7. Соціально-економічний та політичний розвиток України в другій половині 17 – 18 ст.

1. Зародження буржуазних відносин в Україні в 17 ст.

2. Приєднання Північного Причорномор’я.

3. Політичне життя в Україні в другій половині 17 ст.

4. Гетьманування І. Мазепи. Полтавська битва.

5. Ліквідація царизмом автономного устрою України.

6. Становище українських земель під владою Речі Посполитої.

Соціально економічний розвиток українських земель визначало формування ознак буржуазного суспільства в надрах існуючого натурального господарства, передусім у сільському господарстві, яке було стрижнем тогочасної економіки. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їхнього панування. Тож не дивно, що втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта намагалася зберегти в своїх руках хоча б земельні володіння. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Частину земель які раніше належали польським феодалам, в ході визвольної війни зайняли селяни. Водночас широкого розмаху набувало освоєння земель у Слобідській Україні. Серед селян, міщан і козаків поширилася займанщина. Земля, набута правом першого зайняття під посіви тепер могла передаватися у спадок. Займанщина стала однією із категорій землеволодіння. У господарствах часто використовується наймана праця.

Характерною рисою процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Найбільшими землевласниками стали О.Меншиков, П.Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін та інші російські вельможі.

Зі зростанням великого феодального землеволодіння чимдалі посилюється експлуатація простого люду. Наприкінці 17 ст. в багатьох старшинських та монастирських маєтках запроваджується відробіткова та продуктова рента, яка сягає трьох і більше днів на тиждень. Погіршується становище і простих козаків. Найбільше значення в сільському господарстві мало зернове землеробство. Крім зерна вирощувалися овочеві і технічні культури. Важливу роль грало ремісниче виробництво. Характерними рисами його розвитку були: розширення спектра ремісничих спеціальностей; поглиблення спеціалізації ремесел; залучення ремесла до процесу товарно-грошових відносин.

В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдяки тому, що воно було центром ремесла і торгівлі, як правило давало панові прибуток у 5-10 разів більший, ніж село. Тому кількість міст та містечок стрімко зростає.

Провідними промислами в українських землях цієї доби були млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. Формується мануфактурне виробництво, де поступово розпочинається механізація виробничих процесів. До таких мануфактур належали підприємства, що виробляли залізо (рудні), скло (гути), поташ (буди), селітру(майдани) та ін. Розвинуті, централізовані мануфактури виникали у текстильній, насамперед суконній промисловості.

Характерною рисою розвитку економіки України другої половини 17 – 18 ст. був поступовий перехід до товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги.

Найбільшими і найбагатшими за асортиментом були ярмарки в Києві, Ромнах, Ніжині, Харкові, Сумах, Львові. Незважаючи на складні політичні умови одночасно з Лівобережною Україною в систему всеросійського ринку дедалі глибше втягувалась і Правобережна. Купці з Росії та Лівобережжя все частіше бували на великих ярмарках у Білій Церкві, Бердичеві, Вінниці, Богуславі. Сільськогосподарська продукція та промислові вироби Правобережжя надходили до Росії господарство.

Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з такими державами як Туреччина, Сілезія, Пруссія, Італія, Молдавія, Персія.

Таким чином економічний розвиток приводить до формування національного ринку та зростання паростків капіталістичного укладу, але підпорядкування української економіки іноземним державам суттєво гальмує та деформує поступальний розвиток.

2. Росія хотіла перетворити Північне Причорномор’я в основний плацдарм для здійснення своєї експансії. Крім того вихід до Чорного моря був необхідний для розвитку торгівлі, особливо експорту зерна, що нечувано збагачувало російських поміщиків і купців. Російсько-турецька війна 1768 – 1774 рр. показала слабкість Османської імперії, котра раніше була грозою Європи. Зазнавши поразки Туреччина змушена була укласти Кючук-Кайнарджийський мирний договір. За цим договором Росія отримала значні території, Кримське ханство проголошувалося незалежним. Росія одержала право вільного торгового судноплавства по Чорному морю. У 1783 р Катерина ІІ включила Крим до складу Російської імперії. Туреччина не могла примиритися з втратою Криму і в 1789 р. розпочала нову війну. В обох війнах разом з російськими військами активну участь брали українські козаки. Найбільших поразок Турецька армія зазнала в 1789 р. під Фокшанами та на річці Римнік, була взята штурмом фортеця Ізмаїл. В 1791 р. Туреччина уклала з Росією Ясський мирний договір. За яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дніпром. Крим був остаточно визнаний російським.

Таким чином, в результаті двох російсько-турецьких війн Північне Причорномор’я увійшло до складу Російської імперії. Почалося активне господарське освоєння просторів Причорномор’я. на берегах Чорного і Азовського морів були засновані великі портові міста Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Одеса та інші. На родючих чорноземних ґрунтах півдня поширилось землеробство. Досліджувались родовища залізної руди біля Кривого Рогу. У Миколаєві та Херсоні були засновані корабельні верфі для будівництва військових та торговельних суден. Оскільки, західні країни потребували дедалі більше зерна, південні райони України стали для Європи справжньою житницею. Тут вирощували кращі сорти пшениці, використовували сільськогосподарські машини. За 1764-1793 рр. обсяг зовнішньої торгівлі у причорноморських портах, особливо в Одесі зріс на 220%.

3. В 1663 р. гетьманом Лівобережної України обирають І.Брюховецького, який згодом їде до Москви на поклон до російського царя і підписує з ним новий договір дуже невигідний для України.

На Правобережній Україні в цей час стає гетьманом П.Дорошенко, який прагнув визволити Україну і об’єднати її під своєю владою. З цією метою він заключає союз з Кримом та Туреччиною.

В 1667 р. між Росією та Польщею було укладено Андрусівське перемир’я. За спиною України її було розділено на дві частини: Лівобережну з Києвом – у складі Росії, Правобережну – у складі Польщі. В цих умовах П.Дорошенко виступає на Лівобережну Україну з метою її об’єднання з Правобережною . Його проголошують гетьманом обох частин України. Деякий час утримувати владу П.Дорошенко допомагала Туреччина, під протекторат якої він перейшов.

Але Туреччина все більше прагне перетворити Україну на безправного васала і в 1672 р. вимагає від гетьмана, щоб той зруйнував всі фортеці крім Чигирина, платив данину та роззброїв населення.

Авторитет гетьмана слабшає. Він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. Перебуваючи в безвихідному становищі П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії.

Отже час гетьманування П.Дорошенка був спробою відновити територіальну єдність України. Але в наслідок постійної боротьби козацької старшини за булаву, зради союзників, втручання Туреччини, Росії та Польщі Дорошенко не зумів відновити цілісність та незалежність України.

У 1686 р. було підписано «Вічний мир» між Московською державою і Річчю Посполитою. Цей договір став актом остаточного міжнародного поділу України: Лівобережжя залишалося під владою царя, Правобережжя – польського короля.

Таким чином , в цей період Україна втратила свою державність і територіальну цілісність, що призвело до глибокої кризи та деморалізації суспільства. Майже всі здобутки періоду Визвольної війни українського народу середини 17 ст. фактично було втрачено.

З 1672 гетьманом Лівобережної України був Іван Самойлович. У своїй політиці він спирався на вузьке коло вищої старшини, що складалася головним чином, з його родичів. Привілеї старшин розширювались, в той же час постійно збільшувались повинності рядових козаків. Він зробив чимало помилок, які підірвали його авторитет і привели до старшинської змови, що завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

4. 25 липня 1687 р. гетьманом України було обрано І.Мазепу, який підписав з Росією так званні «Коломацькі статті», за якими гетьман повинен був узгоджувати всі свої дії з московським царем. Мазепа проводив політику співробітництва з Росією.

У внутрішній політиці Мазепа орієнтувався на інтереси козацької старшини. Він провів ряд реформ: упорядкував податки, роздав козацькій старшині багато земель. Заволодівши 20 тис. маєтків, Мазепа став одним з найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Про те його головною метою було об’єднання в межах однієї держави всіх українських земель – Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя та Слобожанщини. Але соціальна політика створила гетьману негативний імідж: захищаючи інтереси козацької старшини, він посилює експлуатацію селян. Народ називає Мазепу «вітчимом « України і не підтримує». З 1700 р. Росія починає Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. В цю війну було втягнуто і Україну, яка відправила 17 тис. козаків проти шведів , давала продовольство. В 1708 р. виникла загроза шведського наступу на Україну. Мазепа звернувся за допомогою до Петра І, але той відмовив. Тому Мазепа на весні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Отже Мазепа, залишений без підтримки Росії, хотів знайти оптимальний варіант збереження Української автономії. Довідавшись про це Петро І наказав своїй армії зруйнувати Батурин.

27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва. Шведські війська на чолі з Карлом ХІІ в союзі з козацькими військами потерпіли поразку в боротьбі з Росією. Карл ХІІ разом з Мазепою втекли до Бессарабії, де в 1709 р. Мазепа помирає.

Таким чином, союз Мазепи з Карлом ХІІ відіграв негативну роль для України: розпочалися репресії російського царського уряду, прискорився занепад Української автономії.

5. Новообраний гетьман І.Скоропадський підписав з Росією документ, який ввійшов в історію під назвою «Решетилівські статті». Цей документ дозволяв російським урядовцям контролювати українські податки, брати з України гроші на утримання російських військ. Резиденцію гетьмана перенесли до Глухова, де розміщувалися російські полки. Козацька старшина призначалася російським урядом без погодження з гетьманом. Козаки, які втекли разом з Мазепою, на козацькій раді в м. Бендери обрали нового гетьмана П.Орлика. Він у 1710 р. уклав з козацькою старшиною угоду під назвою «Конституція прав і вольностей Війська Запорізького» - це була перша Конституція України. В ній проголошувалася незалежність України від Росії та Польщі. Запорожцям поверталися забрані землі. Територія України визначалась Зборівським договором. Визначалася структура законодавчої, виконавчої та судової влади. В соціальній сфері – призначалася допомога козацьким вдовам та сиротам. Хоч ця Конституція не була запроваджена в життя (вона діяла на Правобережній Україні до 1714 р.) , але вона була першим законодавчим актом, з допомогою якого П.Орлик намагався відновити повноцінну українську державу.

Після смерті гетьмана І.Скоропадського, Петро І заборонив вибори нового гетьмана, що означало намір царського уряду ліквідувати автономію Гетьманщини. Вся влада в Україні стала належати Малоросійській колегії. Згідно з наказом Сенату наказним гетьманом було призначено П. Полуботка, який став на захист автономії Гетьманщини. За це П. Полуботок у жовтні 1723 р. був ув’язнений у Петропавловську фортецю де і помер у грудні 1724 р.

Лише в 1727 р. було дозволено обирати гетьмана. Ним став миргородський полковник Д.Апостол, який енергійно взявся за відновлення втраченої автономії України. Він реорганізував судову систему, впорядкував бюджет Гетьманщини, призначив на полковничі посади своїх прихильників, але після його смерті знову заборонили обирати гетьмана України.

Під час правління дочки Петра І – Єлизавети, в 1750 р. було обрано останнього гетьмана К.Розумовського, який проводив самостійну зовнішню політику, обороняв фінансову самостійність України, провів судову реформу, модернізацію українських збройних сил, виношував плани відкриття українського університету.

Але після приходу до влади в Росії Катерини ІІ в 1764 р. було скасовано гетьманство, справи управління Україною було остаточно передано Малоросійській колегії.

В 1775 р. з наказу Катерини ІІ Запорізьку Січ – останній оплот незалежності України, було ліквідовано. Отже наступ російського царизму на українські землі у 18 ст. характеризувався обмеженням українських прав та вольностей; посиленням централізації, русифікації, розколом українського суспільства, хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів України.

6. На території Правобережної України народним масам жилося не краще ніж на Лівобережжі. Польща посилювала свою колоніальну політику. У відповідь на жорстокий національний і соціальний гніт на Правобережжі га Західній Україні розгорнулася визвольна боротьба.

Після завершення війни між Польщею та Туреччиною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба перетворити козаків на кріпаків призвела до вибуху повстання під проводом С. Палія. (1702 – 1704). В 1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні козацькі полки на чолі з І. Мазепою. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання придушено.

Відновивши свою владу над землями Правобережжя польська шляхта почала створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Це сприяло переселенню сюди селян з Волині, Полісся, Галичини. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, а також наступ уніатів на права православних, викликали значне соціальне напруження. Безпосереднім наслідком цього стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у першій половині 18 ст. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина).

Саме в 1768 р. польський сейм під тиском Росії прийняв постанову про зрівняння в правах православних і католиків. Це викликало негативну реакцію значної частини шляхти, яка утворила так звану Барську конфедерацію і виступила проти втручання Росії. Між конфедератами і російськими військами почалися військові дії, що було сприйнято українськими селянами як сигнал до повстання. Очолив повстання запорозький козак Максим Залізняк. Гайдамацький рух швидко охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля і Волині. Загони Залізняка зайняли Жаботин, Смілу, Черкаси, Фастів, Корсунь, Канів та інші міста.

На початку червня 1768 р. гайдамаки взяли в облогу місто Умань. На бік повсталих перейшов сотник козацької міліції Іван Гонта з цілим загоном уманського гарнізону. Місто було захоплене, після чого гайдамаки розправилися зі своїми визискувачами. З-під Умані гайдамацькі загони рушили на поділля, Волинь і Полісся. Близько 30 загонів повсталих діяли на території Правобережжя.

Катерина ІІ наказала командуючому російською армією генералові Кречетнікову придушити повстання. Російські війська підступно схопили М. Залізняка, І. Гонту та більше тисячі гайдамаків. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

В інших районах України у 18 ст. теж відбувалися селянські виступи. На Прикарпатті з 1738 р. до 1745 року рух опришків очолював Олекса Довбуш. Опришки нападали на польську шляхту і ділили панське майно. Після загибелі Довбуша рух опришків продовжувався. Повністю придушити його поляки не могли, оскільки опришки, спритно ховалися в Карпатах, а в разі необхідності могли переходити за кордон до Молдавії чи Угорщини. Лише після приєднання Галичини до Австрійської імперії цей рух став поступово згасати.

Отже, посилення визвольної боротьби народних мас в другій половині 18 ст. було реакцією народу на нове утвердження в Україні феодально-кріпосницької системи.

Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що з одного боку вона бачила в гайдамаччині засіб дестабілізації та ослаблення Польщі, а з іншого – не хотіла, щоб антифеодальний рух поширився на російську територію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобережними землями, але здійснити ці плани їй вдалося лише наприкінці 18 ст.

Визвольний рух на Правобережній Україні розхитав і значно послабив польську владу. Дався взнаки і результат горезвісних «золотих вольностей» шляхти, яка довела країну до повного краху та безладдя. Польща фактично стала некерованою і була поділеною між трьома її сусідами: Росією, Пруссією та Австрією. 1772 року відбувся перший поділ Речі Посполитої, а у 1793 р. і 1795 р. – другий і третій. Польсько-литовська держава перестала існувати.

Отже в результаті трьох поділів Речі Посполитої українські землі, що входили до її складу, стали знову розірваними між двома державами. І водночас відбулося їх внутрішнє сполучення під владою обох імперій: в Російській імперії були сполучені Лівобережна і Правобережна України, в Австрійській – Галичина Буковина й Закарпаття.