4.3 Розвиток художньої культури

4.3.1 Усна народна творчість. Література

Зростання національної самосвідомості нашого народу знайшло свій яскравий прояв в історичних і соціально-побутових піснях, думах, казках.

Цикл епічних дум і історичних пісень надавав у сукупності широку панораму історичних подій середини XVII століття в народному їх сприйнятті і розумінні. У центрі цієї панорами — повсталі селяни і козаки, очолювані Богданом Хмельницьким і його вірними соратниками Іваном Богуном, Максимом Кривоносом, Мартином Пушкарем, Данилом Нечаєм.

Бої під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборовим, Червоним, Берестечком, Жванцем, взяття в полон Потоцького, похід до Молдавії і ряд інших подій і епізодів знайшли віддзеркалення в цьому багатому історичному циклі народної поезії. Його домінуючими тенденціями є відчуття ненависті до польсько-шляхетських загарбників і героїчний пафос боротьби проти пригноблювачів.

Визвольна війна 1648—1654 рр. широко оспівана в українському народному епосі, зокрема в думах «Хмельницький та Барабаш», «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький і Василь Молдавський», «Іван Богун», «Про смерть Богдана Хмельницького» та ін. Народна поезія створила образи мужніх ватажків і героїв визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі і султанської Туреччини: Богдана Хмельницького — «Чи не той то хміль», Нестора Морозенко — «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», Івана Сірко — «Та, ой як крикнув же та козак Сірко», що відіграли важливу роль в справі виховання патріотичних почуттів. Найсвітліші образи і найяскравіші барви народнопоетичної палітри використовували творці дум і пісень для звеличення народних героїв.

Тема визвольної боротьби втілена і в народних переказах, казках і легендах. Так, широко розповсюджені перекази про викрадання І. Барабашем у Богдана Хмельницького грамоти з козацькими правами. Багато легенд і переказів із захопленням оповідали про незбориму силу і дотепність козаків, мудрість керівників народного визвольного руху. Особливою популярністю користувалася в народі казка про вужа і господаря, розказана Богданом Хмельницьким у жовтні 1655 р. послам польського короля. Цей факт послужив темою поеми Івана Франко «На Святоюрській горі», що поетично передала зміст казки.

Важка боротьба українського народу з чужоземними загарбниками впродовж всього XVII ст. одержала широке художнє втілення перш за все в піснях і думах козацького циклу. З’явився ряд творів, що малюють неспокійний, повний романтики і незгод побут козака-воїна, який не жалів життя, звільняючи рідний край від поневолювачів. До яскравих творів такого характеру відносяться дума про Федора Безродного, пісні «Гей мати сина і породила»,

14

«Ой у лузі в Базавлуці», «Ой ремезе — ремезочку», «Ой на горі вогонь горить» і ряду інших. У створенні пісень і дум брали активну участь кобзарі і бандуристи, багато з яких у минулому були козаками, учасниками військових походів і битв. Їх викривальні антишляхетські пісні піднімали бойовий дух народних мас у ході визвольної боротьби.

Велика питома вага народної творчості в культурі цього історичного періоду, вплив народної пісні на літературу підтверджуються рукописними збірками-пісенниками, до яких включено значну кількість народних українських і російських пісень.

У XVIII ст. продовжувався інтенсивний розвиток усної народної творчості, яка до цього часу вже мала сформовану систему поетичних і прозаїчних жанрів, що ввібрали в себе різноманітність тем і мотивів. Бурхливі історичні події XVIII ст. зумовили переважання у фольклорній творчості суспільного змісту. Важкі соціально-економічні умови, визвольна й антифеодальна боротьба селян, міської бідноти викликали появу нових фольклорних творів героїчно-визвольного і соціально-побутового змісту: пісень, балад, переказів, легенд, прислів’їв, приказок і т.п. В своїй сукупності вони склали широку картину підневільного життя кріпаків, їх безпросвітної праці, злиднів і мук, а також відобразили протест трудового народу проти феодального гноблення, ненависть до кріпосників, волелюбний дух і віру в краще майбутнє. Народ оспівував подвиги народних месників, героїв визвольної і антифеодальної боротьби.

Пісні покріпачених селян, що оповідають про приниження, знущання, побої, виснажливі роботи і т.д. є поетичними звинувачувальними документами епохи. Вони вражають винятковою простотою зображення феодальної дійсності, глибокою схвильованістю і правдивістю. Суворе, нестерпно важке життя трудової людини визначило і образність народної поезії: становище кріпаків порівнюється з життям невільників, робочої худоби і т.п.

Багато народнопоетичних творів, відображуючи й тавруючи свавілля панів над кріпаками, високо підносили непокірність і волелюбність пригноблюваних, поетизували їх мужній протест проти насильства і приниження. Так, з епічним розмахом оспівана в баладі «У містечку Богуславі Каньовського пана» селянська дівчина Бондарівна, що відстояла ціною життя людську гідність і дівочу честь від посягань пана-деспота. «Перве горе — на панщину ходячи» — так відбито посилення кріпацтва в одній з народних пісень останньої чверті XVIII століття.

Другим горем стали рекрутчина і солдатчина, що викликали появу в народній творчості нового великого циклу рекрутських і солдатських (жолнірських) пісень. Рекрутчина зображена в них як всенародне нещастя, а солдатське життя — каторга, нові ланцюги, аналогічні невільничим ланцюгам в турецькому рабстві на галерах.

Пісні рекрутсько-солдатського циклу сповнені картин нескінченних бід, в них

15

переважають мотиви болю і смутку про пропаще життя, трагічну безвихідь і приреченість. Емоційний діапазон цих пісень увібрав в себе переживання і страждання незліченної маси рекрутів, солдатів і залишених ними (часто назавжди) рідних і близьких людей.

Відбувалося взаємозближення літератури і фольклору: народна пісня і сатиричні жанри впливали на літературні твори і, навпаки, професійна поезія впливала на розвиток народної лірики.

Друга половина XVII ст. — період розквіту в українській літературі стилю бароко. Розширювався круг творців літератури: окрім представників духовенства як письменники виступають мандруючі дяки, студенти, вихідці з дрібної шляхти, козаків і навіть селян.

Істотну роль продовжували відігравати полемічні жанри — трактати, діалоги, диспути, памфлети, послання. В ті часи полемічні тенденції були властиві й іншим жанровим різновидам літератури: проповідям, житіям, повістям і розповідям, віршам.

Розвивалася також ораторсько-проповідницька проза — дієвий засіб роз’яснення християнського догматизму і моралі, а також пропаганди актуальних соціальних і політичних ідей. Виконуючи публіцистичні і просвітницькі завдання, проповідь була одночасно формою словесного мистецтва. Видатними проповідниками були Лазар Баранович, Іоанникій Галятовський, Антоній Радивилівський, Стефан Яворський, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович. Проповідники приділяли велику увагу літературній формі своїх повчань. Найчастіше проповіді будувалися на порівнянні, аналогії, метафорі, алегорії.

Письменники, продовжуючи попередні традиції в белетристиці, переказували західноєвропейські повісті і розповіді часів середньовіччя і епохи Відродження. Популярністю користувалися легендарні повісті. В них увага зосереджувалась на морально-етичних проблемах людського життя: безглуздості і марності людської гордині («Повість про гордого царя»), торжество добра над злом («Повість про богобоязливого молодця»), вірності слову («Повісті про царя Сонхоса») і т.ін.

Перекладались і переказувались західноєвропейські середньовічні романи й повісті і їх ренессансно-барочні трансформації типу «Звільненого Єрусалиму» Торквато Тассо. Лицарські повісті авантюрно-куртуазного змісту імпонували вищим кругам суспільства. Козацькій старшині припадали до смаку численні описи битв, перемог і різного роду військових пригод. Читачів-городян у цих повістях привертали зворушливі епізоди побутового і психологічного плану. В белетристиці все більше місця займала любовна тема. Це обумовлювалося посиленням інтересу до долі і внутрішнього життя людини.

Творцями релігійно-філософської поезії були представники духовенства: Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Димитрій Туптало, Стефан Яворський,

16

Феофан Прокопович, Іван Величковський, Іоанн Максимович. До цієї когорти поетів входив і Сімеон Полоцький.

У творах цих поетів використовувався стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, підкреслення натуралістичних деталей, ускладнені асоціації. Події вітчизняної історії почали зображуватися в різних поетичних жанрах — у віршах суспільно-політичного змісту, що відображають історичні події; в елегіях, епіграмах, епітафіонах, плачах, панегіриках, в гумористично-сатиричних віршах і піснях. У цих творах розповідається про боротьбу українського народу з іноземними поневолювачами. З’являється ряд віршів про події визвольної війни 1648—1654 рр. Створені в період бурхливого суспільного підйому, викликаного визвольною боротьбою, ці вірші іноді такі близькі за своїм змістом, мовою і стилем до фольклорних творів, що їх важко відрізнити від народних пісень і дум.

Продовжують культивуватися жанри етикетної поезії — вірші, приурочені до різних урочистих церемоній. Адресовані переважно високопоставленим особам, вони часто мали феодально-церковну спрямованість. В той самий час панегірична поезія давала простір і для вислову прогресивних суспільно-політичних ідей і навіть конкретних соціальних вимог пригноблюваних народних мас до церковної верхівки і козацької старшини. В цьому відношенні характерні вірші Івана Величковського на честь Лазаря Барановича (близько 1683 р.) і гетьмана І. Самойловича (1687р.).

В етикетній поезії того часу, виникло і «низьке» крило — серед віршованої спадщини, що дійшла до нас від спудєїв і мандруючих дяків. Популярністю користувалася епіграма — короткий віршований напис, що характеризує предмет (річ), особу або подію. Епіграма мала на меті дивувати і захоплювати грою слів, повчати, вихваляти або засуджувати. Лазар Баранович у деяких епіграмах своєї книги «Лютня Аполлонова» (1671р.) виразив прагнення до миру і спокою, закликаючи до припинення міжусоб­них розбратів і об’єднання сил в боротьбі проти турецьких і татар­ських загарбників, нагадуючи про страждання християн в турецькій і татарській неволях. В його епіграмах зустрічаються виразні зарисовки окремих побутових сценок, суперечностей між бідними і багатими, картини природи.

У другій половині XVII ст. в жанрових формах містерії (п’єс на різдвяні і пасхальні сюжети) і міракля (п’єс на сюжети з життя святих) розвивається драма. Найпоказовішою містерією була п’єса «Слово про розорення пекла» — зразок «народного бароко». В окресленні місця дії і дійових осіб в ній проступають народні елементи. Жанр міракля представлений п’єсою «Олексій - людина божа».

Українська література XVIII ст., продовжуючи розвивати традиції попередніх століть, поступово звільнялася від багатовікової церковно-релігійної оболонки і набувала світського характеру. Проте нові твори розповсюджувались головним чином в рукописах. Друкувались в основному церковні, богослужбові книги.

17

У середині XVIII ст. почався період формування нової літератури. Більшість старих жанрово-стилістичних форм поступово вичерпали себе. Все більше втрачали своє значення полемічна і житійна література, ораторсько-проповідницька проза, релігійно-моралістичне віршування. До літератури інтенсивно проникала жива народна мова, витісняючи стару книжкову мову. Розповсюджувалися нові раціоналістичні ідеї, дух критицизму, виникали нові жанри.

За стилем українська література XVIII ст., особливо першої його половини, найбільш близька до бароко. Разом з бароко і на його основі продовжувалися традиції середньовіччя й епохи Відродження. Разом з тим виникали елементи сентименталізму і просвітницького реалізму.

Значне місце в літературному житті України належало поезії. Розвивалися різні поетичні жанри: панегіричний, історичний, ліричний, сатирико-гумористичний.

Багато віршів присвячено визвольній боротьбі українського народу на Правобережжі, Коліївщині. Ряд віршів останньої чверті XVIII ст. відобразив такі історичні події, як ліквідація царизмом Запорізької Січі, покріпачення селянства, переселення частини колишніх запорожців на Кубань.

Помітних успіхів досягли сатира і гумор. Автори сатиричних віршів різко висміювали вади сучасної їм дійсності, роблячи при цьому глибокі соціальні узагальнення. Так, в «Сатиричній коляді» (1764р.) викривалися несправедливість судів, хабарництво, свавілля поміщиків, неробство ченців.

Значною популярністю користувалися антиклерикальні сатиричні вірші і віршовані розповіді, що засуджували паразитизм, пияцтво і жадібність духовенства. Краща серед них — «Плач київських ченців» — з’явилася як відгук на царський указ від 10 квітня 1786 р. про секуляризацію монастирських маєтків на Україні. Твори цього жанру мали багато загальних мотивів з антиклерикальною народною творчістю.

Із сатирико-гумористичними творами виступив Іван Некрашевич. Два з них: «Сповідь» (1789р.) і «Ярмарок» (1790р.) яскраво зображали сцени сільського життя, розкриваючи при цьому антагонізм між селянами і попами. Сатирико-гумористичні вірші, продовжуючи колишні традиції, одночасно набували й нових рис. Виникали вірші-травестії, в яких біблейські сюжетні схеми травестувались (перелицьовувались) на побутові картинки. Вірші-травестії, повні відчуття гумору, глибоко віддзеркалювали невичерпний народний оптимізм.

У пошуках засобів для існування частина студентів мандрувала містами і селами України, виступаючи з віршами-ораціями, в яких з гумором зображалося їх жебрацьке існування, життєві негоди. Творчість мандрівних студентів, завдяки їх близькості до народу, соціально-побутовій тематиці і сатирико-гумористичній спрямованості, стала надбанням широких народних мас.

18

Світська лірика носила переважно елегійний характер. В ній помітно відчувався вплив народної пісенності. Ліричні герої нарікають на гірку долю, соціальну несправедливість, вимушену розлуку з сім’єю і життя на чужині («Пісня про світло» Олександра Падальського, «Пісня світова» Іллі Бачинського, «Пісня світська» Левицького і т. ін.). Головні теми любовної і філософської лірики — нерозділена любов, сирітство, швидкоплинність людського життя. Лірична поезія поступово відходила від дидактичного моралізування, виражаючи щирі людські почуття.

Видатним явищем у літературному житті України стала творчість видатного філософа, гуманіста, просвітителя, письменника, педагога і музиканта

Г.С. Сковороди (1722—1794 рр.). Твори, зокрема філософські трактати, написані ним у формі діалогів живою, образною мовою, багаті народними висловами, порівняннями, прислів’ями і приказками. Для підтвердження своїх думок автор вводив у виклад народні розповіді, притчі, анекдоти, байки, пісні.

Повернувшись до України після навчання в Європі, Г. С. Сковорода обирає життєвий шлях мандрівного філософа. Двадцять п’ять років з книгами в своєму дорожньому мішку він мандрував селами і містами, несучи знання простому народу.

У центрі його філософської системи була людина і її життєві інтереси. Протягом 1769—1774 рр. Г.С. Сковорода написав 30 байок, що склали збірку «Байки харківські». В них він розвивав ті самі суспільно-політичні і морально-етичні погляди, що й у філософських трактатах. Він висловлював протест проти феодального гноблення, високо оцінював моральні якості простої людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум; засуджував прагнення до багатства, чинів, високих титулів. У байках Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні традиції української літератури.

Талант Сковороди-поета широко розкрився в його віршах, що відрізняються тематичною різноманітністю, глибиною думок, оригінальною поетичною образністю. Більшість своїх віршів автор об’єднав у збірку «Сад божественних пісень». Поезію Сковороди пронизують філософські роздуми про сенс людського життя. Поет виступив співаком свободи, прославив «батька вільності» Богдана Хмельницкого, говорив про свої антимонархічні погляди. Його знаменита «Пісня 10-та. Всякому городу нрав і права» тонко показує пороки сучасного йому суспільства — несправедливий суд, чиновників-хабарників, схоластичне навчання в школах, все аморальне життя правлячих станів. Цьому поет протиставив свій ідеал — жити чесно, бути завжди разом з простим народом.

Твори письменника розповсюджувалися в рукописах, а пісні ввійшли до репертуару народних співаків — кобзарів і лірників. Григорій Савич Сковорода був неповторною, унікальною індивідуальністю, особистістю, що показала приклад абсолютної свободи від будь-якого зовнішнього впливу. Як говорив він сам: «Світ все життя намагався зловити мене, та так і не зловив».

19

Творчість Г.С. Сковороди помітно вплинула на нову українську літературу, засновником якої став І. П. Котляревський.

З XVIII ст. стара українська письмово-літературна мова, що складалася з двох типів: «словенської» і книжкової, — вже перестала відповідати вимогам часу, хоча літописи, шкільні драми, віршована література написані все ще старою мовою.

Витісненню церковнослов’янської мови з літературного вжитку сприяла заміна церковнослов’янського шрифту на цивільний (реформа Петра I 1708 р.), яким стала друкуватися світська література. Старою кирилицею продовжували видавати богословські книги.

У кінці XVIII ст. в основному завершився перехід від старої української літературної мови до єдиної нової літературної мови. Першим твором української літератури, основу якого складала жива народна мова, стала «Енеїда» І. П. Котляревського.