Тема 6. Культура України епохи культурно-національного відродження (XIX — поч. Хх ст.)

59

6.1 Умови розвитку культури.

6.2 Початок національно-культурного відродження.

6.3 Художня культура національного відродження.

6.3.1 Розвиток літератури.

6.3.2 Розвиток українського театру.

6.3.3 Стилі і напрями в художній культурі України XIX ст.

6.4 Наука і освіта в Україні ХІХ ст.

6.1 Умови розвитку культури

В XIX ст. Україна ввійшла фактично знищеною в політичному плані — поділеною на частини між Росією і Австро-Угорщиною. Ліквідація гетьманщини в 1764 р., руйнування Запорізької Січі в 1775 р., поділ українських земель на губернії (наприклад, Гетьманщина була трансформована на дві малоросійські губернії — Чернігівську і Полтавську, а Слобожанщина — на Слобідсько-українську губернію), юридичне оформлення на Лівобережжі і Слобожанщині кріпацтва в 1783 р., відміна дії європейської системи самоврядування міст (Магдебурзького права і Литовського статуту) на Правобережжі поклали край будь-якій автономії України. Україна фактично перетворилася на безправну колонію Російської імперії. Після розділів Речі Посполитої майже всі українські землі опинилися під владою Росії. На території Києва, Волині і Поділля російський уряд залишив без змін той соціально-економічний лад, який був і раніше, коли ці території належали Польщі. Покріпачене селянство, що сподівалося на зміни після приходу нової влади було гірко розчароване: кріпацтво залишилось і було підтримане всією силою самодержавного апарату управління. Зміни торкнулись тільки питань віросповідання: дозволено було вільно переходити від уніатства до православ’я, влада вітала і навіть змушувала здійснювати такий перехід. Українські землі були для царської влади фактично безликою територією, приєднаними польськими провінціями.

Західні українські землі у складі Австрійської держави також знаходилися в колоніальному стані.

Колоніальний стан українських земель, політика царського уряду, направлена на асиміляцію українців, знищення залишків культурно-національного життя, привели до поступової ліквідації культуростворюючої еліти української нації. Колишня козацька старшина впродовж XVIII ст. придбала становище, аналогічне тому, яке мала раніше польська шляхта. Спочатку становище козацької старшини було навіть більш привілейованим, ніж у російського дворянства, яке не мало свого корпоративного устрою і було зв’язане примусовою царською службою. Проте до кінця XVIII ст. російське дворянство одержало «вольну грамоту» від царської влади, яка зробила дворянство привілейованим станом, наділила його всіма правами. Це положення розповсюджувалося і на українську старшину. Царська влада спочатку визнала

60

за українською старшиною право на російське дворянство. Але поступово з’ясувалося, що мало не все українське населення, і навіть прості козаки, в змозі довести своє право на дворянство, аби не бути записаними в селяни і не потрапити в кріпацтво. Отже, після уважної перевірки царським урядом прав української козацької старшини на російське дворянство, це питання вирішилось більш менш позитивно в 1835 ро­ці царським указом. Боротьба за визнання прав на дворянство тривала декілька десятиліть. Результатом цієї боротьби стало не тільки закріплення царським указом прав за деякою частиною козацької старшини, а, що важливо, пожвавлення українських історичних традицій на колишній Гетьманщині, пожвавлення інтересу до рідного минулого, пробудження високих ідейних патріотичних відчуттів. Тим не менше, колишня козацька старшина, одержавши дворянські привілеї і маєтки, відреклася від українських традицій, обрусіла і зі зневагою ставилась до української культури. На Правобережжі і на західноукраїнських землях такий стан речей існував ще з XVIII ст., з тією тільки різницею, що тут пануючі прошарки були сполячені і перетворені на католиків.

Істини ради відмітимо, що на початку XIX ст. опозиційною силою по відносно російського уряду, носієм ідеї протиборства насильству царської влади над Україною було українське дворянство, як стверджує історик Д. Дорошенко. Опозиційність українського дворянства відносно царської влади була зумовлена, перш за все, спробами царського уряду обмежити отримання дворянських прав для української старшини. Але були й інші причини: порушення прав України, великі податки, слабка економічна політика уряду, яка приводила до загального збіднення, кепський стан судочинства.

Дійсно, політика російського уряду за Олександра I і за Миколи I не могла не викликати незадоволеності в Україні. Серйозні війни, які велися Росією з Наполеоном, тяжким тягарем лягали на плечі України, якій доводилося жертвувати на користь держави і людьми, і матеріальними ресурсами. Уряд ніколи не дотримувався своїх обіцянок, які він давав українській старшині і козакам. У 1812 р., коли Наполеон йшов на Москву, Олександр I доручив сформувати декілька полків українських козаків, пообіцявши, що після закінчення війни вони залишаться у складі постійного козацького війська. Ця новина викликала велику радість серед козаків і протягом короткого часу вони за власні кошти, без жодної допомоги з боку уряду виставили 15 кінних полків по 1 тис. 200 осіб у кожному. Але уряд не допустив їх до участі у війні, протримавши їх на службі до 1816 р. і потім демобілізував їх, не виконавши своєї обіцянки. Козаки залишилися звичайними селянами, їм не повернули навіть ті кошти, які вони витратили на озброєння, обмундирування і проживання. Самі ж російські міністри визнавали, що ця обставина абсолютно знищила козаків.

Під час польського повстання 1831 р. цар Микола I знову звернувся до українських козаків за допомогою. Їм знову було обіцяне повернення в ряди козацького війська, тому протягом короткого проміжку часу було сформовано 8

61

кінних полків по тисячі осіб в кожному. Українська старшина за свої кошти купила для них коней. І знов козаки не були допущені до участі в боях, і після закінчення військових дій частина з них була взята на службу в російські полки, а частина була вислана на Кавказ. Коли козаки спробували протестувати, вони були жорстоко покарані: деяких з них забили на смерть, прогнавши «крізь стрій».