4. Філософські концепції культурних колообігів.

В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. перше місце посідають концепції циклічного розвитку культури. Першим досліджував такий напрямок в культурології видатний арабський вчений, філософ, соціолог, історик епохи Середньовіччя Ібн Халдун (1332-1406). В своїй фундаментальній праці «Мукаддима», що в перекладі означає «Вступ» і є першою частиною восьмитомної праці з історії життя арабських народів, дослідив закономірності культурно-історичного процесу та соціально-економічного життя суспільства. Серед них виділяє такі основні:

а) закономірності культурно-історичного процесу, його рушійні сили;

б) вплив географічних факторів на історичний процес;

в) значення матеріального виробництва в суспільному розвитку та його вплив на історичний процес.

Ібн Халдун в житті суспільства виділяв три етапи:

1. Стан дикунства.

2. «Сільське життя» – життя в степах, пустелях.

3. «Міське життя».

«Сільське життя» – малопродуктивне, низький рівень культури і цивілізації. «Міське життя» – високий рівень життя, розвинута багатогранна культура, різноманітне виробництво.

Ці два етапи знаходяться в постійному антагонізмі, що проявляється як боротьба між «містом» і «степом», «культурою» і «пустелею». На його думку, ця боротьба є рушійною силою суспільного розвитку, головним фактором зародження та загибелі держав і цивілізацій.

Кочовики, які є активною руйнівною й одночасно творчою силою, високою організованою, з міцною родовою свідомістю, легко підкоряють осіле міське, багате населення, засновують нові династії та держави. Але, прилучаючись до культури і цивілізації осілих народів, вироджуються й самі стають об’єктами нападу нових кочовиків. Такий повний цикл дорівнює приблизно 120 рокам.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважають італійського філософа Дж. Віко (1668-1744рр), хоча чи найпершим прибічником коловоротного тлумачення історичного процесу є відомий мислитель епохи Відродження Нікколо Макіявеллі (1469-1527). Макіявеллі розглядав історію того чи іншого народу як своєрідний коловорот, окремий життєвий цикл якого вичерпується трьома основними різновидами урядів –монархією, аристократією та демократією. Перехід від однієї форми влади до іншої відбувається внаслідок виродження позитивної іпостасі кожної з них у свій антипод (монархії в тиранію, аристократії – в олігархію, народного правління – у цілковиту розбещеність). Ці переходи реалізуються як процес, не стільки свідомий і однозначно детермінований, скільки стохатично визначений випадковостями.

Дж. Віко в своїх «Основах нової науки про загальну природу націй» (1725) досліджував два світи: «світ стародавніх народів» і «світ християнських народів». Своє коло історія вершить уже не лише в межах життєдіяльності одного народу, а й у межах того чи того світу загалом. Кожен народ проходить три стадії або віки – вік богів, вік героїв і вік людини. Кожен вік має також свій етап виродження, деградації тощо.

Згодом цей напрям дослідження знайшов своє відображення в культурологічних системах М. Данилевського (1822-1885рр), О. Шпенглера (1880- 1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.

Прихильники цивілізаційної концепції вважають, що подібно до живих організмів, культури проходять цикл розвитку від народження до смерті. Вони абсолютно унікальні, замкнені, а їх культурні смисли неосяжні для інших культур. Історична необхідність виявляється як невідворотність проходження певних етапів життєвого циклу, але не дає підстави говорити про єдині шляхи історико-культурного розвитку, єдині цілі та культурні універсалії.

Відмовившись від лінійного розуміння культурно-історичного процесу, прихильники цивілізаційної методології підійшли до ідеї культурної морфології. Картина світу за такого розуміння має вигляд процесу постійного оновлення, становлення та згасання культурних форм, сукупність яких реалізує все багатство історичного життя.

М. Данилевський в праці «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розвитку, занепаду й загибелі. Він виокремлював (у хронологічному порядку) такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, ассирійсько-фінікійський( халдейський або давньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський ( або аравійський), германо-романський (або європейський), крім того ще мексиканський та перуанський, які загинули насильницькою смертю й не встигли розвинутися. У перспективі до 12-и культурно-історичних типів додасться ще слов'янський.

Кожен культурно-історичний тип своєрідний, має свій сенс, який визначається чотирма факторами (релігійним, політичним, суспільно-економічним і культурним).

За сприятливих умов будь-яка цивілізація проходить певні періоди свого розвитку: етнографічний (приб. 1000 років), державницький (приб. 400 років), культурний (або цивілізаційний, 100-150 років).

Німецький філософ О.Шпенглер у праці «Занепад Європи» обґрунтував ідею унікальних культур-організмів. Він виокремив 8 великих культур, які є зовнішнім виявом внурішнього складу душі народу: єгипетська, антична, індійська, вавилонська, китайська, арабська, західна, мексиканська. Ключем до розуміння душі кожної культури є прасимвол. Цивілізація, на думку Шпенглера, це – вмираюча культура, оскільки культура орієнтована на становлення, розвиток і досягнення духовних ідеалів, а цивілізація утилітарна.

Кожна культура є живим організмом. Культура як жива істота має свій строк життя – приблизно 1000 років, після чого вона вмирає і лишається тільки її форма – цивілізація.

Шпенглер відмовляється від пошуку законів розвитку суспільства: «справжня історія має долю, але ніяких законів». Ідею долі він поклав у центр своєї філософії культури. Доля становить ядро міфологічного, релігійного та художнього мислення, є сутністю всієї історії і на противагу природі не підлягає формам раціонального пізнання. Він підкреслював внутрішню єдність, взаємообумовленість форм мистецтва, науки, політики тощо у кожному типі культури. За переконанням Шпенглера, смерть культури знаменує не тільки припинення творчої діяльності, а й спрямування енергії на підкорення простору, експансію. За його словами, імперіалізм – це чиста цивілізація.

Англійський історик, філософ і дипломат А. Тойнбі в праці (12 томів) «Дослідження історії» вивчав причини формування й розпаду цивілізацій.

Він нарахував 21 цивілізацію, проте під кінець життя переглянув свою концепцію і зупинився на 13 розвинутих цивілізаціях: західну, православну, ісламську, індійську, античну, сірійську, китайську( до не ввійшла далекосхідна), цивілізацію Інду, егейську (до якої ввійшла мінойська), єгипетську, шумеро-аккадську (куди ввійшла вавилонська), антську, середньо американську (до неї ввійшли мексиканська, юкатанська та майя).

Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку 4 стадії: виникнення, розвитку, надлому і розпаду (дезінтеграції) після чого гине, а її місце заступає інша цивілізація.

В основу цивілізації Тойнбі поклав не етнічні чи лінгвістичні особливості, а релігійну приналежність.

А.Крьобер зазначив, що Тойнбі – єдиний професійний історик, який серйозно займався порівняльним аналізом цивілізацій. На відміну від Шпенглера, Тойнбі був переконаний у тому, що, переживши період розквіту, культура не приречена вмерти, занепасти. Основою соціокультурної організації в дослідника постають не культурно-історичні типи, а локальні цивілізації, що мають свій шлях розвитку, а після надлому втрачають самобутність. У Тойнбі цивілізація – це суспільства, а не культури. Свою систему пояснення історії людства він здійснив через опис характерів і нравів, що спричинили певне ігнорування відмінних ознак цивілізацій (усього він виокремив і дослідив 37 цивілізацій). Тойнбі визначав розвиток культури як серію «відповідей», що дає людський дух на «виклик» природи й суспільства.