іконічне відображення, коли у пам’яті відкладаються образи сприйнятих реальних об’єктів, з допомогою мисленнєвих образів, 3)символічне відображення предметів у формі понять, що розгортається у підлітковому віці, тобто світ образів поступово поступається місцем перед поняттями, завдяки застосуванню мови..

Елліс вважає, що модифікація думок призводить до зміни поведінки.

Американський психолог А.Бек вказував: «те, як люди думають визначає - що вони відчувають і як вони діють.». Патологічні емоційні стани і неадекватна поведінка є результатом «неадаптивних» когнітивних процесів, тому метою когнітивної терапії є модифікація дисфункційних переконань і помилкових способів обробки інформації.

Бек описав феномен «автоматичних думок» , що є мимовільними, швидкими, неусвідомленими і безпосередньо призводять до емоційних і поведінкових реакцій. Він відзначав, що при емоційних розладах, автоматичні думки мають низку специфічних особливостей: так, наприклад, емоційному стану смутку відповідають думки про втрату, емоціям гніву – думки про невідповідність певному стандарту, тузі відповідають думки негативного змісту про себе, про світ, про людей, про майбутнє (депресивна тріада); страхові відповідають думки про зовнішню небезпеку і неможливість її подолати через власну неспроможність. Неадаптивність автоматичних думок, спотворення в оцінках зовнішньої ситуації пояснюються дисфункційністю базисних посилань, що лежать в основі автоматичних думок. Базисні посилання являють собою систему глибинних уявлень людини про себе, про оточуючий світ, своєрідну життєву філософію людини, в якій зафіксований увесь її життєвий досвід. У цьому особливу роль відіграють дитячі враження і вплив сім’ї.

Дж. Келлі (1905-1967) – один із засновників когнітивного напрямку у психології вважав, що кожна людина є свого роду дослідником, що прагне зрозуміти, проінтерпретувати, передбачити і контролювати світ своїх особистих переживань, і що робить висновки із свого минулого досвіду та будує припущення щодо свого майбутнього. Келлі вважав, що люди сприймають свій світ з допомогою чітких систем або моделей, які він називав конструктами. Особистісний конструкт – це ідея або думка, яку людина використовує щоби усвідомити або проінтерпретувати, пояснити або передбачити свій досвід. Конструкт являє собою стійкий спосіб, з допомогою якого людина осмислює певні аспекти дійсності у термінах подібності і контрасту(відмінності). Для формування конструкту потрібні три елементи (явища або предмети): два з них повинні бути подібними один на одного, а третій елемент - повинен відрізнятися від цих двох. Тому усі особистісні конструкти є біполярними і дихотомічними і мислення людини відображає життєвий досвід у термінах чорного і білого, а не у відтінках сірого. .Приклади конструктів: «хороший-поганий», «дружній – ворожий» тощо. Валідність конструкту перевіряється з точки зору його прогностичності. Подібно магніту конструкти мають полюси. Полюс подібності називається емерджентним, полюс відмінності (контрасту) третьому елементу називається полюсом імпліцитності.

Властивості конструктів:1) діапазон застосування. 2) фокус застосування є суб’єктивним для кожної людини, 3)проникність – непроникність.

Типи конструктів: 1)упереджуючий конструкт, 2) констеляторний конструкт, 3) припускаючий конструкт.

Особистісні конструкти можна класифікувати декількома способами.1.Всебічні конструкти і приватні (окремі ) конструкти. 2. Основні конструкти і периферичні конструкти. 3.Жорсткі і вільні конструкти. 4.Є ще розподіл на підпорядковуючий і підпорядкований конструкти.

Трансперсональна психологія. Дослідження Станіслава Грофа. Він довів, що у сфері свідомості людини немає чітких меж і обмежень. С. Гроф стверджує, що транс персоналі явища виявляють зв’язок людини з космосом, що у наш час є незбагненним, коли свідомість людини виступає за звичні межі і долає обмеження часом і простором. У траснперсональному досвіді люди здогадуються, що свідомість не є продуктом центральної нервової системи, і що вона, як така, притаманна не тільки людям, а є первинною характеристикою існування. Людська психіка, по суті, співрозмірна усьому Всесвіту і усьому існуючому. У такому розумінні, людина постає у своїй подвійній сутності: 1) як біологічна, тілесна, матеріальна 2)як безмежне поле свідомості. Люди можуть усвідомлювати самих себе з допомогою двох різних модусів досвіду. Перший – можна назвати хілотропічною свідомістю, коли людина усвідомлює себе як речовинну фізичну істоту з чіткими межами і обмеженим сенсорним діапазоном часу у світі матеріальних об’єктів. Другий емпіричний модус можна назвати холотропічною свідомістю, що розглядає поле свідомості без певних меж, що має необмежений доступ до різних аспектів реальності без участі органів чуття.

С. Гроф виявив, що коли людина від рівня свідомості починає проникати у область своєї несвідомої психіки, то вона зустрічається із 4-ма рівнями (областями) психіки, що лежать за межами нашого звичного досвіду свідомості. Спочатку треба подолати сенсорний бар’єр, тому рівні С.Гроф назвав наступним чином:

1.Сенсорний бар’єр.2.Індивідуальне несвідоме (біографічний рівень).

3.Рівень народження і смерті (перинатальні матриці). 4.Трансперсональна область.

Такого роду переживання людей можна спостерігати під час сеансів з психоделічними препаратами або при застосуванні інших методів сучасної психотерапії та експериментальної психології, де застосовуються холотропне дихання, ребьофінг, музика, робота з тілом, східні духовні практики і обряди тощо. Доцільним є розглянути кожен рівень психіки, що проходить людина у трансперсональнитх експериментах.

1.Сенсорний бар’єр. Усі психологічні техніки, що сприяють виходу у сферу несвідомого спочатку активізують органи чуття. Виникають різноманітні фізичні відчуття в тілі (долається фізичний бар’єр), виникають безадресні емоції радості або смутку так, що хочеться плакати або сміятися. Можливо, вони раніше часто стримувались (долається емоційний бар’єр).Можуть виникати зорові образи – кольорові плями, геометричні фігури, пейзажі тощо. (долається образний бар’єр). Можуть виникати зміни у слуховій зоні: з’являється дзвін у вухах, дзижчання, звуки високої частоти, що може супроводжуватись тактильними відчуттями у різних частинах тіла. Усі ці сенсорні відчуття у своїй сукупності являють собою «сенсорний бар’єр».

2.Індивідуальне несвідоме виявляється у спогадах про різні події, конфлікти, витіснені з пам’яті і що мали високу емоційну значущість, психологічні і тілесні травми, що були витіснені, але що впливають на різні емоційні і психосоматичні розлади – депресії, тривожність, сексуальні порушення, мігрені, астми і т.ін. Особливо виявляються і виринають травми, що несли небезпеку життю, оскільки залишають надто сильний відбиток у психіці. Спогади із біографії проявляються не поодиноко, а утворюють динамічні поєднання – системи конденсованого досвіду. (СКО), що можуть супроводжуватись фантазіями. На цьому рівні переживання, пов’язані із переживанням смерті виникають лише у тих, кому дійсно довелося зустрітися у житті із смертельною небезпекою.

3.Рівень народження і смерті (перинатальні матриці). Переживання смерті і нового народження, переживання родової травми є суттю цього рівня психіки, тобто перинатального рівня несвідомого. Проявляється такого роду досвід у чотирьох «базових перинатальних матрицях» - БМП. Перинатальні матриці – це глибинні структури несвідомої психіки, що містять інформацію про переживання і відчуття організму з моменту зачаття до завершення процесу народження. Перинатальні матриці у звичних умовах не усвідомлюються людиною, хоча здатні суттєво впливати на її здоров’я, психіку, поведінку і життя. Під час сеансів, наприклад холотропного дихання можна проникнути у сферу перинатальних матриць, усвідомити і пережити інформацію, що в них міститься, у символічній чи у реальній формі.

4. Трансперсональна область психіки. У ній виявляється зв’язок людини з космосом, коли свідомість виступає за звичні межі і долає обмеження часу і простору. Трансперсональні переживання інтерпретуються досліджуваними як їх повернення в історичні часи і дослідження свого біологічного і духовного минулого, коли людина проживає спогади з життя предків, із життя інших культур, інших історичних періодів, епізоди наче б то своїх власних попередніх втілень. Ці переживання ясно вказують, що якимось незбагненним поки що способом кожен з нас має інформацію про увесь Всесвіт, про усе суще, кожен має потенційний емпіричний доступ до усіх її частин.