1.7 Архітектура

З утворенням Давньоруської держави однією з головних проблем був захист країни від нападів зовнішніх ворогів. Постійна загроза з боку кочових народів Степу — печенігів, а пізніше — половців вимагала вжиття термінових заходів

21

щодо оборони країни. Особливо це стосувалося південних кордонів Русі. Під 988 р. у літописі розповідається про будівництво оборонних ліній з містами-фортецями по річках Сулі, Трубіж, Стугні і Ірпеню, які повинні були захищати підступи до Київської землі.

Традиційні східнослов’янські оборонні споруди Подніпров’я будувалися головним чином із землі і дерева. Відвіку на Русі набули поширення земляні вали з частоколом і ровом, які вміло поєднувалися з рельєфом місцевості. Але такі досить примітивні укріплення вже не могли задовольнити збільшених вимог оборони, тому конструкція земляних оборонних споруд в період Київської Русі була значно вдосконалена. Основу давньоруського валу складали дерев’яні зруби — городні, засипані всередині землею. Частина зрубів виступала над валом і утворювала стіну, поверх якої знаходилися заборола - бруствери з бойовими майданчиками і бійницями для стрільців.

Окремі кліті зрубів мали розміри приблизно 3 на 3 м і ставилися в декілька рядів по ширині валу. Найбільше всього клітей — дев’ять, було відоме у валу Міста Ярослава в Києві. Висота валу із заборолами у великих давньоруських містах досягала 10—16 м. Перед валом з боку поля викопувався глибокий рів, який часто наповнювався водою. Міські ворота звичайно будувалися з дерева або каменя, а над парадними воротами зводилася надвратна церква. Таку конструкцію мали Золоті ворота в Києві і Володимирі на Клязьмі, Єпископські ворота в Переяславі. Обов’язковою інженерною спорудою, що входила до оборонного комплексу міських воріт, був підйомний міст через рів.

Давньоруські міста складалися з двох основних частин: дитинця (кремля) і обхідного граду. Дитинець — первинна, найбільш стара частина міста, яка добре укріплювалася і відігравала роль цитаделі. В межах оборонних укріплень дитинця розміщувався княжий двір, палац, єпископська резиденція, кафедральний собор. Основна маса міського населення, що складалася переважно з ремісників, жила в обхідному граді. Там же знаходилися торгова площа, двори бояр, дружинників і купців. Розміри обхідного граду у великих давньоруських містах досягали 50 — 120 га, дитинця — від 0,2 до 10 га.

У великих містах, за межами оборонних укріплень обхідного граду, нерідко виникали поселення, що мали назву: кінці (слобода). В Києві відомий Копирів кінець, в Новгороді — Неревський, Теслярський, Славенський, Людин і Заміський кінці. У кінцях жили ремісники: ковалі, гончарі, кожум’яки, а також дрібний торговий люд.

Житлова забудова міст і сіл складалася переважно з поширених у східних слов’ян, особливо в бідного люду, однокамерних будівель площею близько 20 м². Для збереження тепла житло заглиблювалося в землю на 20—70 см. Взимку воно опалювалося невеликою півсферичною піччю, яка топилася по-чорному, але іноді мала димар. Дах найчастіше покривався тесом, а стіни, що мають стовпову конструкцію, обмазувалися глиною і білилися.

22

Поширеними були і зрубові житла, відомі з археологічних досліджень в Новгороді, Берестечку і знайдені останнім часом у великій кількості в Києві на Подолі. В зрубових будинках жило, як правило, торгово-ремісниче населення міста. Більшість зрубових будівель мали два приміщення, в одному з яких знаходилася піч.

У заможних верств міського населення зрубові будинки відомі з письмових джерел під назвою хороми. Таке житло складалося з трьох зрубів, які утворювали приміщення: середнє — сіни і два бічних — істба з одного боку, і кліть — з іншого. Сіни іноді знаходилися на другому поверсі і мали вид критої галереї. Верхня частина такого житла називалася терем; дах звичайно покривався тесом, черепицею або свинцевими листами.

Великі давньоруські міста забудовувалися за радіально-кільцевою системою. Вулиці, головні з яких мостилися колодами, з усіх боків сходилися до кафедрального собору, торгової площі або до міських воріт. Забудова міст мала садибний характер, а її щільність була значно меншою, ніж в сучасних їм містах Західної Європи.

Із введенням християнства Русь залучалася до передової на той час візантійської будівельної культури, що склалася під впливом багатих традицій античного мистецтва. Для будівництва кам’яних храмів, які і раніше зрідка зводилися на Русі, до кінця X ст. склалися вже необхідні передумови. Давньоруське ремесло досягло високого ступеня розвитку і диференціації. Серед ремісників були відомі фахівці багатьох професій, зокрема теслярі, ковалі, гончарі, деревообробці, гвіздники, плінфотворци та ін. Вони швидко оволоділи прийомами візантійського будівельного мистецтва, творчо пристосували їх до місцевих умов.

За основу храмових споруд на Русі був взятий так званий крестовокупольний тип храму, широко відомий у Візантії. Основною рисою таких храмів було те, що їх внутрішній простір, перекритий зводами, в плані мав форму хреста, над середньою частиною якого підносився головний купол, що спирався за допомогою попружних арок і вітрил (спеціальних будівельних конструкцій) на чотири стовпи. Зі східного боку знаходилися вівтарні апсиди. Найскладніші варіанти хрестовокупольних храмів мали шість, вісім, а іноді навіть дванадцять стовпів.

У процесі зведення монументальних споруд в X—XII ст. застосовувались цегла-плінфа і камінь: граніт, кварцит, шифер. Як пов’язуючий розчин застосовувалася цемянка — вапно з домішкою товченої кераміки, яка надавала давньоруським спорудам рожевий колір. В X — XI ст. на Русі розповсюдилася система змішаної кладки з цегли і каменю. Дахи будівель покривалися листовим свинцем або черепицею, у віконні отвори вставлялися дерев’яні віконниці з круглим склом.

Перші кам’яні споруди на Русі відомі ще з язичницьких часів. Однією з таких споруд, що згадуються літописом, був княжий палац-терем Святослава Ігоревича в Києві. Початок великого кам’яного храмового будівництва

23

пов’язується із будівництвом в Києві в 989—996 рр. церкви Богородиці, або, як її називали в народі, Десятинної.

До нашого часу Десятинна церква не збереглася, вціліли частково тільки фундаменти. 6 грудня 1240 р. її зруйнували монголо-татари. Про архітектуру Десятинної церкви можна судити на підставі мізерних даних письмових джерел і археологічних досліджень. Це був великий шестистовпний, троьхнефний, багатоголовий крестовокупольний храм розміром 16 на 26 м, оточений з трьох сторін галереями. Церква мала виключно багате внутрішнє оздоблення. Під час археологічних розкопок знайдено велику кількість залишків внутрішнього декору будівлі: мармурові капітелі колон і уламки карнизів, шматки штукатурки з фрагментами фрескового живопису, різноколірні кубики смальти від настінних мозаїк, шиферні плити, чудові мозаїчні підлоги, декілька саркофагів з княжими похованнями.

Десятинна церква, оточена княжими палацами, була композиційним центром архітектурного ансамблю, що займав близько 10 га. Недалеко від неї знаходилась торгова площа — Бабин торжок, прикрашена військовими трофеями, привезеними Володимиром Святославичем з Корсуня. На площі, за словами літописця, ще в XII ст. стояли «дві капіщі і чотири коні медяні» — античні скульптури — четвірка (квадріга) коней і дві статуї, мабуть, грецьких богинь.

Давньоруська художня культура, зокрема архітектура і будівництво, досягли великого розквіту в першій половині XI ст. Про будівництво, що розгорнулося в Києві літопис під 1037 р. повідомляє так: «В літо 6545. Заложи Ярославъ городъ вєлікий, у нєго жє града суть Златая врата; заложи жє і церковь святия Софья, мітрополью, і посемь церковь на Золотих воротєхъ святия

Богородіца Благовєщєньє, посємь святаго Георгія монастирь і святия Іріни». У записі перераховуються найбільш видатні споруди, побудовані Ярославом Мудрим під час його князювання в Києві.

При Ярославі Мудрому територія міста значно збільшилася, її обнесли величезним земляним валом заввишки 11 м, зверху звели міцні дубові стіни. Цю гігантську оборонну споруду завдовжки 3,5 км, що оточувала територію площею близько 80 га, літопис називає «городом великим».

З південної сторони вал прорізав головний в’їзд до Києва — Золоті ворота. Ця велична кам’яна будівля поєднувала в собі функції оборонної споруди і парадних міських воріт. У первинному вигляді ворота були прямокутною в плані баштою, до якої з обох боків примикали земляні вали. Висота проїзду досягала 12 м, ширина — 6,4 м. Над проїздом підносилася церква Благовіщення, близька за архітектурними формами до надвратної церкви Золотих воріт у Володимирі на Клязьмі.

Зі східного боку Міста Ярослава знаходилися Лядські ворота, а з західного - Львівські. Відомостей про їх зовнішній вигляд і конструкцію не збереглося.

24

Найбільш значною архітектурною спорудою Південної Русі першої половини XI ст. є Софійській собор у Києві, «руська митрополія», побудований в 1037 р. в центрі верхнього міста. Собор порівняно добре зберігся до нашого часу, правда, зовні в результаті пізніших добудов він набув рис української барочної архітектури XVIII століття

Софійський собор — великий п’ятинефний хрестовокупольний храм, оточений з півночі, півдня і заходу двома рядами відкритих галерей. Спочатку він мав 13 куполів. До північно-західного і південно-західного кутів будівлі примикають дві башти, які в давнину були покриті шатровими верхами. Гвинтові драбини в баштах ведуть на другий поверх собору — хори, або, як їх називали за старих часів, помости.

Дванадцять хрестовидних в плані стовпів розчленовують внутрішній простір собору на п’ять поздовжніх нефів-коридорів, що завершуються зі сходу вівтарними апсидами. Внутрішній простір храму в плані має форму хреста, над середньою частиною якого підноситься головний купол. З півдня і півночі знаходяться трипрогонові двоярусні аркади, а зі сходу — головна вівтарна апсида. На другому поверсі, з трьох сторін навколо центрального і поперечного нефів, розташовані хори — великі приміщення, що призначалися для князя, його сім’ї і найбільш наближених осіб.

Софійській собор мав багате внутрішнє оздоблення. До нашого часу збереглися мармурові пороги, різьблені шиферні плити парапетів на хорах, мозаїчні підлоги. Храм прикрашений фресковим живописом і мозаїками.

За величчю художнього образу, досконалості архітектурних форм, внутрішньому оздобленню Софійській собор в Києві належить до видатних пам’яток середньовічного мистецтва.

Уже незабаром після закінчення будівництва Софійського собору чутки про його красу розповсюдилися в сусідніх країнах. Сучасники із захопленням говорили про нього: «Церква дівна і славна всемь округъніїм странамъ, яко ж

іна не обращається въ всемъ полунощи земнєємъ от въстока до запада».

Архітектура Софійського собору мала виключно значний вплив на подальший розвиток давньоруської архітектури.

Поблизу Софійського собору на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгигерди були побудовані монастирські церкви Георгія і Ірини, які не збереглися до наших днів.

У першій половині XI ст. велике будівництво розвернулося і в інших містах. За наказом Мстислава Володимировича в Чернігові в 30-х роках був побудований Спаський собор, що порівняно непогано зберігся до нашого часу. За конструктивним типом - це великий трьохнефний, весьмистовпний храм, увінчаний п’ятьма главами. Як і в київських соборах, до його північно-західної сторони примикала башта. З протилежної сторони знаходилася хрещальня. Особливістю споруди є відсутність галерей і витягнутість її плану по лінії схід-захід. Всередині собор був розписаний фресками. Поблизу Спаського собору виявлені залишки світських споруд: княжих теремів, воріт і т.ін.

25

Київське будівництво першої половини XI ст. значно вплинуло на розвиток архітектури на півночі Русі. Софійській собор в Києві став зразком для споруди однойменних храмів в Новгороді і Полоцьку.

Ранній архітектурі Стародавньої Русі властиві були такі найголовніші риси: змішана кладка з каменя і цегли з так званими втопленими рядами, п’ятинефні плани культових споруд, багатокупольні завершення, башти з гвинтовими східцями, відкриті галереї і багате внутрішнє оздоблення мозаїками, фресками, різьбленими шиферними плитами і мармуровими прикрасами.

У другій половині XI ст. храмове будівництво продовжувалось переважно в монастирях. Ізяслав Ярославич побудував собор Дмитріївського монастиря в Києві, а Всеволод Ярославич в 1070 — 1088 рр. спорудив поблизу своєї літньої резиденції — «Червоного двору» — у Видубицькому монастирі церкву Михайла, яка частково збереглася до наших днів. У будівлі вже намітилися деякі риси, що розповсюдилися згодом в архітектурі XII ст., а саме: одноглавіє і відсутність галерей.

Архітектура Стародавньої Русі до монголо-татарського нашестя досягла високого рівня розвитку. В X—XIII ст. було побудовано багато чудових архітектурних споруд, що є шедеврами світового мистецтва, які пізніше значно вплинули на розвиток архітектури.