1.3. Міжнародно-правові принципи побудови судової системи держави

Після проголошення незалежності України, ставши чле­ном міжнародної спільноти, наша держава зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів ор­ганізації судової влади, які відбиваються також і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав лю­дини від 10 грудня 1948 р. (зокрема статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права

від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до по­будови судової системи демократичної держави.

Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судо­вої системи відіграли вступ України до Ради Європи, ра­тифікація Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

• кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедли­вий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відпо­відно до закону;

• кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначен­ня міри покарання. Здійснення цього права, включаю­чи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недо­статнім для застосування їх у державах-учасницях без від­повідних рішень Європейського суду з прав людини, наділе­ного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлума­чення майже кожному з положень названих статей, які в су­купності сформували доктрину «права на суд».

У своїй сукупності положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом прин­ципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової сис­теми. Вони пов'язані з необхідністю:

• забезпечення кожному, хто намагається в судовому по­рядку захистити свої права й інтереси, реалізації цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, на­ближених до населення і наділених повноваженнями

розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);

• забезпечення реалізації права особи на перегляд її спра­ви вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апе­ляційному або касаційному порядку;

• відповідного процесуального порядку розгляду й вирі­шення спору, що визначається особливістю його пред­мету.

Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбит­тя в Конституції України.

1.4. Принципи побудови судової системи за Конституцією України

Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відання відповідних законів. Але вона визна­чає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:

• забезпечення доступності правосуддя у його ор­ганізаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) відповідно до адміні­стративно-територіального устрою України та утво­рення підсистеми спеціалізованих судів;

• визнання певної автономності функціонування спе­ціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відпо­відні вищі суди;

• закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів за­гальної юрисдикції¹;

• запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;

• заборона створення судів, порядок формування і ком­петенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.

Принцип територіальності. В Конституції України знайшов нормативне і термінологічне закріплення принцип, який і раніше визначав побудову судової системи України. Вперше цей принцип був впроваджений у Судових статутах 1864 р., коли від станових та пересувних судів був здійсне­ний перехід до загальних судових місць. їхня побудова базу­валася на двох головних принципах:

• началі двох інстанцій на чолі з верховним касаційним судом;

• началі осілості судових місць (зі збереженням по пев­них категоріях кримінальних справ виїзної діяльності). Першу інстанцію утворювали окружні суди, другу — судові палати. Ці судові установи утворювалися в різних регіонах держави, причому підґрунтям їх розташуван­ня була не адміністративно-територіальна одиниця, а одиниця зовсім самостійна — судовий округ¹.

Отже, принцип територіальності побудови судової сис­теми забезпечує територіальне розмежування компе­тенції однорідних судів, тобто визначає межі судового ок­ругу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпе­чити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи за суттю.

Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція не розкрила ані його зміст, ані критерії форму­вання судових округів, не визначена в ній і завершена систе­ма судів загальної юрисдикції. У Конституції щодо судової системи закріплені норми лише принципового значення, про що йшлося вище². Отже, розкрити зміст територіаль- ності шляхом визначення усієї системи судів загальної юрис­дикції (а отже, й визначення судових округів) мав законода­вець у спеціальному законі, яким став Закон України «Про судоустрій України». Виходячи з закріпленої в законі систе­ми судів зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, визначе­ної в ст. 133 Конституції України, оскільки він обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення.

Вимога принципу територіальності за законом полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширю­ватись на всі адміністративно-територіальні одиниці Ук­раїни. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які по­ширюється юрисдикція судів. Таким чином, Закон України «Про судоустрій України» визначив, що місцевими загаль­ними судами є районні, районні у містах, міські та міськрай- онні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента Ук­раїни (ч. ч. 1, 2 ст. 21).

Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладений адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи співпада­ють з адміністративними одиницями. Перевагою такої схе­ми побудови судової системи є те, що вся інфраструктура держави — зв'язок, транспорт, шляхосполучення — також побудована з урахуванням її адміністративно-територіаль­ного устрою, що надає змогу кожній особі без значних ви- трат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до свого суду. А відтак — така схема побудови виступає одним з чинників забезпечення доступності правосуддя у його судо- устрійному аспекті.

Слід також зазначити особливість дії принципу тери­торіальності в організації військових судів. Територіальна побудова військових судів першого та другого рівня обумов­лена територіальною організацією військового управління (військові гарнізони та військові регіони), а також спе­цифікою певних військових утворень (Військово-Морські Сили України). Отже, в основу організації військових судів покладений не адміністративно-територіальний, а, умовно кажучи, військово-територіальний устрій держави. Прин­цип територіальності повинен органічно поєднуватись з принципом спеціалізації.

Принцип спеціалізації у побудові судової системи є од­ним з факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов'язана з необхідністю розгляду справи компе­тентним судом. Компетентний суд — це не лише суд, уповно­важений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесен­ням рішення за суттю, а й суд, у фаховості якого впевнена особа, яка до нього звертається.

Конституція України стосовно спеціалізації теж визначи­лася лише принципово. Змістовне наповнення мали здійсни­ти відповідні закони і перш за все Закон України «Про судо­устрій України» від 7 лютого 2002 р. Він закріпив таку побу­дову судової системи, де мають місце елементи і« зовнішньої», і «внутрішньої» спеціалізації. Критерієм спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але не тільки. У побудові судової системи України було враховано й попередній десятирічний досвід існування відокремленої гілки арбітражних (нині гос­подарських) судів, хоча між природою матеріально-правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, ха­рактерними для цивільного судочинства, значно більше спільного з матеріально-правовими відносинами і процесуаль­ною процедурою господарського судочинства, ніж криміналь­ного. Між тим тільки господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються, побудовані за ознакою «зов­нішньої» спеціалізації, тобто утворюють окрему гілку в сис­темі судів загальної юрисдикції. Для загальних судів діє «внутрішня» спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподілом між суддями місцевого суду обов'язків по розгляду цивільних чи кримінальних справ, де це можливо завдяки кількісному складу суддів, або створен­ням судових палат в апеляційних судах. Окрім того, у судах різних судових юрисдикцій (у т. ч. спеціалізованих) може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкрет­них категорій справ даної юрисдикції.

Принцип єдності судової системи проявляється у тому, що в Україні утворена цілісна система судів загальної юрис­дикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізо­ваних судових гілок з існуванням єдиного найвищого судо­вого органу. Таким органом у системі судів загальної юрис­дикції є Верховний Суд України. Конституція України не розкриває змісту поняття «найвищий». Це зробив Закон Ук­раїни «Про судоустрій України», визначивши у ст. 47 ком­петенцію Верховного Суду України, який здійснює право­суддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Він дає судам роз'яснен­ня з питань застосування законодавства на підставі узагаль­нення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинним роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.

Вказані ознаки єдності судової системи не вичерпують усього змісту принципу єдності. Він включає у себе і такі елементи як:

• єдині засади організації та діяльності судів;

• єдиний статус суддів;

• обов'язковість для всіх судів правил судочинства, ви­значених законом;

• обов'язковість виконання на території України судових рішень;

• єдиний порядок організаційного забезпечення діяль­ності судів;

• фінансування судів виключно з Державного бюджету України;

— вирішення питань внутрішньої діяльності судів орга­нами суддівського самоврядування.

У Конституції України стосовно судової системи поняття «єдність» ніде не застосовується, але зі змісту норм, що рег­ламентують організацію судової влади, такий принцип, без­умовно, випливає. Це дало підставу закріпити його назву й основні елементи в нормах Закону України «Про судоустрій України».

В основу побудови судової системи України покладені як принципи, що текстуально закріплені в Конституції, так і принципи, що випливають із її змісту. До таких належать принципи інстанційності, ступінчастості, ієрархічності, доступності. Вони притаманні більшості судових систем су­часних держав, оскільки є результатом їх історичного роз­витку, які, незважаючи на природні відмінності, характери­зуються і загальними рисами.

Інстанційність — це поняття процесуальне, воно озна­чає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи. Судові інстанції з'явилися лише тоді, коли :

а) учасники процесу набули права на скаргу, і ця скарга ста­ла спонукою руху справи по вертикалі судових установ;

б) обсяг повноважень судів по розгляду і перегляду однієї і тієї самої справи почав відрізнятися, і ця відмінність чітко визначена законом. (При існуванні ревізійного порядку пе­регляду судових справ справа в силу закону просувалася з одного суду до іншого і перевірялася у повному обсязі, що вимагало значних витрат часу без впевненості, що справа буде остаточно вирішена черговою судовою установою.)

У сучасний період розвитку судових систем перегляд здійснюється на вимогу зацікавлених сторін, а за своїм змістом розрізняється на перегляд вирішення окремих пи­тань, які зустрічаються у справі (окремі оскарження), пере­гляд рішення за суттю (апеляційне провадження) і перегляд його з підстав неправильного застосування норм матеріаль­ного права чи суттєвого порушення норм процесуального права, тобто з метою вирішення завдання однакового ро­зуміння правових норм у правозастосовній практиці судів (касаційне провадження). Причому для кожної справи вста­новлюється не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції.

Суди, що вирішують справи по суті, мають назву «суди першої інстанції». Другу, або апеляційну, інстанцію утво­рюють суди, що вирішують справи в порядку апеляційного провадження. Вони також вирішують і окремі скарги на суди першої інстанції. Касаційну інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку касаційного провадження.

Наявність трьох інстанцій і заборона розгляду в одній су­довій установі однієї й тієї самої справи за двома інстанціями обумовлюють трьохрівневу побудову судової системи.

Саме такий підхід і був реалізований у побудові вітчиз­няної підсистеми загальних судів.

Якщо ж національні особливості, традиції чи інші чин­ники суспільного буття виявляються в розподілі певних ка­тегорій справ для розгляду їх по першій інстанції між суда­ми різних рівнів, тоді виникає проблема забезпечення апе­ляційного оскарження рішень зі справ, розглянутих апеляційними судами по першій інстанції.

Ця проблема вирішується у різні способи: або утворюється додатковий рівень у судовій системі, або суд, уповноваже­ний бути судом касаційної інстанції, виконує щодо вказаних справ функції суду апеляційної інстанції. Першій спосіб є вельми витратним (організаційно, кадрово, фінансово, ма­теріально-технічно тощо). Другий — збільшує навантажен­ня на суд касаційної інстанції.

Традиція надання суду другої інстанції (тепер це апе­ляційні суди) повноважень з розгляду по першій інстанції певних категорій справ існує у вітчизняному процесуально­му законодавстві, хоча нині лише у кримінальному судо­чинстві. Тому потрібно встановити, як цей фактор відбився у побудові судової системи, тобто у який спосіб в законі виріше­на проблема забезпечення конституційного права на апе­ляційне оскарження судових рішень. Законодавець пішов шляхом утворення додаткового рівня судів, зокрема, Апе­ляційного суду України (п. 2 ч. 2 ст. 18, п. 2 ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»). У Прикінцевих поло­женнях цього Закону було уточнено, що Апеляційний суд

України утворюється у шестимісячний строк¹ і здійснює повноваження щодо розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених до його підсудності процесуальним законом, з моменту, визначеного відповідним процесуальним законом. Але цей суд і досі не утворений, незважаючи на наявність відповідного Указу Президента України.

Тому повноваження з перегляду справ, розглянутих апе­ляційним судом по першій інстанції, реалізує суд касаційної інстанції, яким у системі загальних судів є Верховний Суд України. Ним в касаційному порядку можуть бути перевірені не тільки вироки і постанови апеляційного суду, постанов­лені ним в апеляційному порядку, а й вироки, ухвали і по­станови апеляційного суду, постановлені ним як судом пер­шої інстанції (ст. 383 КПК). Підстави для скасування чи зміни таких рішень не обмежуються переліком підстав, потрібних для касаційного перегляду, вони містять і перелік підстав, які характерні для перегляду справ у апеляційному порядку (ст. 398 КПК).

Ще складніше проблема інстанційності вирішувалася при визначенні судових повноважень Верховного Суду Ук­раїни стосовно судових повноважень вищих спеціалізованих судів.

Оскільки на конституційному рівні визначено, що, по- перше, в Україні діють місцеві та апеляційні суди, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є вищи суди, а, по- друге, основними засадами судочинства є забезпечення апе­ляційного та касаційного оскарження рішень, законодавець в Законі «Про судоустрій України» наділив кожен з трьох рівнів системи спеціалізованих судів повноваженнями відповідної інстанції: місцеві — першої, апеляційні суди — апеляційної, вищий суд — касаційної. Але є ще найвищий судовий орган — Верховний Суд України. Визначаючи зміст судових повноважень Верховного Суду України стосовно рішень вищих спеціалізованих судів, законодавець під час прийняття закону застосував термін «повторна касація», але згодом відмовився від нього, замінивши на «перегляд справ у зв'язку з винятковими обставинами». Зміст винят­кових обставин розкритий у нових процесуальних кодексах: Цивільному процесуальному кодексі та Кодексі адміністра­тивного судочинства.

Судові рішення можуть бути переглянуті Верховним Су­дом України за винятковими обставинами, якщо вони оскар­жені з мотивів:

1. неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права;

2. визнання судових рішень міжнародною судовою уста­новою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що по­рушують міжнародні зобов'язання України.

Процесуальні кодекси уточнюють, що перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційно­го провадження. Оскільки неоднакове застосування однієї і тієї самої норми виявляється лише після розгляду справи в касаційному порядку судом (судами), наприклад, Вищим господарським судом і Судовою палатою з цивільних справ, Вищим адміністративним судом і Вищим господарським су­дом, колегіями суддів одного суду, закон, враховуючи рівень цих судів і професійність суддів, поширює колегіальні нача­ла у розгляді справ із зазначених підстав: справа розгля­дається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не мен­ше як двох третин чисельності кожної палати. Головує на спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з його заступників.

Принцип ступінчастості у побудові судової системи оз­начає, що над кожним судом, який розглядає справу по суті, має бути наступний суд, який розглядає справу як суд другої інстанції, а над судом другої інстанції є суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа по щаблях су­дової системи має рухатися поступово і послідовно, не оми­наючи чергового щаблю судової системи.

Оскільки носіями інстанційних повноважень є судові ус­танови відповідного рівня, для визначення їх місця викори­стовується поняття вищих та нижчих судів. Місцеві суди завжди є нижчими судами. Апеляційні суди є вищими сто­совно місцевих та нижчими стосовно Верховного Суду Ук­раїни в підсистемі загальних судів або Вищого спеціалізова­ного, якщо це спеціалізований апеляційний суд. Вищі спеціалізовані суди є вищими стосовно спеціалізованих апе­ляційних судів і нижчими стосовно Верховного Суду Ук­раїни.

З началом ступінчастості щільно пов'язане начало ієрар- хічності. Судова ієрархічність полягає у праві вищого суду переглядати рішення, постановлені нижчим судом. З прин­ципу ієрархічності випливають декілька важливих правил:

• вищий суд наділений правом оцінювати законність і обґрунтованість рішення нижчого суду;

• нижчий суд зобов'язаний виконувати рішення вищого суду;

• юрисдикція вищого суду має переваги перед юрисдик­цією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосування закону.

Однак ці правила, що випливають з принципу ієрархіч­ності, діють в системі функціонування судової влади, де ко­жен суддя є її нйсієм і має рівний статус з усіма суддями, а тому й реалізація цих правил має судову специфіку.

Так, при скасуванні або зміні рішення нижчого суду ви­щий суд має вказати, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість рішен­ня. Повертаючи справу у нижчий суд для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які нале­жить з'ясувати. Але, скасовуючи рішення, вищий суд не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недо­веденість обставин, про достовірність або недостовірність до­казів, переваги одного доказу над іншим.

Висновки і мотиви вищого суду, з яких скасовані рішення нижчого суду, є обов'язковими для останнього при повтор­ному розгляді справи.

Рішення вищих судів при перегляді судових справ є осно­вою формування єдності судової практики: на відміну від нижчого суду, що розглядав справу і рішення якого набуває чинності не відразу, рішення вищого суду, постановлені в апеляційному порядку, набувають чинності відразу після їх оголошення. Рішення касаційного суду не підлягають ос­карженню в загальному порядку. Вони можуть бути пере­глянуті лише за винятковими чи за нововиявленими обста­винами.

Важливу роль у побудові судової системи відіграє прин­цип доступності правосуддя. Закріплене в Конституції, міжнародних правових актах і процесуальному законо­давстві право кожного на судовий захист само по собі є не­достатнім, щоб вважати проблему судового захисту виріше­ною.

Необхідно забезпечити усім зацікавленим особам реальну можливість здійснення цього права, тобто реальний доступ до правосуддя. На забезпечення доступу до правосуддя найбільший вплив здійснюють такі фактори:

• устрій судової системи;

• розподіл повноважень між судами цієї системи (визна­чення їх компетенції);

• процедури розгляду справ в судах;

• процедури оскарження судових рішень;

• виконання судових рішень¹.

Отже, наскільки оптимально відповідно до завдань право­суддя побудована судова система і визначена компетенція судів у цій системі, настільки і забезпечена реальна, а не декларативна доступність правосуддя у його судоустрійному аспекті.

В судовій системі України судами першої інстанції, де справа розглядається по суті, є всі місцеві суди, розташуван­ня яких (особливо загальних) забезпечує можливість кожній особі дістатися до судової установи з метою судового захисту своїх прав. До компетенції цих судів належить вирішення усіх цивільних, господарських, адміністративних і пере­важної більшості кримінальних справ. Перегляд рішень із зазначених категорій справ за апеляціями учасників проце­су належить до компетенції апеляційних судів (в загальних судах, як правило, розташованих в обласних центрах), що теж забезпечує реальну можливість дістатися до суду і бути присутнім при розгляді справи в апеляційному порядку.

Побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов'язку держави забезпе­чити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом.

У Конституції України міститься імперативна вимога щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. Зміст цих понять також ані у Конституції, ані в Законі «Про судоустрій України» не розкритий. Але вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що і в законодавстві, і в науці під особливими судами розуміють утворення відокремлених су­дових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених з загального масиву певних категорій справ (як правило, тільки кримінальних).

Надзвичайними судами вважаються суди, які утворю­ються одноразово, для розгляду конкретної (як правило, кримінальної) справи на підставі спеціального акту відпо­відного органу державної влади.

Таке значення вказаних понять означає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів і ви­значення певного порядку їх утворення не позбавляє їх ста­тусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що утворені у системі загальних судів військові суди не можуть бути віднесені до особливих судів (хоча й мають деякі їх риси), оскільки вони лише на першому і другому рівні відокремлені від загаль­них місцевих та апеляційних судів, але справи, що ними розглядаються, можуть бути переглянуті Апеляційним су­дом України та Верховним Судом України.