3.3 Розвиток художньої культури

3.3.1 Фольклор. Література

У XVI ст. продовжувався процес, важливим чинником якого було формування єдиної мови і національної художньої культури. Усна словесність, традиції і звичаї регламентували життя трудового українського населення, виражали його світогляд і етику. Виховна і морально-дидактична дія звичаїв і народнопоетичної творчості відіграла на цьому етапі важливу роль в об’єднанні українського народу в боротьбі проти окатоличування і насильницької асиміляції (полонізації, мадяризації), в становленні основних рис національної вдачі українського народу.

Героїко-патріотичні мотиви звучали в казково-богатирському епосі, переважно в героїко-фантастичних казках, легендах про подвиги богатирів, колядках, що прославляли військову відвагу в битвах з ворогами, а особливо в думах, піснях і переказах, що виникали за свіжими слідами мужньої боротьби народу проти іноземних загарбників, які прагнули вогнем і мечем поневолити український народ. Народнопоетичні твори всіх жанрів оспівували працьовитість, свободу, справедливість, чесність, хоробрість, любов до рідного краю, життєвий оптимізм; вони засуджували порушників правових, етичних і інших сталих норм життя і побуту народних мас, виражали ненависть до пригноблювачів, клеймили зрадників.

Думи не тільки піднімали народні маси на рішучу боротьбу з ворогами, але одночасно виконували і морально-етичну та виховну функцію. Це торкається і знаменитої пісні про козака Байду — узагальненого образу народного героя. Головна її риса — високе патріотичне звучання, апофеоз мужності воїна-героя, який і в полоні під тортурами відмовляється служити ворогу. Навіть повішений турками ребром на крюк, полум’яний патріот Байда знаходить спосіб помститися своїм ворогам.

У3е в XVI ст. народна поезія фіксує назву «Україна» в її етнічному і територіальному значенні, що склалося.

69

Поетична творчість народу цього періоду відбила також багато соціально-економічних змін у суспільстві; в піснях, переказах і окремих казках з’явилися нові сюжети і персонажі. Разом з воїнами-козаками в особливому циклі пісень виступають чумаки — торговці сіллю і рибою, поява яких пов’язана з розвитком товарно-грошових відносин.

Посилення соціальних мотивів в українському фольклорі зумовило збагачення його гумористичними і сатиричними творами, разом з епічним і ліричним віддзеркаленням дійсності значного поширення набуло і гумористичне сприйняття життєвих явищ, що свідчить про критичне ставлення до них народу. Гумор своєрідно втілив у собі оптимізм народу як одну з якостей його національного характеру — тих якостей, які допомагали йому в житті і боротьбі.

Кажучи в цілому про фольклор кінця XVI — першої половини XVII ст., слід особливо відзначити його виключно важливе пізнавальне значення. Фольклор доніс до наших днів погляди і настрої трудящих мас — сучасників і головних учасників подій того часу, народну оцінку соціально-історичної дійсності, цінні звістки побутового характеру.

Зміни, що відбувалися в українській літературі у другій половині XVI ст., дозволяють говорити про початок її нового етапу, підготовленого всім ходом історичного розвитку, специфікою соціально-економічного і політичного життя України.

Нові гуманістичні ідеї впливали на підхід до соціально-політичних проблем, активізували суспільну думку. Письменники, які все час­тіше освітлювали важке становище пригноблюваних і гостро тав­рували пригноблювачів, стали пов’язувати здійснення своїх суспіль­них і морально-етичних ідеалів з розповсюдженням освіти.

Зміни в світогляді й естетичних смаках письменників викликали зміни в характері художніх засобів. Хоча сталі літературні форми, вироблені і засвоєні попередниками впродовж сторіч, довго ще залишалися в активі українських письменників як прозаїків, так і поетів, проте вони помітно видозмінювалися, а часом набували нового змісту. Середньовічна абстрактна, переважно релігійна, символіко-алегорична поетика все частіше поступалася місцем новим формам, що виникають під впливом життєвих асоціацій або запозиченим письменниками з народної словесності. Опосередковане зображення дійсності, типове для середньовічної художньої системи, почало відступати перед конкретним її описом з урахуванням життєво правдивих деталей, що свідчило про наростання реалістичних тенденцій.

З кінця XVI ст. в Україні бурхливо розвивався такий вид літератури, як полемічна. Українські полемісти, відстоюючи чистоту православ’я, розгорнули ідеологічну боротьбу проти католицизму, а також проти течій реформації («лютерів», «кальвінів», «аріан»). Полеміка з католицькою церквою досягла кульмінації в період підготовки і здійснення церковної Берестейської унії 1596 р., коли особливо посилився наступ ідеологів католицизму і унії на

70

український народ, його культуру, мову, звичаї і віру. Впродовж останньої чверті XVI — першої половини XVII ст. було створено багато літературних пам’яток гострої антикатолицької спрямованості найрізноманітніших жанрів: відкритих листів, послань, памфлетів, богословських трактатів, підбірок документальних матеріалів. Один з найбільш відомих письменників-полемістів останньої чверті XVI ст. Герасим Смотрицький в 1587 р. видав в Острозі книжку, яка складається з двох полемічних статей: «Ключ царства небесного і нашеє християнське духовноє влади нерешимий вузол» і «Каленъдар римські новий» з передмовою «До народів руських» і присвяченням. Статті показують, як католицьке духівництво прагнуло використовувати навіть календарну реформу, проведену папою Григорієм XIII в 1582 р., для того, щоб послабити і розірвати зв’язки між слов’янами і, тим самим, підготувати грунт для унії. Автор майстерно розкриває антипапську тему, акцентуючи увагу в основному на соціально-моральних аспектах. Його їдка сатира, втілена в дотепні афоризми, часто римовані, б’є влучно й уїдливо, мова багата народними ідіомами, прислів’ями і приказками. Смотрицький підкреслює, що успіх в боротьбі проти католицизму залежить і від активності полемічного слова.

На межі XVI—XVII ст. набуває нових рис літописання, розвиваючи далі історичну думку в Україні. Традиційні літописні розповіді витісняються стислими порічними (за роками) записами, які, як правило, охоплюють сучасні автору події і виражають його ставлення до них.

Однією з цікавих пам’яток історичної прози є літопис, що одержав назву Густинського за містом створення в 1670 р. ієромонахом Густинського монастиря Михайлом Лосицьким її єдиної копії, що збереглася. Як припускають, літопис складений близько 1623—1627 рр. Захарієм Копистенським.

Народністю мови, образністю викладу відрізняється Львівський літопис (1490—1649), що зберігся в збірці різних творів і матеріалів, переписаних Михайлом Гунашевським, який, імовірно, й був її автором (походив з Східного Поділля, початкову освіту здобув в Меджібожі, пізніше жив у Ярославі і Львові, вчився в Замостській академії). Гунашевського цікавили події не тільки місцевого, але й загальноукраїнського значення. Найбільше уваги приділено історії України з 1630 р., зокрема, розповіді про селянсько-козацьке повстання 1630 року. З обуренням пише автор про безчинства шляхетських військ, які «кривди незноснії чинили, людей без дання причини забиваючи». Велика кількість подробиць про хід повстання показує, що автор ґрунтувався на свідоцтвах очевидців. Узагальнено-умовний виклад у нього все більше витісняється реалістичним описом. Літописець-мемуарист вміло користується художньо ємкими деталями, щоб достовірно відтворити характер епохи.

Віддзеркалюючи характерну рису культури Відродження — посилену увагу до особистості, до української літератури входить новий жанр — мемуарна проза. Цікавою пам’яткою цього жанру є «Тестамент» (заповіт) 1577 р. брацлавського каштеляна Василя Загоровського своїм синам.

71

З полемічною літературою пов’язаний і «Лямент о пригоде нещасной... міщан острозких» (1636) — один з яскравих творів української поезії того часу. Його автор, що сховався під псевдонімом «М.Н.», зумів показати, що народні виступи під релігійною оболонкою були формою гострого соціального протесту.

Книгодрукування сприяло розповсюдженню на українських землях так званої епіграматичної поезії, віршованих геральдичних епіграм (гербових віршів), присвячень, передмов, кінцівок.

Засновником цих жанрів в Україні був Герасим Смотрицький. Ідеї патріотизму і гуманізму знайшли віддзеркалення у віршах Смотрицького, стали такими, що визначають всю українську літературу кінця XVI — першої половини XVII ст. Його твори мали великий резонанс у всій українській поезії. Їх переписували, їх наслідували, на них орієнтувалися.