2.3.4 Світська література

Разом з церковно-моралізаторськими творами часів Київської Русі в XIV—XV ст. з’являються в українській редакції такі цікаві літературні збірки, як: «Ізмарагд», перекладні «духовні повісті» про трьох королів-волхвів, про Таудала-лицаря, нові версії світської повісті «Олександрія», «Троянської історії» італійського поета XIII ст. Гвідо де Колумни, «Оповідь про індійське царство».

У збірці «Ізмарагд» розміщено близько ста різних «слів», у більшості своїй на морально-побутові теми: «Про книжкову мудрість», «Книжкове шанування», про пошану до вчителів, «Ключі тих, що дали розуму книжного», про чесноти і гріхи, «про дружин добрих і злих», «про покарання чад», про багатих і бідних і т.д. В «Слові про бажання багатства» засуджується пристрасть до збагачення, висміюються скнари-золотолюбці. Інші «Слова» застерігають убогих не водити дружбу з багатими, не судитися з ними, бо переможе той, у кого є золото. В той

самий час в «Слові» містяться звернення до багатіїв із закликом припинити «граблення убогих», добре поводитися з челяддю, а домочадцям — бути покірними батькам сімейств. Таким чином, перед читачем з’явилася програма офіційної моралі феодального суспільства.

У ХV ст. з’явився український переклад ірландської за походженням повісті про Таудалу-лицаря. Ось короткий зміст. Коли після чергової п’яної оргії Таудал лежав три дні без пам’яті, ангел узяв його душу і показав їй потойбічний світ. Прокинувшись, Таудал розповідає, що бачила його душа: розкішне життя

47

на тому світі праведників і пекельні муки грішників. Повість придбала популярність не стільки завдяки своєму моралізаторству, скільки через авантюрний характер сюжету. Взагалі ця літературна пам’ятка близька до світських повістей і середньовічних лицарських романів з їх любовними інтригами, лицарською галантністю, культом честі і дами, різними пригодами.

Література другої половини XIII — першої половини XVI ст. значною мірою відтворювала реальну дійсність того часу, віддзеркалювала погляди різних прошарків суспільства на соціально-політичні явища і події, їх побут, звичаї і естетичні смаки. Література була важливим елементом української культури.

2.4 Художня культура українських земель

2.4.1 Образотворче мистецтво

Образотворче мистецтво цього часу зберігало характерні риси, що склалися в ньому в попередній період: монументальність, витончений колорит, гармонійні пропорції, упевнений малюнок і високу професійну майстерність. Одночасно розвивався і напрям, в якому виявлявся реалістичний погляд на життя, віра в людину, прагнення до життєрадісності образного ладу, тяга до оздоб і барвистості, обумовлені народно-естетичними ідеалами. Релігійні образи поступово втрачають минулу нерухомість, а обличчя святих набувають рис простих людей. Віртуозне володіння композицією і зворотною перспективою дозволяло худож­никам додавати простору певної глибини, а образи наділяти яскравими рисами, величчю і людською гідністю.

З пам’яток київського живопису цього часу збереглася ікона богоматері Печерсько-Свенської (бл. 1288-го р.). Прототипом для неї послужило зображення богоматері Кіпрської на троні, але фігури ангелів київський майстер замінив на образи вітчизняних святих, засновників Києво-Печерського монастиря — Антонія і Феодосія. Їх зображення привертають увагу щирістю і безпосередністю. Соковиті, насичені кольори, вишукана гамма відтінків якомога краще гармонують з м’яким блиском золотого фону.

Київській школі належить також ікона «Микола з житієм» (кін. XIII — поч.XIV ст.) з церкви в урочищі Києвець в Москві. Образ Миколи значною мірою позбавлений аскетизму. М’який овал охристого обличчя Миколи відтіняється ніжним колоритом рожево-блакитної ризи, що світиться на

золотому фоні. Ніжно-рожеві і блідо-блакитні складки одягу додають фігурі легкості.

До київських пам’яток належать також видатні твори кінця XIII ст. — ікони «Ігоревська богоматір» і «Максимівська богоматір». Остання, ймовірно, виконана на замовлення митрополита Максима. Обличчя богоматері написане м’яко, без умовності і геометризациї або стилізації форми. З великою майстерністю виписаний одяг, складки на ньому. Багато уваги приділено

48

переходам кольору. Названі твори живопису свідчать про високий рівень художньої культури Києва в період після монголо-татарського нашестя.

У Галицько-Волинському князівстві мистецтво розвивалось під впливом Києва, звідки, як указують літописи, були принесені численні ікони, що слугували зразками для багатьох поколінь художників. Ікона «Покрова»

(XIII ст.) з Галичини — твір народного майстра, що не одержав спеціальної професійної виучки, зате добре відчував декоративні можливості кольору. Теплий зелений колір тонко гармонує з багряним фоном, блакитні тони — з коричнево-чорними і вишнево-червоними, на тлі яких зрідка полум’яніє кіновар.

Яскравим твором кінця XIII — початку XIV ст. є ікона «Волинська богоматір». Величний силует богоматері в темно-червоному омофорі накреслений упевненою рукою. Гордовите посадження голови, злегка схиленої до немовляти, величезні скорботні очі, що дивляться з докором, ніби вимагають від глядача готовності до самопожертви. Витончений живопис і морально-етичний пафос ікони залишають незабутнє враження і ставлять її в ряд найвидатніших творів українського середньовічного живопису.

Образотворче мистецтво з кінця XIV ст. розвивалося за інтенсивного проникненні в нього народного струменю. Пригноблюваному іноземними загарбниками українському народу потрібна була єдність, здатна укріпити його і згуртувати для відсічі ворогу. Ця ідея єдності знайшла яскраве втілення у фресках церкви Онуфрія в Лаврові (кін. XV ст.), в сценах на тему «Вселенський собор « і «Акафіст богоматері».

Українських художників запрошували для розписів католицьких костьолів, цінуючи їх високу живописну майстерність. Ними виконані, наприклад, фрески в костьолі Віслицької коллегіати (кін. XIV ст.). Українські майстри на чолі з волинським художником Андрієм розписали каплицю св. Трійці в Люблінському замку (1418). В розписах відчувається поглиблений інтерес до внутрішнього світу персонажів, що зображуються. В стилі фресок нерозривно поєднались елементи українського, готичного і проторенессансного мистецтва. Ще більшою експресією відрізняються фрески в каплиці св. Хреста на Вавелі в Кракові (1470). Персонажі розписів, наділені обличчями людей з народу, написані енергійно й упевнено, виконані внутрішнього драматизму.

З XV ст. у церквах замість невисокої передалтарної перегороди встановлюють іконостаси, в яких усі ікони розміщуються в певному порядку.

Для українського іконопису характерні соковитий колорит, лапідарний силует і енергійний малюнок, вивірена композиція. Особливо популярні були образи воїнів-переможців. Образ такого воїна втілений в іконі «Юрій Змєєборець» з с.Станиля Львівської обл. (кін. XIV ст.). Воїн, що пронизує списом чудовисько, зображений в лицарській зброї на вороному коні, який топче змія. Червоний плащ героя переможно розвивається на вітрі. Незвичайно динамічний силует і яскравий колорит — характерні риси цього видатного витвору українського образотворчого мистецтва. З підйомом визвольної

49

боротьби і утворенням Запорізької Січі в душі народу кріпла надія на звільнення, що негайно відобразилося в мистецтві. В іконі «Диво Георгія о зміє» (сер. XVI ст.) київської школи образ Георгія в порівнянні із станильським більш піднесений і мажорний. Сліпуче білий кінь, яскраво-червоний плащ Георгія і золотий фон створюють урочисту колірну симфонію.

Посилення впливу церкви, що прагнула вселити народним масам відчуття жаху перед муками потойбічного життя, знайшло прояв в іконах на тему «Страшний суд». Але під впливом значного числа замовників з народу — селян і міщан-ремісників — ці ікони незабаром придбали не тільки сатиричне, але й антифеодальне і антикатоличне забарвлення. На багатьох з них зображені в характерному одязі римські папи, королі, вельможні пани, митники, п’яниці і блудниці з обстриженими головами і обрізаними пеленами. Всіх їх чекають пекельні муки. Під впливом народної художньо-поетичної творчості слабіє аскетичний струмінь в зображенні святих, зовнішність їх набуває особливої теплоти, а палітра стає яскравішою. Більш вишуканими стають не тільки композиції, але й силуети фігур, архітектурні фони, зображення одягу і різних аксесуарів.

Народні смаки знайшли віддзеркалення і в підборі святих. Все частіше на іконах зображуються Юрій — воїн і захисник, Микола — покровитель мореплавців, мандрівників і теслярів, Параскева П’ятниця — покровителька торгівлі і жіночого ремесла, лікарі-безсрібники Кузьма і Дем’ян і, звичайно ж, богоматір з немовлям — заступниця полонених і знедолених. Ікона «Богоматір» з с. Красів Львівської обл. (XV ст.) — свідоцтво появи в живопису емоційного образу жінки-матері.

Змінюються і живописні засоби. Обличчя у богоматері не темне, а світло-рожеве, з довгими дугоподібними чорними бровами, маленьким ротом, трохи сумними і задумливими очима. Особливо популярні були житійні ікони, «свята» і «пристрасті», які давали простір творчій фантазії художників. Люди, розглядаючи їх, ніби читали короткі притчі-новели. В цих іконах зображені конкретні обставини, багато побутових подробиць — меблі, одяг, тканини. Це був процес змирщення мистецтва, в якому, проте, буденне підносилося і поетизувалося.

Високого рівня в XIV—XV ст. досягло мистецтво ілюстрації рукописів. Воно не тільки зберігало традиції, але й примножувало їх. Значного поширення набули тератологічні орнаменти і геометричне плетіння, а на початку XVI ст. і

рослинні орнаменти готико-ренесансного стилю. Особливо рясно прикрашалися мініатюрами євангелія і псалтирі. Справжнім шедевром є Київський псалтир, переписаний у 1397 р. в Києві Спиридонієм і прикрашена численними мініатюрами. На білому пергамені виділяється барвистий розсип витончених мініатюр, виконаних синім, яскраво-червоним, вишнево-багровим, зеленим, золотаво-охристим кольорами, рясно покритих тонкою сіткою золотих штрихів-асистів, завдяки чому вони іскряться і переливаються, справляючи незвичайне враження. В мініатюрах багато жанрових сцен: будівництво башти,

50

розпис посуду гончарами, підсмажування м’яса на багатті. Зображуються також воїни при облозі міста, вершники в бою. Витончений колорит, виразні жести, виконані з каліграфічною відточеністю, граціозні фігурки — свідоцтва високої майстерності художників. Велика кількість золотих штрихів-асистів викликає в пам’яті колористичне багатство київських мозаїк XI—XII столітть.

Особливе місце в декоративно-прикладному мистецтві займають твори ювелірної і золотошвейної майстерності. Зразком високохудожніх виробів українських ювелірів є напрестольний хрест з готичними деталями (сер. XVI ст.), що зберігається в Київ­ському державному історичному музеї. Справжній шедевр живопису голкою — золочевська фелонь (кін. XIII — поч. XIV ст.), що вражає витонченістю фігурок, вишуканістю їх поз, тонкістю колориту і артистизмом малюнка. Стилем «золочевська фелонь» подібна до мініатюр Галицького євангелія і Київської псалтирі. В епічному дусі трактуюється зображення плащаниці (1545), що зберігається в Київському музеї українського мистецтва.