2.3 Література

2.3.1 Народна словесність і література

У другій половині XIII — першій половині XVI ст. зародилася і набула значного розвитку усна поетична творчість українського народу. Вона розвивалася в умовах боротьби проти феодального ярма і чужоземних загарбників. Виникали і розповсюджувались нові форми народнопоетичної творчості, народжені своєрідністю історичних, соціальних, культурних і інших умов життя нашого народу.

Певних змін зазнала в описуваний час календарно-обрядова і сімейно-обрядова пісенність, поповнились новими темами і мотивами прозаїчні жанри, жива народна мова збагатилася новими прислів’ями, приказками, загадками, крилатими виразами і т.п.

Супроводжуючи працю і побут народу, обрядова поезія на цьому етапі вже значною мірою втрачає магічну і культову спрямованість, стає вираженням ідеалів людини праці, що формуються у вигляді поетичних побажань під час суспільних і сімейних свят (зустрічі нового року, весни, жнив, весілля та ін.). В самих же обрядових дійствах ще зберігаються відгомони первісних магічних

41

ритуалів, пов’язаних із землеробством і селянським побутом (драматизовані рядження-ігри господарсько-символічного значення з плугом, туром, козою, культ хліба в календарних і сімейних обрядах). Особливо життєрадісними були новорічні обряди з перерядженням і піснями, що зображували радість, викликану наближенням весни і польових робіт.

З середини XIV ст. на Україні під впливом християнської релігії стародавнє березневе літочислення починає змінюватися на січневе. Разом з ним пересуваються на зимовий період і новорічні обряди, проте їх зміст і поетика, як і раніше, орієнтовані на весняний господарський період.

Головні мотиви народних колядок і щедрівок цього періоду — величально-трудові і героїко-ратні. Стиль їх є піднесено-монументальним. Зате обрядові ігри і перерядження наповнені гумором, традиційним для бродячих професіоналів-скоморохів, відомих у Стародавній Русі глумців, ігреців, танцюристів.

Православна церква прагнула пристосувати стародавні народні обряди, пісні і веселощі до православної ритуальності і свят. При цьому ставлення церковних ієрархів до глибинних язичницьких традицій було достатньо скептичне, навіть негативне. Описи народних обрядів (наприклад, описи свята Купала в посланні ігумена Памфіла 1505 р., в збірці церковних законів «Стоглав» 1551 р. та ін.), що збереглися в церковних документах, характеризують їх як «сатанинські», «розтлінні» ігрища.

Зустріч весни танцями, співом веснянок, іграми певною мірою віддзеркалювала дохристиянське обожнювання природи, прагнення заручитися її сприянням на час важких землеробських робіт. Бадьорі, сповнені світлих надій на майбутнє, весняні пісні і танці співзвучні з пробудженням природи. Головна тематика веснянок, як видно з пізніших записів, — сімейно-побутова, з вираженням народних поглядів на любов, сімейні стосунки і т.п. В них відчутні також язичницько-міфологічні, магічно-обрядові історичні відгомони. У веснянках до XIX ст. збереглися спогади про медову дань, охорону замків і міських воріт, образи князя Романа і Журила, очевидно, спорідненого билинному Чурилі. Середньовічна атмосфера відчувається в записаних у XIX ст. ігрових веснянках, таких як «Мости», «Воротар», «Король», «Містечко», «Коструб», «Жельман».

Близькі до веснянок за своїм характером і сімейно-побутовою тематикою русальні, петрівочні і купальські обряди та пісні. Особливо широко і бурхливо відмічалося повне життєрадісності і по­хвали родючості свято Купали. Його супроводжували багаття і ігри біля річок та водоймищ, що віддзеркалювали повір’я язичницької старовини.

Обрядова пісенність другої половини XIII — першої половини XVI ст. увібрала в себе теми, образи та ідейні тенденції того часу. Вплив сучасності в тій чи іншій мірі виявився у всіх циклах пісень, що супроводжували сезонні (зимові, весняні і літньо-осінні) календарні обряди і свята: у колядках і щедрівках, веснянках, купальських, петрівочних і жнивних піснях.

42

Таким чином, основний фонд обрядової поезії, створеної ще в часи первіснообщинної епохи, задовго до виникнення Давньо­руської держави, збагачувався новими елементами. В народній пісенності починають з’являтися соціальні мотиви, що віддзеркалювали антифеодальні настрої народних мас.

Протест проти захоплення частини українських земель Великим князівством Литовським відобразився у весільній пісні, в якій до того ж помітні сліди стародавнього родового звичаю умикання дружин:

Не наступай Литва,

Буде між нами битва.

Будемо бити та воювати

Марієчки не давати.

Боротьба проти турецько-татарських загарбників також поповнювала обрядову поезію новими темами і образами. В деяких колядках, що дійшли до нас в записах XIX ст., хлопець зображується саме як захисник української землі від ворогів.

Дані літописів та інших письмових джерел XIV—XVI ст. (зокрема свідоцтва польських письменників), а також зміст окремих фольклорних творів дають уявлення про широке розповсюдження в ті часи прозаїчних жанрів фольклору — казок, легенд, переказів і притч. Головними їх героями були богатирі і витязі, в подвигах яких оспівувалася боротьба народу проти зовнішніх завойовників. Ця боротьба вимагала величезної напруги сил народу, і тому сила стала найважливішою рисою народного героя. Антиподом багатиря в казках, легендах і переказах звичайно виступає втілення ворожих злих сил — змій, силач з ворожого табору. Перемога позитивного героя над ними в жорстокому поєдинку виражала оптимізм народу і віру в свої сили. Фольклорні твори з подібним змістом виконували важливу суспільну функцію — виховували патріотизм. Один з яскравих образів богатирів створений у легенді про київського «лицаря» Михайлика. У відповідь на зраду міської верхівки, що погодилася видати богатиря ворогам, Михайлик узяв на ратище Золоті ворота і відвіз їх до Царграду. Взагалі казкові багатирі часто йдуть до Туреччини і за море, де вступають в бій з фантастичними чудовиськами і багатоголовими зміями, не пускаючи їх на рідну землю. Можливо, легенда про Михайлика — це переказ сюжету якоїсь епічної пісні або билини часів Київської Русі.

Популярністю в цей період користувалися також прозаїчні перекази і легенди про монголо-татарське нашестя. Одним з персонажів цих творів був шолудивий Боняка, що асоціювався в народній свідомості з ханом Батиєм. Ненависть і презирство до завойовників знайшли вираження в рисах Боняки. Він — огидний, кровожерливий людоїд з печінкою, що висить за спиною, і потворною величезною головою, з важкими віями, які підіймаються спеціальними вилами за допомогою слуг.

Епоха Відродження, що вплинула на весь середньовічний світ, на Україні також викликала посилення інтересу до живої дійсності. Прагнення народу до створення героїко-епічних творів, що раніше проявлялося у фантастичних і

43

богатирських казках, легендах і переказах, а також у билинних сюжетах, зростало і викликало до життя нові жанри, більш тісно пов’язані з реальним життям. З кінця XV ст. починає активно розвиватися історична поезія українського народу — ліро-епічні пісні та епічні думи. Під 1506 роком «Хроніка» польського письменника С. Сарніцького вже згадує елегійну пісню про героїчну загибель братів Струсів на полі битви, яку співали сільські жителі в супроводі сопілок. Відомо також, що в 1546 р. український співак (кобзар або лірник) співав думи при дворі Сигізмунда II Августа, за що одержав грошову винагороду.

Українська епічна пісенність цього періоду була представлена переважно історичними піснями і баладами. Втім, як писав Іван Франко, епіка їх не виступала в чистому вигляді, а завжди супроводжувалася ліричними мотивами. Історичні пісні зображували боротьбу і страждання народу, що постійно піддавався турецько-татарським набігам. До наших днів донесли ці твори глибоко правдиві картини хвилюючого життя народу в цей важкий для нього період історії.

Спустошливі набіги турецько-татарських загарбників на українські землі супроводжувалися знищенням сіл і міст, розбоєм і угоном тисяч мирних людей в полон і відправленням їх на невільничі ринки. Все це правдиво зафіксували народні пісні, які й дотепер завдяки своєму майже документальному віддзеркаленню дійсності є цінним історико-пізнавальним джерелом.

Картини грабунку і спустошення татарами українських земель зафіксовані і літописцями. Наприклад, Никонівський літопис, описуючи похід Менглі-Гирея в 1482 р. на Київську землю, повідомляв, що татари повністю її спустошили, місто Київ спалили, незліченну кількість людей захопили в полон.

Драматичні події історичного і соціально-побутового характеру знаходили віддзеркалення в народних баладах. Серед них виділяється історична балада про Стефана-воєводу, що дійшла до нас в запису чеського вченого Яна Благослава, який включив її в свою граматику десь перед 1571 роком. Пісня складена на закарпатському діалекті української мови. Дослідники пов’язують її зміст з подіями 70-х років XV ст., коли молдавський господарь Стефан III Великий боровся проти султанської Туреччини і одержав ряд значних перемог. Український народ, що брав участь у відбитті турецької експансії, відгукнувся на один з епізодів цієї боротьби піснею «Дунаю,

Дунаю, чому смутний течеш?».

На основі існуючої пісенної культури українського народу, перш за все її ліро-епічних форм, а також під впливом давньоруської епічної традиції й епосу південних слов’ян в XV — на початку XVI ст. виник український народний епос — думи. Появі їх сприяло формування козацтва, що відіграло важливу роль в захисті рідної землі від турецько-татарських завойовників. Творцями і носіями дум були талановиті народні музиканти і співаки — кобзарі, що часто походили з козацького середовища, учасники визвольної боротьби народу проти чужоземних загарбників і соціальної боротьби проти феодального ярма.

44

Виконувані кобзарями на ярмарках, базарах, народних святкуваннях думи адресувалися широкому колу слухачів: козакам-воїнам, трудящому люду.

Характерною особливістю дум, що відрізняє їх від давніших епосів, є відсутність фантастики, близькість до реальної дійсності. Це багато в чому обумовлено суспільним призначенням дум — виховувати маси в патріотичному дусі, викликати в них відчуття ненависті до зовнішніх ворогів і феодально-кріпосницького гноблення, прославляти героїв визвольної боротьби народу, їх мужні вчинки, відстоювати принципи здорової народної моралі. Завдяки цим якостям думи протягом сторіч були невід’ємною і провідною частиною кобзарського репертуару.

Найдавніший пласт народних дум присвячений темам боротьби проти нашестя кримських орд і султанських військ. На узагальнено-історичному фоні епохи, який є видимим в думах крізь окремі характерні риси, що в той самий час сильно типізуються, розгортаються картини суспільних і сімейних конфліктів: нестерпна турецько-татарська неволя — муки в темному тюремному підземеллі і каторжна праця на галерах, знущання над полоненими, епічні картини поєдинку козака Голоти, отамана Матяша Старого і інших з іноземними поневолювачами.

До дум XV — першої половини XVI ст. відносяться такі, як: «Втеча трьох братів з міста Азова, з турецької неволі», «Плач невільників», «Маруся Богуславка», «Сокіл і соколя», «Іван Богуславець».

Тривожне життя під постійною загрозою турецько-татарських нападів стало основним сюжетом найбільш давніх дум. Вони об’єднані провідною патріотичною ідеєю і позитивними персонажами — хоробрими захисниками рідної землі. Вона бачиться невільникам чарівною: на ній «тихі води», «ясні зірки», «край веселий», «світ хрещений». Зіставлення жахів турецької неволі з красою рідного краю посилювало патріотично-виховну спрямованість дум.

Функцію узагальнення і передання трудового досвіду і соціальних переконань народу виконували малі жанри фольклору — прислів’я і приказки, а також прикмети, пов’язані з господарюванням. Про існування творів афористичного типу, прислів’їв, в живій українській мові свідчить письменник XVI ст. Максим Грек, окремі зразки їх зустрічаємо в документі того періоду — «Промови Івана Мелешка».

Таким чином, у другій половині XIII — першій половині XVI ст. в умовах золотоординського ярма, а потім панування на українських землях польських і литовських феодалів першорядну культурну функцію виконувала народнопоетична творчість. Вона відіграла важливу роль в процесі формування і розвитку української народності.