1.5 Література

Одним зі свідчень високого рівня розвитку давньоруської культури була поява оригінальних літературних творів: історичних, публіцистичних, юридичних, художніх, церковних.

Виникнення і розквіт давньоруської літератури тісно пов’язані із соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності й усною народною творчістю — фольклором. В давньоруському фольклорі, що відбивав народну ідеологію, багато уваги приділялося звеличуванню простої людини. Ще задовго до проникнення писемності в східних слов’ян існувала багата усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні і ліричні пісні. Пізніше набули поширення епічні пісні — билини, що присвячувалися важливим подіям з життя народу, боротьбі Русі з ворогами, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини так званих київського і новгородського циклів. Найраніші з них — про богатиря Святогора. Улюбленими героями билин київського циклу, що відносяться за змістом до часів Володимира Святославича, були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич і Альоша Попович. Найбільш популярний герой серед них — Ілля Муромець, селянський син, узагальнений образ руського воїна — патріота, безкорисливого захисника Руської землі, вдів і сиріт.

14

Популярний герой народного епосу — селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалася велич селянської праці. До найбільш відомих і розповсюджених билин відносилися: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець і Ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Ілля Муромець і Калин-цар» та ін.

Усна народна творчість дуже вплинула на давньоруську літературу, її форму, мову і стиль. Особливо це помітно в історичних творах. Виникнення історичної літератури тісно пов’язане з розвитком суспільної свідомості, появою інтересу до минулого рідної землі, прагненням визначити місце Русі серед інших країн світу. Важливою подією давньоруської дійсності стала поява літописання.

Однією з проблем вивчення давньоруського літописання є вста­новлення часу появи першого історичного твору. Виникнення першого історичного твору на Русі відноситься до дуже раннього часу. Швидше за все окремі записи історичного характеру велися в Києві ще за часів князя Аскольда (Осколда), тобто з другій половині ІX ст. Це був так званий «Літопис Осколда», відгомони якого збереглися в пізнішому Никоновскому літопису.

У 1037—1039 рр. при Софійському соборі в Києві був написаний літопис, що дослідниками умовно названий Найдавнішим київським зводом. Його автором, можливо, був письменник і політичний діяч Іларіон. Закінчувався звід великою статтею, що містила похвалу будівельній і просвітницькій діяльності Ярослава Мудрого.

З другої половини XІ ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі, де в 1072—1073 рр. ігумен монастиря Никон склав літописний звід. Він приділив багато уваги літературній обробці тексту, уточненню хронології, залученню нових матеріалів. Він вніс до літопису сказання про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря і Святослава. Існує також думка, що саме Никон — автор основного тексту літопису 1037—1073 років.

У 1113 р. написана «Повість временних літ» — найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. «Повість временних літ», якою починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, краще збереглася в двох пізніх списках. Більш ранній із них — Лаврентіївський список — входить до складу Володимиро-Суздальського літопису, який в 1377 р. переписав чернець Лаврентій. До другого, Іпатіївського списку початку XV ст. крім «Повісті временних літ» увійшли ще Київський ( XІІ ст.) і Галицько - Волинський (XІІІ ст.) літописи.

«Повість временних літ» за змістом — складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи і різні доповнення, віконані як самим Нестором, так і його продовжувачами і редакторами. Головна мета Нестора — з’ясувати походження Русі. «Повість» починається історико-етнографічним оглядом. Автор багато уваги приділяє розповіді про розселення слов’янських племен і географічному опису Русі. Він називає річки і шляхи, що пов’язують Русь з іншими країнами,

15

описує шлях «від Грек», а також по Волзі до Каспійського моря, згадує частини світу — Європу, Азію, Північну Африку. В літописі даються докладні звістки про звичаї слов’янських племен і народів, що їх оточують. В ній поміщені такі літературні твори, як «Повчання Володимира Мономаха дітям» і його лист до Олега Святославича, розповідь про осліплення Василька Теребовльського; уривки перекладів з візантійських авторів: «Хроніки» Георгія Амартола, «Житія Василя Нового», «Літописця незабаром» Никифора; офіційні державні документи — договори Русі з греками і т.ін. «Повість временних літ» — це загальноруський літописний звід і літературно-енциклопедичний твір, в якому читачі могли знайти відповіді на запитання про вітчизняну історію, які їх цікавили. В ній вперше зроблена спроба встановити місце Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати руську історію зі світовою. В творі послідовно проводиться ідея збереження і захисту Руської землі, засуджуються князівські чвари. «Повість временних літ» доведена до 1110 р. В 1113 р., після народного повстання в Києві, князем став Володимир Мономах. На його замовлення в 1116 р. «Повість» редагував ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, а в 1118 р. — син Мономаха Мстислав або близька до нього людина. Мета перероблення полягала в тому, щоб висунути на перший план Володимира Мономаха і показати його мудрим князем, захисником Руської землі від половців. «Повість временних літ» в редакції Сильвестра дійшла до нашого часу в Лаврентіївському списку літопису. Закінчується вона авторською припискою 1116 р.

У період феодальної роздробленості характер давньоруського літописання значно змінюється. Виникають нові літописні центри в Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі на Клязьмі, продовжується літописання в Новгороді й інших містах. З’являються нові оригінальні форми історичних творів: сімейні і родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про князівські злочини.

У середині XІІІ ст. важливим центром літописання стало галицьке місто Холм. В ньому написана початкова частина Галицько-Волинського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 року. Головна увага літописця приділена опису боротьби з крамолою бояр, звеличуванню князя і дружини. До літопису ввійшли: перелік київських князів, починаючи від Аскольда і до воєводи Данила Галицького — Дмитра, документи канцелярії і князівського архіву. Галицький літопис — зв’язна розповідь, його початкова частина не має хронологічної канви. Значне місце в ньому займають народні приказки і прислів’я. Волинська частина літопису писалася в останні роки життя володимиро-волинського князя Володимира Васильковича, а продовжена вона була за його спадкоємців.

Оригінальних літературних пам’яток XІ—XІІ ст. збереглося порівняно небагато. Це окремі твори, що випадково вціліли від пожеж, ворожих погромів і часу. Деякі з них, дуже розповсюджені в свій час, дійшли до наших днів в

16

окремих, часто ушкоджених екземплярах, до того ж у складі більш пізніх, багато разів переписаних рукописів. Найбільш видатні серед них «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання» дітям Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Ходіння Даниїла» та ін.

Одним з найбільш ранніх оригінальних давньоруських творів XІ ст., що дійшли до нашого часу, є «Слово про закон і благодать» Іларіона, написане між 1037 і 1051 роками. Воно складається з трьох частин. Спочатку автор торкається питань так званої всесвітньої церковної історії. Далі він розвиває основну ідею твору — думку про рівноправність народів в духовному і політичному житті. Він доводить, що народу Русі не потрібна опіка Візантії, це — новий народ, якому належить майбутнє.

Завершальна частина «Слова», написана з великим підйомом, пафосом і наснагою, присвячена Володимиру Святославичу. Іларіон порівнює справи Володимира і княгині Ольги на Русі з діяннями візантійського імператора Костянтина і його матері Олени, за яких християнство стало державною релігією у Візантії. Іларіон цілком відкидає думку про заклик варягів, він зовсім не згадує Рюрика. Говорячи про князів — попередників Володимира, автор високо ставить авторитет Руської землі, що «ведема і слишима єсть всіма четирьмі конці землі». Іларіон згадує і продовжувача «добрих справ» Володимира — його сина Ярослава, перелічує і звеличує його заслуги: розширення території Києва й особливо спорудження Софійського собору.

Видатною пам’яткою давньоруської юридичної літератури є «Руська правда» — збірка законів, складена в XІ—XІІ ст. на основі звичайного права східних слов’ян. Відомі дві основні редакції «Руської правди» — «Коротка правда» і «Розширена правда». «Коротка правда» складається з «Найдавнішої правди», або «Правди Ярослава», і законів його синів — «Правди Ярославичів». В «Руській правді» знайшов своє відображення розвиток феодальних відносин на Русі, загострення класової боротьби. Багато статей в ній присвячені захисту феодальної власності. «Руська правда» — важлива пам’ятка феодального права Давньої Русі.

Нестор, пізніше автор «Повести временних літ», наприкінці XІ ст. написав «Читання про життя і погублення...Бориса і Гліба». Це твір, в якому розповідається про життя князів Бориса і Гліба, убитих за вказівкою Святополка під час боротьби за київський стіл. Прославляючи Бориса і Гліба, автор одночасно засуджує непокору молодих князів старшим, і тим самим, підкреслює непорушність принципу старшинства на Русі. В іншому своєму творі — «Житії Феодосія Печерського» — Нестор зобразив яскраву картину давньоруського життя, що буяє багатьма побутовими подробицями.

На початку XІІ ст. на Русі з’являються твори мандрівників-прочан. Подорожі в Палестину набули в XІІ ст. значне поширення. Про «ходіння» не раз згадується в літописі. Одним з таких прочан був ігумен Даниїл, можливо, виходець з Чернігівської землі. На початку XІІ ст. він відвідав святі місця, прожив там два роки і залишив докладний опис всього побаченого. Твір

17

«Ходіння Даниїла» пройнятий ідеєю патріотизму. Це твір-довідник або, вірніше, дорожні замітки, написані простою мовою, без ораторських прикрас. «Аз написах не хитро, но просто», — говорить він. Завдяки цьому твір Даниїла був доступний широким прошаркам населення Русі і швидко набув значного поширення і популярності.

У 1115 р. виповнилося сто років з дня смерті Бориса і Гліба. В зв’язку з цим, імовірно, з’явився твір «Сказання про Бориса і Гліба», автором якого міг бути Лазар з м. Вишгорода або печерський чернець Іаков Мніх. Питання про авторство ще остаточно не вирішене. В «Сказанні» розміщено багато різних звісток історичного характеру, відсутніх в інших джерелах.

До Лаврентіївського літопису під 1096 р. увійшли літературні твори Володимира Мономаха — «Повчання» дітям і лист до Олега Святославича. Літературна форма «Повчання» у вигляді звертання батька до дітей не нова. Вона характерна для середньовічної літератури й набула поширення на Русі. В Ізборнику 1076 р. розміщене, наприклад, згадуване «Слово нєкоєго отца к сину своєму».

Ідейна основа «Повчання» Володимира Мономаха — тривога про долю Русі. Мономах, очевидець великих соціальних конфліктів (повстання в 1113 р. в Києві), в своєму творі прагнув затушувати класові протиріччя і намагався довести необхідність зміцнення внутрішнього миру на Русі. Героєм твору є ідеальний князь — захисник рідної землі. Йому протиставляються князі, що прагнуть лише до особистого збагачення і влади.

До церковної літератури XІІ ст. належать твори Климента Смолятича — другого після Іларіона митрополита з русичів, поставленого за Ізяслава Мстиславича. Климент був освіченою людиною, літопис називає його книгарем і філософом. Він написав багато творів, але до нашого часу збереглося лише його «Послання пресвітеру Фомі» — особі, близькій до смоленського князя Ростислава Мстиславича. «Послання» Климента свідчить про його велику ерудицію і ознайомлення освічених людей Русі з творами видатних античних авторів.

Відомий письменник XІІ ст. Кирило Туровський — автор багатьох творів, головним чином повчань, проповідей («Слів»), молитов. Кирило Туровський мав ораторський і поетичний талант, знав грецьку мову і літературу. На його творчості відбилися характерні риси грецької літератури — драматизм, символізм, протиставлення позитивного негативному і т.ін. В творах Кирила Туровського є чимало реалістичних рис. Судячи з його «Притчі про людську душу і телеса», Кирило Туровський брав участь у політичному житті Русі, зокрема в боротьбі проти Андрія Боголюбського.

Шедевром давньоруської художньої літератури XІІ ст. є «Слово о полку Ігоревім». «Слово» написане в лихоліття для Русі, що ознаменувалося посиленням натиску кочівників. В ньому розповідається про один з трагічних епізодів боротьби з кочівниками — невдалий похід проти половців Новгород-

18

Сіверського князя Ігоря Святославича в 1185 р. Мета походу — розгромити кочівників і «поіскати града Тьмутороканя або випити шоломом Дону».

Цей сміливий план заздалегідь був приречений на невдачу через нерівність сил. Перший день походу приніс русичам перемогу. На другий — половці, зібравшись із силами, оточили військо Ігоря. Три дні продовжувалася нерівна кровопролитна битва. Руське військо потерпіло поразку. Ігор і три інших князі потрапили в полон. Розгром війська Ігоря глибоко засмутив Русь. Поразку автор «Слова» бачить не в покаранні божому за гріхи, як літописець, а в відсутності єдності й у сепаратистських прагненнях князів.

До вуст Святослава Всеволодовича, великого київського князя, автор вкладає «золоте слово» — заклик до об’єднання князів.

Тонкого ліризму сповнений плач Ярославни — дружини Ігоря. Ярославна передчуває лихо, вона хоче полетіти до свого коханого зозулею, звертається до сонця, вітру, Дніпра з проханням допомогти Ігорю:

«Ярославна рано плаче в Путивлю

на забороле, голосячи:

О Вітер-Вітрило!

Навіщо, пане, силою зустрічного вієш,

навіщо мчиш половецькі стріли на своїх

легких крилах на мого лади воїнів?

Чи мало тобі було високо під хмарами

Віяти, плекаючи кораблі на синьому морі?

Навіщо, пане, моє веселіе по ковилу розвіяв?»

«Слово о полку Ігоревім» — талановитий художній і палкий публіцистичний твір, що висував актуальну ідею часу — об’єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом. Автор «Слова» виразив думки, почуття і сподівання народу. На прикладі поразки Ігоря він показав, до чого приводять князівські розбіжності і міжусобиці.

Автор «Слова» є невідомим. Вважається, що ним був київський боярин Петро Бориславич.

Багато літературних творів увійшло до «Києво-Печерського патерика», складеного наприкінці XІІ — початку ХІІІ ст. Збірка містить житія святих, повчання, розповіді і т.ін. Найбільше місця в «Патерику» займають послання суздальського єпископа Симона до печерського ченця Полікарпа і Полікарпа до ігумена Акіндіна. Останній твір містить в собі особливо цікаві звістки. В ньому у вигляді переказів розповідаються подробиці будівництва головної Печерської церкви Богородиці. Серед них: «Про Симона, князя варязького», «Про зодчих», «Про живописців», зокрема про київського художника Аліпія.

У XІ—XІІ ст. давньоруська література досягла значних успіхів у своєму розвитку. На Русі діяли видатні письменники, що створили талановиті історичні, публіцистичні і художні літературні твори. «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повість временних літ» Нестора, «Слово о полку Ігоревім» — шедеври давньоруської літературної спадщини, що дійшли до нашого часу.

19