4.3.3 Музика

Українське музичне мистецтво набуло популярності далеко за межами краю. Українці були вчителями співу в багатьох містах Росії, видавали там нотні книги. В більшості українських колегіумів, ліцеїв існували хорові капели, театри, балет. Для підготовки хористів за царським указом в 1738 р. була відкрита співацька школа в Глухові, в якій щорічно навчалося до 20 осіб.

Глухівську школу закінчили видатні українські композитори Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель. Бортнянським створено 35 концертів на чотири голоси, 10 концертів на два хори, хорові церковні богослужбові пісні, які і сьогодні виконуються під час церковних служб. Його опери ставилися в Італії. Видатний музикант і хормейстер А. Ведель написав 29 церковних хорових концертів, в його творах використані елементи української фольклорної традиції. Академіком-композитором був М. Березовський, що вдосконалював свою майстерність в Італії. Не витримавши замовчування свого таланту і придворних інтриг петербурзької верхівки, цей талановитий композитор покінчив з життям.

Як правило, українські композитори та інші видатні діячі української культури XVIII ст., враховуючи умови задушливої культурної атмосфери на батьківщині, виїздили жити і працювати до Росії. Українці навіть домінували в багатьох сферах духовного життя імперії, вони тягнулися до великих російських міст, у столиці, де було легше реалізувати себе, розкрити свій талант повною мірою.

Іван Огієнко відзначав із цього приводу, що Москва із задоволенням приймала до себе українців, бачила і сприймала їх культуру, їх праця непогано оплачувалася. І поступово затвердилася тенденція розглядати творчість багатьох видатних українців як національне надбання російської культури.

Великою популярністю користувались козацькі пісні. Запорожці високо цінували музику і багато хто з них володів музичними інструментами: кобзою, скрипкою, лірою, цимбалами, сопілками. Музика і пісні були невід’ємною частиною їх суворого, неспокійного побуту. Козаки славилися і як великі майстри танців. На святах завжди виконувалися масові танці під музику.

У побуті городян розповсюджувався сольний спів під акомпанемент музичних інструментів. У рукописних збірках кінця XVII — початку XVIII ст. збереглося немало таких пісень різних жанрів: лірико-епічних, лірико-драматичних, жартівливих і т. д. Для музичного супроводу використовувалася бандура, що поступово витісняла із вжитку менш довершений інструмент — кобзу. Бандура мала повсюдне розповсюдження. Селяни і козаки-бандуристи нерідко запрошувались для обслуговування багатіїв під час свят і гулянь. Разом з лірою, цимбалами і сопілкою на Лівобережній і Правобережній Україні у вжитку знаходився і старовинний музичний інструмент — торбан. Гра на ньому вимагала великої виконавської майстерності. Репертуар торбаністів складався з народних мелодій, ліричних пісень.

22

Серед музикантів вже були професійні майстри, об’єднані за принципом ремісників у цехи, як, наприклад, у Києві або військовий оркестр на Запоріжжі. Вони виступали на урочистих церемоніях, на сімейних святах у міських будинках, супроводжували війська під час походу.

Значний внесок у розвиток української музики і співу внесли братські школи, в яких спеціальні вчителі навчали гри на музичних інструментах і співу в багатоголосому хорі, що одержав назву партесного (спів за окремими партіями). Хористи вивчали і теорію музики. З учнів, які володіли гарним голосом і слухом, набиралися півчі до церковних хорів. Партесний спів справляв сильне враження на аудиторію і слугував одним із засобів ідеологічної боротьби православ’я з католицизмом. Найбільш відомим тоді був хор студентів Київського колегіуму. Партесним співом супроводжувалися урочисті церемонії, диспути, прийоми високопоставлених гостей.

Яскравий колорит української музичної культури виявився в багатьох ліричних, лірико-драматичних і жартівливих піснях. В них, як і в інших фольклорних жанрах, знайшли відображення соціальні стосунки того часу, антикріпосницька боротьба селян.

Пісні слугували одним із засобів вираження настрою людей, їх надій, скорботи, печалі, які заподіювали їм феодали-кріпосники. Характерно те, що деякі пісні складалися і були поширені серед певних соціальних груп населення. До них відносяться пісні козацькі, рекрутські, чумацькі і т.п.

Великою популярністю користувалися жартівливі і гумористичні пісні з швидким темпом і чітким ритмом. Вони часто виконувалися під акомпанемент інструментальних ансамблів так званої троїстої музики. До цього жанру відносяться і західноукраїнські коломийки. Найбільш поширеними інструментами народної пісенної творчості були бандура, цимбали, сопілка, в будинках міської знаті були клавікорди, пізніше — фортепіано.

Серед міського населення широкого поширення набула сольна пісня під акомпанемент музичних інструментів. Пісня-романс стала одним з улюблених вокальних жанрів міських жителів. Пісні як авторські, так і фольклорні, розповсюджувалися в рукописних списках. Найбільш популярні з них увійшли до перших друкованих збірок пісенної творчості, що вийшли в Росії в останній чверті XVIII століття. Так, харків’янин В.Ф. Трутовський в «Зборах народних руських пісень з їх голосами», що видавалися чотири рази (1776—1795рр.), помістив 13 українських пісень.