2.4.2 Архітектура

Впродовж другої половини XIII—XIV ст. збільшилась кількість міст і замків-фортець. Якщо в домонгольську епоху на території князівств, де формувалась українська народність, відомо 87 міст, то вже в кінці XIV ст. — 143. Разом із зростанням міського населення посилювалося економічне і політичне значення міст. У європейській історії XV—XVI ст. позначились найважливішими явищами — зародженням в надрах феодальної формації нових суспільних відносин, а разом з ними виникненням паростків гуманізму і пов’язаного з ними мистецтва Проторенесансу, складанням національних культур. Подібні тенденції спостерігаються у всіх країнах, де для цього склалися відповідні історичні умови, хоча в різних країнах цей процес проходив неоднаково і не в один час. Нові стилістичні риси в архітектурі і образотворчому мистецтві були безпосереднім віддзеркаленням естетичних смаків широких мас народу — ремісничо-купецьких прошарків міст і селянства.

Відновлення нормального життя країни супроводжувалось зведенням величезної кількості споруд — житлових, господарських, виробничих і оборонних. У містобудуванні визна­чальними залишалися традиції нере­гу­лярного планування і забудови X-XII ст. До кінця XIV ст. починають застосовуватись також прийоми західноєвропейського регулярного планування.

На архітектуру оборонних споруд вирішальний вплив мали зміни в стратегії і тактиці ведення війни, розвиток військової техніки. У попередню епоху важливу роль відігравала тактика тривалої облоги міста або замку. Після монголо-татарського нашестя переважає тактика захоплення їх шляхом рішучого штурму з широким застосуванням різних знарядь для руйнування стін. Тому в системі укріплень збільшується кількість башт. Поява їх в південноруській фортифікаційній архітектурі (замки в Острозі, Чарторийську і Кам’янці біля Берестечка) свідчить про ознайомлення як замовників, так і будівельників з досягненнями європейської військово-інженерної думки.

51

Подібного роду споруд не було в архітектурі Стародавньої Русі XI—XII столітть.

Але з часом виявилися істотні недоліки таких укріплень — вони не забезпечували достатньої флангової оборони. Прикладом фортифікаційних споруд нового типу є замки в Луцьку, Кремінці, Кам’янці-Подільському, будівництво яких відноситься до XIII століття.

У цей період склалися дві архітектурно-будівельні школи: галицька і волинська. Для галицької характерна кам’яна кладка на вапняному розчині з домішкою товченого каменя-вапняку і деревного вугілля, а зрідка і цегли, злегка стрілчасті, готичної форми обрамлення бійниць, віконних і дверних отворів, в’їзних арок з простим декором. Такі кам’яні фортеці в Білавині, Стовп’ї, Черніїві, Угруську, Хотині, Невіцькому, Кременці, Кам’янці-Подільському, Білгород-Дністровському. Найголовнішою їх ознакою є наявність могутніх кам’яних стін і декількох башт.

У культовому будівництві також з’явилися нові тенденції: разом із спорудами старого типу зводилися храми підкреслено урочистого вигляду. Наприклад, у Холмі були споруджені баштообразні церкви Іоанна Предтечі, Кузьми і Дем’яна, «величністю і красою не менш сущих стародавніх». До цього самого напряму відносяться храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку кінця XIII ст.). Окрім хрестовокупольних храмів зводилися невеликі ротонди з однією апсидою — (Перемишль, XIII ст.), з шістьма (Горяни Закарпатської обл., Галич XIII ст.) і вісьма апсидами або з опорними стовпами (церква Василя і ротонда на території Михайлівського монастиря у Володимир-Волинському (кін. XIII — поч. XIV ст.). Оригінальна архітектура хрестової церкви Миколи у Львові (ХШ ст.).

Отже, через сто років після нашестя орд Батия архітектура зробила значний крок вперед. Політичні завдання часу — зміцнення княжої влади, здатної покласти край феодальній анархії і свавіллю боярства, — знайшли вираз в архітектурі, в якій все голосніше звучала нота урочистості.

Архітектура і живопис кінця XIV — першої половини XVI ст. розвивалися в умовах наростання боротьби українського народу проти соціального і національного пригноблення. Феодали зводили замки і укріплення. Разом з тим будівництво їх викликалося необхідністю захисту від спустошливих набігів татарських орд, що почастішали, а з часом і вторгнень турецьких загарбників. Оборонне будівництво зайняло провідне місце і поглинало величезні

матеріальні і людські ресурси. Важливу роль у зведенні замків відігравали місцеві будівельники й інженери, про що свідчать особливості стилю архітектури оборонних споруд цього періоду, планування, устрій, конструкція і декор башт, воріт та інших частин замку.

Головним будівельним матеріалом залишалося дерево, хоча питома вага каменю і цегли в будівництві зростала. В замках башти розташовували майже рівномірно по периметру двору. В стінах влаштовували бійниці нижнього (підошвовий) і середнього бою (Бучач Тернопільської обл., кін. XIV ст.;

52

Клевань Рівненської обл., 1495). Іноді замки посилювалися новим рядом стін, винесених вперед, або укріпленнями, що охоплювали дитинець (Луцьк, Острог, Білгород-Дністровський). Як нові замки, так і міські укріплення часто мали нерегулярний план, який визначався умовами місцевості. Цими особливостями українська оборонна архітектура близька до російської.

Прикладом модернізації старих фортифікаційних споруд може слугувати замок в Луцьку. Його триярусні башти і стіни, що завершувалися зубцями-мерлонами з вузькими щілиновидними бійницями для стрілянини з луків і арбалетів, були перероблені: зубці-мерлони заклали і надбудували зверху, влаштували нові бійниці в два, а в деяких місцях і в три яруси такої форми, яка могла забезпечити обстріл з вогнепальної зброї як дальніх, так і ближніх підступів до замку. На баштах в Луцьку звели по додатковому ярусу, завдяки чому його силует став виразнішим, ще більше підкреслювалася його військово-оборонна потужність. Перебудова торкнулася майже всіх більш давніх кам’яних укріплень XII—XIV ст., зокрема в Кам’янці-Подільському, Білгород-Дністровському, Кремінці, Хотині, Невіцькому, Мукачеві.

Пом’якшення суворості військово-оборонних споруд свідчить про розвиток і зміну норм архітектурної естетики під значним впливом народних смаків. У зовнішності Хотинського замку химерно поєднуються традиції оборонної архітектури, елементи готики, мотиви українського і молдавського народних мистецтв. Суворість і народна барвистість тут нерозривно поєднані.

Зміни помітні і в типах укріплень боярських садиб, що поступово перетворюються на магнатські замки. Про це нагадує архітектура замків в Олеську, Клевані, Острозі. Острозький замок за схемою укріплень близький до замку в Чарторийську або Кам’янці біля Берестечка. В Острозі ближче до східної сторони дерев’яних оборонних стін спорудили так звану Башту, або Будинок мурований, за зразком західноєвропейських і волинських башт-донжонів. Стіни були оточені ровом, через який перекинули підйомний міст, завдяки чому замок міг витримати тривалу облогу.

Історична ситуація зажадала пристосувати до оборони монастирі та інші культові споруди. Такі стародавні укріплені комплекси, як: Києво-Печерська лавра, монастирі Михайлівський Золотоверхий, Кирилівській у Києві, Єлець у Чернігові, Спаський в Новгород-Сіверському обносилися могутніми оборонними стінами. За своєю архітектурою монастирі-фортеці майже нічим не відрізнялися від інших видів укріплень. Тільки набір споруд, внутрішнє планування і розміщення головного монастирського храму створювали певні

відмінності від звичайного замку. Часто храми включалися до системи оборонних споруд, як, наприклад, Успенська церква в Зимно Волинській обл., (1495), церква Богоявлення в Острозі (XV ст.).

У культовій архітектурі кін. XIV ст. спостерігаються інтенсивні пошуки нових форм, здатних повніше втілити народні смаки і художні ідеали. Храми цього періоду несуть відбиток архітектури суворої перехідної епохи. Їх творці ще не наважувалися остаточно порвати з традиціями XII—XIII ст., відмовитися

53

від трьохнефних з опорними стовпами храмів, не наважувалися застосувати в кам’яній архітектурі планово-просторову структуру і конструктивні прийоми, вироблені в дерев’яному народному будівництві, тлумачити стосовно каменя придбаний народними майстрами багатий досвід, втілити його в кам’яних спорудах.

Але вже з’являються нові типи храмів, структура яких формувалася під впливом прийомів і форм дерев’яної архітектури — тричасних в плані (неф, вівтар, бабинець) церкви П’ятниці у Львові (XIV ст.) і першої Пречистої в Лужанах Чернівецькій області (1453). У них бабинець однієї ширини з нефом, а перекриття склепінчасте. В деяких храмах влаштовували оборонну башту над бабинцем (церква Онуфрія в посаді Риботицькій, кінець XIV — початок XV ст.), або одним світловим верхом пірамідальної форми, як у церкві Миколи в с.Збручанське Тернопільської обл. (XIV ст.), або три куполи, як в церкві Михайла в с.Чесники Івано-Франківської області (XV ст.).

У XV — на початку XVI ст. В архітектурі невеликих храмів з’яв­ляються риси, безпосередньо пов’язані з народним розумінням прекрасного. В цьому плані цікава маленька церква Трійці в с. Зимно Волинської області (1465), бо в цьому мініатюрному храмі, що має тільки неф і апсиду, вперше в кам’яній архітектурі застосований новий архітектурно-конструктивний прийом — куполи, що перекривають неф і апсиду, спираються не на попружні арки і вітрила, а на зімкнутий, ніби зрізаний на третині висоти звод. Іншими словами, невідомий майстер вперше застосував конструкцію залому, добре і давно відому в дерев’яній архітектурі. Купол-верх (баня) із заломом подобалася, ймовірно, тому, що ця конструкція відкривала широкі можливості для створення урочистих храмів з висотно розкритим внутрішнім простором.

Відомі нам пам’ятки дерев’яної архітектури свідчать про їх високу досконалість. Проте більшість із них не збереглася. Дерев’яне народне будівництво зберігало віковий досвід, створюючи безперервний ланцюг традицій, не дозволяло безслідно зникнути вдало знайденим інженерно-конструктивним рішенням і художньо довершеним формам. У них матеріалізувалися уявлення людей про красоту, вони були невичерпним джерелом творчості для подальших поколінь.