2.2.2 Освіта в XV — першій половині XVI століття.

Захоплення в другій половині XIV ст. більшості українських земель польськими і литовськими феодалами ускладнило процес розвитку української культури. Національно-релігійне пригноблення корінного українського населення католицькими феодалами і міською верхівкою вкрай негативно позначилося на стані освіти і культури взагалі. Виступи проти окатоличування означали в той самий час боротьбу за самобутність української культури.

У ХV — на початку XVI ст. головними вогнищами української культури були міста, де при монастирях, єпископських кафедрах існували школи, переписувалися і збиралися книги. Зокрема, важливу роль в розповсюдженні писемності відіграв Києво-Печерський монастир. Через нього здійснювалися також культурні зв’язки України з Росією і південними слов’янами.

Спрадавна в монастирях велося навчання грамоті, проте монастирська освіта була дуже обмеженою і не мала єдиної системи. Школи існували і при деяких приходах. Так, заповітом волинського шляхтича В.Загоровського призначалась постійна оплата дяку, що навчав дітей, а в вільний час переписував книги. Заповіт не встановлював нічого нового у формі навчання грамоті, але свідчив

37

про збереження давньої традиції. Окрім православних шкіл в деяких містах Галичини і Закарпаття діяли школи при католицьких храмах. Найстарішою з них була школа при львівській латинській кафедрі, проте аж до середини XVI ст. навчання в ній носило схоластичний характер.

Уже в XV — першій половині XVI ст. немало вихідців з України вчилося в Краківському, Празькому, Падуанському, Паризькому університетах, а також у деяких університетах Німеччини. В 1549 р. С. Оржеховський писав, що Прикарпаття «насолоджується латинськими і грецькими науками» завдяки зв’язкам українського населення з греками і поїздкам на проходження навчання до Італії. Тільки в Краківському університеті в XV — першій половині XVI ст. навчалося не менше 1200 вихідців з України. З них заслуговує згадки математик і астроном (засновник кафедри астрономії Краківського університету) Мартин Король з Журавиці — невеликого села в західній частині Руського воєводства. Примітно, що серед студентів«русинів» значну частину складали городяни. Зокрема, з небагатої міської сім’ї походив Юрій Котермак з Дрогобича — перший вітчизняний автор друкованої книги. Він вчився в Краківському і Болонському університетах, в 1478—1482 рр. викладав астрономію в Болонському університеті вільних наук, а на 1481 — 1482 рр. обирався ректором цього університету — одного з центрів гуманістичного природознавства і філософії. У 1487—1494 рр. Юрій Котермак-Дрогобич був професором астрономії і медицини в Краківському університеті, де в ті ж роки вивчали ці предмети Микола Копернік і німецький латиномовний поет-гуманіст Конрад Цельтіс.

У 1482 р. в римській друкарні Еухаріуса Зільбера вийшов трактат Юрія Котермака-Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1481 року», що містить першу спробу визначення географічної довготи Львова, Дрогобича, Кафи. Роботи Юрія Котермака-Дрогобича, що відповідали рівню європейської науки того часу, набули поширення і в рукописних копіях (одна з них виконана рукою знаменитого гуманіста Гартмана Шеделя, автора «Всесвітньої хроніки»).

У 1451—1477 рр. львівським католицьким архієпископом був Григорій з Саноку. Він з гуманістичних позицій виступав за ослаблення підлеглості літератури і науки богослов’ю. Україну відвідали видатні італійські гуманісти Ф.Каллімах Буонаккорсі, Помпоніо Лєто. Тут жив пов’язаний з флорентійськими гуманістами орендар прикарпатських солеварень А. Тедальді. Перебування їх на Україні, поза сумнівом, сприяло розповсюдженню гуманістичних ідей. Нарешті, до першої половини XVI ст. відноситься літературна діяльність поета Павла Процелера з Кросно і публіциста

Станіслава Ожеховського, творчість яких просякнута ідеями італійського Відродження. Їх твори, написані з гуманістичних позицій, стали внеском у звільнення від церковного впливу культури (секуляризацію), без чого немислимим був подальший розвиток освіти і науки.

Павло Процелер з Кросно походив з німецьких колоністів, але називав себе русином. Він коментував краківським студентам твори давньогрецьких поетів,

38

добре знав новолатинську гуманістичну поезію. С. Оржеховський з гордістю підкреслював, що він українець. Станіслав Оржеховський увійшов до історії польської і української культури як блискучий публіцист, автор політичних трактатів, в яких закликав виступити на боротьбу з турецьким пануванням на південнослов’янських землях, проповідував віротерпимість. Хоча Павло Русин і С. Ожеховський писали на латинській мові і їх праці розповсюджувалися переважно серед міської верхівки і феодалів, все ж таки вони сприяли подальшому розвитку української культури.

В скрутних для розвитку культури умовах, що склалися на Україні, величезне значення мала багата спадщина вітчизняної культури, підтримці і розвитку якої служили міцні культурні зв’язки з Росією і південними слов’янами. На Україні як і раніше користувалися популярністю пам’ятки літератури, написані або переведені ще за часів Київської Русі, створювалися і нові твори в руслі тієї самої традиції. Поглиблювався інтерес до наукової літератури.

Захоплення земель Південно-західної Русі польськими і литовськими феодалами загальмувало розвиток книгописання, але не могло його припинити. Книжкова справа в Україні, як і в Росії і Білорусії, розвивалася на міцному фундаменті досягнень книгописання Київської Русі в період її існування як єдиної держави і за часів феодальної роздробленості.

Упродовж XV—XVI століть рукописні книги створювалися не тільки в Києві та інших великих містах, але і в багатьох містечках, а нерідко і в селах. Переписувачами їх були і духовні особи і світські люди. Якщо в селах рукописи переписувалися за замовленням феодалів, то міста перетворилися на центри книгописання, розрахованого на збут. В Україні не виникли великі книгописні майстерні, проте центри книгописання існували в усіх українських землях. Так, у Закарпатті, де склалися особливо несприятливі умови культурного життя, все ж таки була створена така видатна пам’ятка, як Королівське євангеліє 1401 р. З північнобуковинських рукописних книг заслуговує уваги Мінея, закінчена в 1504 р. попом Ігнатієм з Кицмані.

Починаючи з XV ст. книги переписувалися переважно на папері. На протязі XV — першої половини XVI ст. пануючим орнаментом в оформленні книг на Україні був плетінчастий. З другої половини XVI ст. на перше місце виступають рослинні візерунки, проте як плетінка, так і тератологічний орнамент дожили до кінця існування рукописної книги. Підйом українського книгописання намітився в XVI ст., особливо в другій його половині. Різноманітнішою стає тематика книг, їх оформлення.