Тема 2 становлення української культури

(друга половина XIII– перша половина XVI ст.)

2.1 Витоки формування української культури.

2.2 Освіта і книжкова справа в українській культурі XIII — першій половині XVI століття.

2.2.1 Освіта у другій половині XIII-XIV столітті. Книгописання.

2.2.2 Освіта в XV — першій половині XVI століття.

2.2.3 Розповсюдження перших друкованих книг.

2.3 Література.

2.3.1 Народна словесність і література.

34

2.3.2 Літописання.

2.3.3 Церковно-літературні твори.

2.3.4 Світська література.

2.4 Художня культура українських земель.

2.4.1 Образотворче мистецтво.

2.4.2 Архітектура.

2.4.3 Музика.

2.4.4 Театр.

2.1 Витоки формування української культури

Нашестя орд Батия, що завдало величезних збитків південно-західній Русі, відбилося і на її культурному житті. Багато культурних центрів були зруйновані загарбниками, у вогні безповоротно загинули цінні пам’ятки літератури і мистецтва. Найбільшому спустошенню піддалися Переяславська і Київська землі, особливо її південна частина, значна частина території Чернігівських земель. В руїнах лежав Київ — найбільший центр культури Стародавньої Русі. Ворог винищував жителів міст і сіл, гнав їх у рабство. Відбулося вимушене переселення значної частини населення в північні і західні, порівняно безпечні місцевості.

Відродження культури Південно-західної Русі відбувалося в несприятливих умовах. Тяжке золотоординське ярмо, панування литовських, польських феодалів і інших іноземних поневолювачів гальмували процес відродження і подальшого розвитку культурного життя українських земель. Не зважаючи на це, культурою XIII-XVI ст. були подолані руйнівні наслідки нашестя Батиєвих орд, і досягнені значні успіхи в розвитку. Цьому сприяли відновлення і подальший підйом продуктивних сил, формування української народності, що стимулювало зростання національної самосвідомості.

2.2 Просвіта і книжкова справа в українській культурі XIII — першій половині XVI ст.

2.2.1 Просвіта в другій половині XIII — XIV століття. Книгописання

Золотоординці завдали важкого удару містам Південно-західної Русі, особливо найбільшим з них, проте вони продовжували залишатися найважливішими центрами культури. Особливо значною була роль Києва, де,

зокрема в Києво-Печерському монастирі, зберігалися і розвивалися багаті культурні традиції Стародавньої Русі.

У даний період писемність не була монополією духовенства, грамотні люди були і в середовищі ремісників і рядових дружинників. У ряді міст знайдені бронзові писала для писання на воскових табличках, що застосовувалися під час навчання грамоті.

35

Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописця, згодом митрополита Петра, волинця родом. Семи років він «вдан був от родитєлєй книгам учітіся». В житії відмічено, що вчитель був добросовісним, а хлопчик спочатку займався погано і лише згодом перевершив своїх однолітків. Турботу батьків про навчання дітей характеризує також напис писаря Ієва на пергаментному рукописі повчань Єфрема Сиріна 1288 р. З неї дізнаємося, що в тіуна Володимир-Волинського князя Володимира Васильковича Петра був «син іменем Лаврентій, єго ж уда учіті святим кнігам». Поза сумнівом, «учення святим книгам» — не просто навчання грамоті, а вищий ступінь освіти, що включав елементи риторики, філософії, юридичних знань.

Високоосвічені люди, знавці іноземних мов працювали в княжих і єпископських канцеляріях галицько-волинського князівства. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. В галицько-волинському літописі окрім ряду згадок про грамоти наведений текст двох грамот Володимира Васильковича і однієї Мстислава Даниловича. Збереглися відомості також про грамоту Льва Даниловича. Відомі в оригіналах грамоти галицько-волинських князів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, боярина-правителя Дмитра Дедьки, що призначалися зарубіжним адресатам. Вони написані на гарній латинській мові, згідно з загальноприйнятими у той час правилами складання дипломатичних документів. Мова і стиль галицько-волинських грамот вплинули на дипломатичну форму грамот Великого князівства Литовського і Молдавії, що писалися українською мовою (друга пол. XIV-перша пол. XVII ст.).

З рукописних книг, створених або розповсюджених в другій половині XIII-XIV ст., до нас дійшла лише нікчемна їх частина. Ряд стародавніх пам’яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє XII—XIII ст. та ін.) зберігся в монастирі південноволинського села Городище — одного з культурних центрів ХIII-XIV століття.

У кінці XIV ст. в Києві дяк Спірідоній переписав Київський псалтир. В Холмі при Льві Даниловичі переписані Холмське євангеліє XIII ст., Галицьке Євангеліє Григорія пресвітера та Євангеліє 1283 р. Філологічний аналіз холмських рукописів виявляє українські мовні риси, що все більш пробивалися крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг.

Про широке розповсюдження рукописних книг на Волині свідчить літописна розповідь про володимирського князя Володимира Васильковича, який «бисть філософ великий». У зв’язку із смертю князя літописець перераховує його пожертвування церквам свого князівства у Володимирі, Берестечку, Вельську,

Кам’янці, Любомлі і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. З числа дарованих в літописі названі і частково описані 36 книг. Але це не всі книги, пожертвувані Володимиром. Так, поза переліком залишилися книги, передані церкві у Вельську, — про них згадано без указання назв і кількості. Одній лише церкві в Любомлі князь передав 12

36

томів. Очевидно, з книг, відправлених до інших міст, літопис називає тільки найцінніші. В багатьох випадках вказано, звідки князь одержав їх: два соборника дісталися в спадок від батька, молитвеник купив у попаді в Любомлі, ряд книг списаний за його наказом, а дві — сам списав.

Серед названих в літописі книг є не тільки молитвеники і літургійні тексти (Євангеліє-апракос, апостол, служебник, тріод, октоїх, паремія, 12 міней, ірмологион), але й призначені для світського читання: пролог дванадцяти місяців, «соборник» і «соборник великий» (ймовірно, збірки морально-дидактичних текстів, аналогічні Ізборнику 1076 р.). Звертає увагу різноманітність книг при дворі Володимира. Окрім перерахованих в списку пожертвуваних книг, в його бібліотеці були й інші. Про це свідчить згадка в літописі про ворожіння князя на «книгах пророчих».

Нашестя Золотої Орди не перервало культурних зв’язків між землями, що раніше входили до Київської держави. Значний внесок до справи культурного спілкування південно-західних і північно-східних земель внесли видатні діячі культури того часу. Так, поставлений Данилом Галицьким на київську митрополію Кирило (раніше князів «печатник» і один з керівників придворного літописання) після 1250 р. на довгі роки поселився в Північно-західній Русі. Вважають, що житіє Олександра Невського, яке багато в чому нагадує за формою і стилем літописний життєпис Данила Галицького, створений Кирилом або одним з Галицьких книжників, прибулих разом з ним на Північно-західну Русь. За участю Кирила була складена перша східнослов’янська редакція Кермчої книги (зведення канонічного права), що стала основою як для південно-західних, так і для північно руських обробок.