2.3.2 Літописання

Після нашестя Батия і послаблення ролі Києва як культурного центру руських земель культурні і літературні традиції Стародавньої Русі знайшли своє продовження в Південно-західній, Північно-східній і Північно-західній Русі, де

45

при княжих дворах і монастирях групувалися втікачі від ординського нашестя з інших земель і місцеві «книжкові мудреці».

На галицько-волинській землі в другій половині XIII ст. був створений знаменитий галицько-волинський літопис. Він складається з двох частин: Галицький літопис, що охоплює 1201—1261 рр., і Волинський, що відноситься до 1262—1292 рр. Автори Галицько-волинського літопису, як і київські літописці XI—XII ст. і творець «Слова о полку Ігоревім», описують історію рідної землі, керуючись відчуттями патріотизму, засуджують феодальні розбрати і закликають руських князів до політичного єднання.

Особливу історико-літературну цінність має галицька частина літопису, написана особою, дуже близькою до оточення князя Данила. Анонімний автор є великим знавцем літератури Київської Русі і фольклору. Для створення літопису автор використав уривки з візантійських хронік Малали і Амартола, «Повість про розорення Єрусалиму» Йосипа Флавія, світську повість «Олександрія». Головний герой Галицького літопису — князь Данило Романович. Автор детально описує історію його життя з дитинства до самої смерті. Він яскраво зображує боротьбу Данила з «бояр­ською крамолою» і походи проти зовнішніх ворогів — німецьких лицарів-хрестоносців, угорських і польських феодалів, підкреслює дипломатичні здібності князя. Людина світська, автор літопису майже не цікавиться релігійними питаннями. Розповідаючи про побудову чудових архітектурних споруд культового призначення, він бачить в них не прояв сили божої, а результат діяльності людини, її розуму і рук.

У Волинському літописі відбиті головним чином події, пов’я­зані з княжінням на Волині Володимира Васильковича. Можна припустити, що цю частину літопису написала людина з духовного стану. Автор основну увагу приділяє опису будівництва храмів, татарське нашестя вважає «божою карою». Сама «похвала» князю Володимиру Васильковичу дуже нагадує «похвалу» Володимиру Святославичу в «Слові про закон і благодать» видатного давньоруського проповідника Іларіона (XI ст.). Літописець бачить в князі розумного правителя, хороброго воїна, сміливого мисливця, книголюба і філософа. Про Галицького ж князя написано дуже мало і в плані, далекому від преклоніння. Така позиція обумовлена політичними й ідеологічними поглядами автора і подальших редакторів рукопису.

Галицько-волинський літопис як видатний історичний і літературний твір мав певний вплив на пізніші літописи — так званий Короткий київський літопис XIV—XV ст. і літописи Великого князівства Литовського.

2.3.3 Церковно-літературні твори

Культурні традиції Київської Русі продовжувалися не тільки в літописанні, але і в інших видах писемності, зокрема в ораторській, житійній і паломницькій прозі. Видатним представником ораторської прози другої

46

половини XIII ст. був архімандрит Києво-Печерського монастиря, а потім володимирський єпископ Серапіон (помер в 1275 р.). Його п’ять «Слів», що дійшли до нас, не зважаючи на релігійне забарвлення, зображують реальне життя народу за часів монголо-татарського нашестя.

Як і всі сучасні йому проповідники, Серапіон вважав монголо-татарське ярмо божою карою за гріхи, за недотримання язичницьких звичаїв, за ненаситність князів і бояр і їх уособиці, за знущання над бідними і сиротами. Він змальовує страшну картину лихоліття: «...кровь і отець і братія нашея, акі вода многа, землю напоі; князії наших воєвод крєпость іщезе; храбрії наша страха напольншеся, бежаша; земля наша іноплеменикомь в достояніє бисть; в поношеніє бихом живущімі въськраї земля нашея; в посмєх бихом врагом нашим…». Окремі фрагменти промов Серапіона по силі звучання нагадують рядки «Слова о погибелі Руськия землі», написаного невідомим автором в північно-східній Русі в 30—40‑х роках XIII століття.

Видатною літературною пам’яткою є «Києво-Печерський патерик». В першій його редакції (початок XIII ст.) містяться розповіді про будівництво Печерської Успенської церкви і перших печерських чорноризців. З часом «Патерик» перетворився на збірку житій ченців і розповідей про різні чудеса в монастирі, але в ньому збереглося багато фактів, що характеризують соціальну і політичну історію Русі, а також побут монастирів.