Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ

Власенко О.І.

«ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

Тексти лекцій

(І частина)

Харків 2012

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ

Власенко О.І.

«ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

Тексти лекцій

(І частина)

Рекомендовано

науково-методичною радою університету

в якості текстів лекцій

для студентів усіх спеціальностей

(відносно вимог кредитно-модульної системи)

Харків 2012

УДК 168.522

ББК 71

В 86

Рецензенти:

С.Є. Євсєєв, к.і.н., доцент кафедри Економічної теорії ХНУБА

М.З.Бердута, к.і.н., доцент кафедри Історія України ХНУ ім. В.Н.Каразіна

Рекомендовано кафедрою Українознавства та політології

протокол № 7 від 21 січня 2011 року

Затверджено науково-методичною радою університету

Протокол № 6 від 23 лютого 2012 року

В-86 Власенко О.І. Історія української культури. Тексти лекцій. – Х.: ХНУБА, 2012. –86с.

Вивчення історії Української культури є важливим аспектом підготовки фахівців.

У текстах лекцій викладено матеріал з історії розвитку української культури з давніх часів до сучасності.

Вивчення цієї дисципліни дозволить студентам сформувати цілісну картину про умови формування та розвиток культури українського народу.

Видання призначене для студентів усіх спеціальностей.

© О.І Власенко., 2012

ВСТУП

Дисципліна “Історія української культури” – важлива складова гуманітарної підготовки фахівців, що дає можливість залучитися до духовної скарбниці нашого народу. Загальна культура майбутнього фахівця залежить від рівня засвоєння культурних надбань українського народу.

Тексти лекцій призначені для самостійного опрацювання студентами денної форми навчання. У подальшому знання з вивченого матеріалу вони зможуть використати під час виконання індивідуальних та творчих завдань з дисципліни “Історія української культури”.

Матеріал текстів лекцій з історії української культури знайомить студентів з ключовими питаннями культури нашого народу, з основними етапами розвитку культури, з багатоплановістю української національної культури, як із цілісним унікальним явищем світового культурного простору.

На базі об’ємного фактичного матеріалу розкриваються особливості української культури. Чітка структура посібника дозволяє легко знайти відповідну тему або проблематику, що цікавить студента. Великий обсяг списку першоджерел та літератури дає можливість більш поглибленого самостійного вивчення питань з дисципліни “Історія української культури”.

Тема1 культура київської русі

1.1 Передумови формування давньоруської культури.

1.2 Формування і розвиток давньоруської культури.

1.3 Писемність.

1.4 Бібліотеки, школи, освіта і наукові знання.

1.5 Література.

1.6 Музика.

1.7 Архітектура.

1.8 Монументальний живопис.

1.9 Станковий живопис.

1.10 Прикладне мистецтво.

1.11 Початок монетної чеканки.

1.1 Передумови формування давньоруської культури

Перше стійке державне утворення на землях східних слов’ян склалося до 882 року: воно сформувалося навколо найдавнішого міста Києва й одержало найменування Київська Русь.

3

Київська Русь — ранньофеодальна держава, що виникла в ІX ст. в Східній Європі в результаті об’єднання східнослов’ян­ських племен і проіснувала з 882 до 1132 року. Київська Русь охоплювала величезну територію і була однією з найбільших держав Європи. Розквіт цієї ранньофеодальної монархії приходиться на 912—1054 рр. (від Ігоря до Ярослава). В середині XІІ століття єдина держава розпалася, наступив період феодальної роздробленості.

В 862 р. троє братів варягів — Рюрик, Синеус і Трувор за запрошенням новгородських старійшин прийшли «володіти» землею Руською. Рюрик правив у Новгороді з 862 по 879 рік. Після його смерті на час малолітства спадкоємця (Ігоря) князем став родич Рюрика Олег (879—912 рр.).

Його князювання ознаменоване декількома видатними військовими походами. Зібравши військо, свій перший похід Олег почав на південь по Великому дніпровському водному шляху. Захопивши по дорозі міста Смоленськ і Любеч, він залишив у них своїх воєвод, а сам із дружиною направився до Києва. У Києві в той час княжили Аскольд і Дір. Олег вирішив захопити місто хитрістю. Він підплив до Києва з невеликою частиною свого війська, сховав ратних людей у декількох човнах і послав сказати Аскольду і Діру, що прибулі купці хотіли б з ними зустрітися. Коли Аскольд і Дір прибули на берег Дніпра, воїни їх схопили, а Олег сказав: «Ви не князі, а я роду князівського, і зі мною от син Рюрика — Ігор». Аскольд і Дір були вбиті, а Олег залишився в Києві, зробив його столицею свого князівства і назвав при цьому

«матір’ю міст руських». Відбулося це в 882 р. Так «віщий» Олег став першим

великим князем Київської Русі.

Останнім князем єдиної держави був син Володимира Мономаха Мстислав Великий (великий князь 1125—1132 рр.).

Феодальна роздробленість Русі наступила не після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р., а лише після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава у 1132 р.

Розвиток давньоруської культури проходив у складних історичних умовах, однак, за порівняно короткий час вона досягла значних успіхів. За своїм ідейним багатством і високими художніми якостями культура Русі не уступала, а в деяких галузях навіть перевершувала культуру народів Європи раннього середньовіччя.

1.2 Формування і розвиток давньоруської культури

В Давній Русі здавна існувала багата усна народна творчість — фольклор, що йшов своїми коренями в далеке минуле. Особливе поширення на Русі одержали святкові й буденні пісні, казки, загадки, перекази і билини, легенди, магічні заклинання і заговори. Багато традиційного було в весільному і похоронному обрядах, що супроводжувалися піснями і плачами-голосіннями. Давні звичаї, традиції і народна творчість вплинули на давньоруську культуру, зокрема на літературу. Відгомони язичницьких вірувань знайшли своє відображення у видатному літературному творі XІІ ст. «Слові о полку Ігоревім». В ньому згадуються язичницькі боги Велес (Волос), Даждьбог, русичі називаються «даждъбожими» онуками. Знаменитий плач Ярославни, у

4

якому вона звертається до сонця, вітру, Дніпра-Славутича, багато в чому нагадує язичницькі голосіння. Легенди, прислів’я і перекази займають важливе місце в літописі. З їхньою допомогою давньоруські літописці намагалися заповнити відсутність письмових джерел. До літопису ввійшли перекази про заснування Києм, Щеком, Хоривом і їх сестрою Либіддю Києва, про військові походи на Царьград, про віщого Олега і помсту княгині Ольги древлянам за вбивство Ігоря, про відвідування нею Царьграда та ін.

Правові норми східних слов’ян спочатку також існували у вигляді неписаних племінних звичаїв. Можливо, саме про них згадується в договорі з греками 911 р., де говориться про те, що воїни Олега клялися «за законом і поконом» руським. Через якийсь час на основі звичайного права склалися феодальні юридичні норми, зафіксовані в зводі руських законів — «Руській правді».

При Володимирі Святославичі в 988 році на Русі в якості державної релігії було введене християнство. Воно сприяло зміцненню і подальшому розвитку більш прогресивного, феодального засобу виробництва, відкрило широкі можливості для розвитку давньоруської культури і долучило Русь до передової на той час культури Візантії.

Давні язичницькі вірування на Русі виявилися дуже стійкими і продовжували існувати поруч з новою християнською релігією. Тому в давньоруських літературних творах нерідко зустрічаються згадування про тих, хто «молитися під клунею або в рощенії біля води», «жруть (тобто поклоняються) бісом і

колодязем».

Яскраві прояви язичницьких впливів і вірувань в давньоруській культурі спостерігаються у творах прикладного мистецтва. На Русі значного поширення набули так звані змійовики — гривні, на яких поруч уживались християнські зображення святих з язичницькою Медузою Горгоною зі зміями. Як приклад може служити відома золота Чернігівська гривня Володимира Мономаха, знайдена в 1821 р. на р. Білоусі поблизу Чернігова.

Важливе значення для розвитку давньоруської культури мали економічні і політичні зв’язки з сусідніми народами. Водний шлях «від Грек» поєднував Київську Русь з центрами візантійської культури на півдні і країнами Західної Європи на півночі. Населення Русі, особливо західних земель, підтримувало тісні економічні і культурні контакти з Угорщиною, Польщею і Чехією. В творах мистецтва можна спостерігати риси, що вказують на зв’язки з Кавказом, Середньою Азією, хазарами й арабами. Особливе значення для культури Русі мало тісне спілкування з Візантійською імперією. З увведенням християнства в Київській Русі значно підсилився візантійський вплив. Цьому сприяло поширення в побуті феодальної знаті візантійських виробів: тканин-паволок, ювелірних прикрас і творів мистецтва, заморських вин, пряностей та ін.

5

Передова в той час візантійська будівельна культура значно вплинула на розвиток кам’яного зодчества на Русі, зокрема на культову і частково палацеву архітектуру. Але в захисних спорудах, житлах масової забудови, меморіальних пам’ятках — курганах пірамідальної форми — знайшли своє відображення естетичні смаки східних слов’ян, що відііграли надалі значну роль в становленні давньоруської архітектури.

Зведення монументальних архітектурних будівель в кінці X на поч. XІ ст. вимагало наявності ремісників різних професій, і такі майстри вже були на Русі. Про це свідчать письмові й археологічні джерела. Так, коли в 50-х роках XІ ст. Ярослав Мудрий почав у Києві будівництво церкви на честь свого патрона Георгія і при цьому виявилася нестача робітників, князь наказав: «...возвестіша на торгу людем, да возьмут кождо по ногате на день. І бисть множество дєлающих. І тако вскорє конча церков».

Дослідження мозаїк у Софійському соборі в Києві показало, що частина їх (композиція «Сорок мучеників») виконана місцевими майстрами.

В «Києво-Печерському патерику» збереглися звістки про прикраси мозаїками Успенського собору Печерського монастиря. У виконанні мозаїк разом із греками брав участь видатний художник киянин Аліпій. Останнім часом стали відомі імена слов’янських майстрів Георгія, Сежира, Алісея, Стефана, Мікули і Радка, що розписували фресками Софійський собор у Новгороді в XІ—XІІ ст.

Давньоруська архітектура формувалася під впливом візантійського і частково романського мистецтва. Однак давньоруські майстри не просто копіювали візантійські зразки, у ході творчого процесу вони вносили в них нові риси, що відповідали місцевим культурним запитам, традиціям і смакам.

Писемність, безперечно, знали на Русі ще в язичницькі часи. Про це свідчать договори Русі з греками 911 і 944 рр., що ввійшли в «Повість временних літ» і деякі археологічні знахідки.

Тривалий час в науці існувала думка, що писемність на Русі мала винятково церковний характер і була привілеєм лише вузького кола людей — представників феодальної верхівки і духовенства. Подібні твердження спростовуються знахідками берестяних грамот, написаних у своїй більшості простими людьми, і граффіті — написами на стінах архітектурних споруд, написами на ремісничих виробах.

Поява на Русі з введенням християнства болгарських так званих кирило-мефодіївських перекладів вплинула на розвиток давньоруської писемності, літератури і мови.

Однією з важливих особливостей культури Давньої Русі був розвиток давньоруської мови.

Помітний вплив на давньоруську культуру, особливо її літературу і мистецтво, а також суспільну думку мала ідеологічна боротьба з Візантією в XІ—XІІ століттях. Загострення відносин обумовив правовий статус давньоруської церкви, що потрапила з часу прийняття християнства в залежність від константинопольського патріархату. Візантія, використовуючи

6

підпорядкованість церкви, намагалася перетворити Русь на свою культурну провінцію. Ці домагання привели до гострої ідеологічної боротьби, що продовжувалася майже півтора століття. Ідеологом і натхненником боротьби виступив перший руський митрополит, письменник і суспільний діяч Іларіон. У своєму «Слові про закон і благодать» він сформулював політичні і деякі культурні вимоги свого часу.

Помітну роль у розвитку суспільної думки наприкінці XІ й у XІІ ст. відіграв Печерський монастир у Києві, що був центром консолідації патріотичних сил Русі. В ньому працювали видатні літописці — Никон і знаменитий Нестор. Тут сформувалися оригінальні частини давньоруського літописання, його публіцистичний напрямок, принциповість, повчальний характер. В стінах монастиря були написані видатні літературні твори — «Повість временних літ» і «Києво-Печерський патерик». В монастирі трудилися відомі давньоруські письменники: Іаков Мніх, Феодосій Печерський, Полікарп. Вихованцями монастиря були: художник Аліпій, лікар Агопіт і багато інших прогресивних діячів Русі.

У XІІ — першій половині XІІІ ст. розвиток давньоруської культури відбувався у важких умовах феодальної роздробленості Русі. Але це не був занепад-регрес. Незважаючи на князівські усобиці і постійну половецьку загрозу, в давньоруській культурі цього часу спостерігаються все нові досягнення й успіхи. За своїм змістом вона стає більш демократичною: до культурного життя долучаються нові території, міста і суспільні сили. Серед замовників культових споруд, монументальних розписів і дорогоцінних ювелірних виробів з’являються заможні представники посадського люду зі своїми поглядами і смаками.

Розвиток давньоруського зодчества в XІІ ст. — яскравий приклад того, як під впливом місцевих умов поступово змінювалися і переосмислювалися візантійські схеми і виникали нові оригінальні архітектурні форми і рішення.

До особливостей культури XІІ ст. відноситься поява місцевих рис у літописанні, архітектурі і живописі. Але головним, як і колись, було усвідомлення діячами культури загальноруської єдності. Під цим мається на увазі те, що культура удільних князівств розвивалася на загальній культурній основі Київської Русі. Незважаючи на феодальну роздробленість, прагнення до єдності і згуртованості знайшло відображення в літературних творах XІІ ст. Зокрема, автор «Слова о полку Ігоревім» виразив глибоку заклопотаність про долю Русі, виступив з гарячим закликом до князів припинити розбрати, об’єднатися й організувати відсіч кочівникам.

Київ ще в період князювання Ярослава Мудрого перетворився на значний центр культури, ремесла і торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багатолюдністю, величними спорудами, такими, як Десятинна церква, Софійський собор, урочисті Золоті ворота з надвратною церквою, патрональні монастирі і князівські палаци. В період найвищого розквіту Київ за кількістю

7

населення і розмірам не тільки не уступав великим західноєвропейським містам, але і багато в чому перевершував їх. Не дивно, що сучасникам він здавався: «величьєством сіающ», а мандрівник Адам Бременський називав його «прикрасою Сходу».

У великих давньоруських містах — центрах культури — діяли видатні письменники і переписувачі книг, перекладачі, художники-мініатюристи, архітектори, мозаїсти і майстри фресок, працювали мистецькі ювеліри — «золотоковалі», різьбярі по кістці, ковалі, зброярі і гончарі. Художні вироби давньоруських ремісників були добре відомі далеко за межами Русі.

І дійсно, як свідчать джерела, Русь крім Візантії була добре відома в Німеччині, Угорщині, Польщі, Норвегії, Чехії, Франції та ін. З багатьма з цих країн вона була пов’язана торговельними і дипломатичними відносинами. Значного поширення набули династичні зв’язки з дворами західноєвропейських країн, що також вказує на великий політичний авторитет Київської Русі.