8. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у першій половині хіх ст.

1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель в складі іноземних держав.

2. Криза кріпосництва і розвиток капіталістичних відносин.

3. Загострення соціально-економічних протиріч в Україні.

4. Початковий етап національного відродження.

5. Кирило-Мефодіївське братство.

6. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії.

1. В кінці 18 ст. Україна входила до складу двох імперій – Російської та Австрійської. З метою уніфікації системи управління і зміцнення самодержавно-поліцейської влади на місцях на українські землі, що входили до складу Росії був поширений загальноросійський адміністративний поділ. Територію України поділили на губернії і повіти. Таким чином, всі українські землі, що входили до складу Росії, були розділені на 9 губерній. Це - Київська, Волинська, Подільська, Харківська, Чернігівська, Полтавська, Таврійська, Катеринославська і Херсонська губернії.

На початку ХІХ ст. населення українських земель у складі Росії не перевищувало 7,5 млн. чоловік, а до середини ХІХ ст. воно зросло втроє до 23,4 млн. чол., у тому числі і за рахунок міграції інших народів – сербів, німців, греків, болгар, вірменів, росіян, молдаван.

На західноукраїнських землях австрійський уряд зберігав їхню політико-адміністративну роздробленість, що склалася у попередній період історії. Закарпаття залишилося в складі Угорського королівства і підпорядковувалося Братиславському намісництву, складаючи 4 з його округів. Галичина разом із частиною польських земель була виділена в окремий коронний край – «Королівство Галичини і Лодомерії» з центром у Львові. Східна частина цього «королівства», населена українцями, була розділена на 12 округів, один із яких складала Буковина з центром у Чернівцях. У Східній Галичині українців було 65%, поляків - майже 20% і євреїв понад 10%. Правлячим класом у Галичині була польська шляхта, у Буковині – румунські бояри, а в Закарпатті – угорські вельможі. Поляки, румуни й угорці жили також у містах, де складали значну частину ремісників, купців і службовців. Українці являли собою переважно селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції.

2. Визначальною особливістю господарського розвитку першої половини ХІХ ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи. Примусова праця селян-кріпаків ставала неефективною. Продуктивність вільнонайманої праці була майже в 4 рази вищою. Розвивалися товарно-грошові відносини, поглиблювалася спеціалізація окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Починається технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та розвитку фабрично-заводського виробництва. Розвиток промисловості в свою чергу вимагав збільшення виробництва технічних культур. Цілі райони спеціалізувалися на вирощуванні цукрових буряків, соняшнику, конопель, льону, тютюну тощо. Крім того найбільші землевласники України розводять коней, свиней та іншу худобу, що приносить їм величезні прибутки.

У 20 – 30-х роках ХІХ ст. в Україні розпочався промисловий переворот – процес заміни мануфактурного виробництва з його ручною ремісничою технікою великим машинним фабрично-заводським виробництвом із вільнонайманою працею робітників. Такий переворот пов'язаний із застосуванням парових машин та створенням самостійної машинобудівної галузі.

Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка забезпечувала 80% виробництва цукру в Росії. Друге місце належало суконній промисловості. Високими темпами розвивалася військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі.

Промислову і сільськогосподарську продукцію збували переважно на ярмарках і базарах. Найбільший торговельний оборот в Україні мали ярмарки всеросійського значення в Києві та Єлисаветграді. Зросла роль чумацького промислу. Тільки зерна чумаки доставляли в чорноморсько-азовські порти до 40 млн. пудів на рік.

Активізується зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт складав 60% загальноросійського. За темпами економічного розвитку Україна поступалася Росії. Основною причиною цього була колоніальна політика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту для продукції Російської промисловості та гальмував розвиток її продуктивних сил системою митних тарифів і несприятливою фінансовою політикою.

3. У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Щоб збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян: підвищували норму панщини або розширювали орну землю за рахунок віднятих у селян наділів. Це розорювало селянське господарство і викликало протидію в пригнічених народних мас. Ця протидія набуває різних форм. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити оброк, непокора, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797 – 1825 рр. в Україні сталося 104 масових антиурядових виступи.

Особливо широкого розмаху селянський антикріпосницький рух набрав на Поділлі у першій третині ХІХ ст., охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Його ім’я ще за життя стало легендою. Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже 23 роки. Мужній народний месник загинув у 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.

Незадоволеність кріпосницькими порядками поширюється і на частину передового дворянства. Війна 1812 р. привела до поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворян відчуття власної гідності та значимості. Це стало причиною декабристського руху. Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму.

Члени «Південного» і «Північного товариства» прагнули ліквідувати абсолютну монархію і кріпосництво, демократизувати суспільство, здійснивши це за допомогою військового повстання і перевороту. Програмним документом «Південного товариства» була «Руська правда», написана Пестелем. Нею передбачалася аграрна реформа, у тому числі – за рахунок часткової конфіскації поміщицьких земель, проголошення республіки, надання політичних прав усім чоловікам з 20 років. Свободи слова, друку, віросповідання, вільного пересування. Декабристи недооцінювали національне питання. Пестель вважав, що Росія має бути єдиною і неподільною, централізованою – для кращого проведення реформ. Україна мала стати однією з 10 областей Росії.

Декабристи зазнали поразки. Оскільки не були підтримані народом, не змогли добре організуватися, діяли нерішуче. Проте це було першим організованим виступом проти кріпосництва і самодержавства, першою спробою здійснити буржуазну революцію в Російській імперії.

4. Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (або культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки. Змістом другого, літературного етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їхніх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Наприкінці 18 – початку 19 ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. В цей час помітно зріс інтерес до національної історії. Відбувається осмислення і узагальнення важливих моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру.

В першій половині ХІХ ст. з’явилися два твори, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії».Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. виходом у світ «Опису весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського було започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819). На початку ХІХ ст. з’явилася і перша ластівка українського мовознавства – друкована грамматика української мови – «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловского. Видатний харківський славіст Срезневський у своїх працях стверджував, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике майбутнє.

Своєрідним підтвердженням слів І. Срезневського стала творчість родоначальника української літератури І. Котляревського, відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основяненка, геніального поета Т. Шевченка.

5. У середині ХІХ ст. в Києві виникла таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське братство (1846 – 1847 рр.), що боролося за національне відродження України. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак та В. Білозерський. У квітні 1846 р. до нього вступив Т. Шевченко.

Програму товариства було викладено у «Книзі буття українського народу», «Статуті слов’янського св. Кирила і Мефодія» Програма ця передбачала повалення царизму та визволення слов’янських народів, ліквідацію кріпосництва, станів, привілеїв. Вони бачили Україну незалежною (непідлеглою) державою в союзі з іншими слов’янськими народами, а перспективи визволення пов’язували з поваленням імперії. Члени товариства пропагували ідеї національного визволення, вели просвітницьку діяльність, а їхні наукові праці, поетичні й прозові твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова сприяли пробудженню й подальшому формуванню національної свідомості українського народу.

6. Входження західноукраїнських земель до складу австрійської імперії збіглася в часі з першою хвилею модернізацій них реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70 – 80 роках 18 ст. Марією-Терезою та Йосипом ІІ. Вони базувались на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті не допустити відставання Австрії від основного суперника – сусідньої Пруссії. В ході реформ дворянське самоврядування було замінене бюрократично-чиновницьким управлінням, що підпорядковувалось безпосередньо імператорському двору. Панщина обмежувалася 3-ма днями на тиждень. Була створена постійна армія на основі обов’язкової військової повинності. Йосиф ІІ, який правив у 1780 – 1790 рр. продовжив реформи своєї попередниці. Він прагнув створити уніфіковану абсолютистську адміністративно-бюрократичну систему управління, ліквідувавши залишки автономії в її окремих землях. При цьому австрійський уряд намагався протиставити польсько-шляхетському опору свою політику на галицьких і буковинських землях та українське селянство, надаючи йому певні свободи. Однак спроби Йосифа ІІ скасувати кріпосницьку залежність, замінити панщину єдиним поземельним податком через опір поміщиків не були реалізовані. У той же час була ліквідована особиста залежність селян від поміщиків. У релігійній сфері результатом реформ було підпорядкування церкви державі, а основні християнські конфесії зрівняні в правах.

Була проголошена загальна середня освіта, для чого була створена мережа навчальних закладів, які утримувались за рахунок держави. У початковій школі навчання велося рідною мовою. Однак після смерті Йосифа ІІ через опір поміщиків реформи були припинені. На зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму приходить консерватизм, контр реформізм, реакція.

Відмова від політики реформ призвела до того, що феодали розпочали поступове відновлення втрачених позицій у аграрному секторі. Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення селянських господарств. Посилення феодальної експлуатації не стимулювало процвітання фільварково-панщинного господарства. Ці господарства не вписувались в нові ринкові відносини і теж деградували і занепадали.

Феодальні відносини гальмували не лише розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалась і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала в перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Посилення експлуатації селян зумовлювали зростання соціального напруження в суспільстві та масові повстання селян. Зростав також і національний гніт, що виразилося у забороні викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.

Найбільш широко національні ідеї знайшли відображення в діяльності об’єднання «Руська трійця» (у 30- 40-х роках). Засновниками якого були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. У 1827 р. вони видали в Будапешті альманах «Русалка Дністровая». У ньому були поміщені народні пісні, думи, легенди, історичні документи, що розкривали історичне минуле українського народу. «Руська трійця» намагалася поширювати українські традиції, ідеї об’єднання українських земель. Заслугою об’єднання було також те, що вони зробили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувається в період європейських революцій 1848 р. Одним з найважливіших результатів революції 1848 – 1849 рр. було скасування кріпосництва. 2 травня 1848 р у Львові українське духовенство створило «Головну Руську Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. 15 травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик «Зоря Галицька».

Найбільші досягнення в1848 – 1849 рр. український національний рух мав на ниві культури та освіти було засновано українську культурно-освітню організацію «Галицько-руська матиця», яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських письменників.