5. Опозиція. Лобізм .

У системі політичного устрою держави кожна політична партія, незалежно від її ідеології, займає власну політичну ні­шу, тобто перебуває або при владі, або в опозиції.

Опозиція — протиставлення одних поглядів чи дій у полі­тиці іншим, партія або група, що виступає врозріз із думкою більшості або з панівною думкою та висуває альтернативну по­літику, інший спосіб розв'язання проблем.

Політична опозиція — необхідний елемент політичної си­стеми, що сприяє її ефективному функціонуванню.

Діяльність опозиції полягає:

- у протиставленні своєї політики політиці інших політич­них сил;

- у виступі проти думки більшості в законодавчих, партій­них та інших структурах.

Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну).

У різних політичних системах опозиція відіграє різну роль.

Тип опозиції та політичний режим впливають на методи діяль­ності опозиції. Із цією метою вона використовує різні способи:

- політичні методи: критика уряду в органах влади та ЗМІ, виборчі кампанії, спроби зміщення уряду шляхом парла­ментських комбінацій і винесення вотуму недовіри (у дер­жавах із парламентським правлінням), за наявності приво­ду — організація імпічменту президента;

- ненасильницький протест: організація мітингів, ходів і пі­кетувань, страйків, акцій громадянської непокори: блоку­вання транспортних комунікацій та офіційних установ, різ­ні символічні акції тощо;

- насильницькі методи боротьби: озброєні повстання, парти­занська війна, терористичні акти, військові перевороти.

Крім опозиції, на дії влади впливає також такий елемент політичної діяльності, як лобізм.

Лобізм (англ. loobbyism) — скоординована практика відстою­вання інтересів або чинення тиску на законодавців і чиновників не­урядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи ет­нічними спільнотами на користь того або іншого рішення. Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухва­ленню органами влади тих або інших рішень із використанням фор­мальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім ідеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією та нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не завжди передбачає підкуп державних працівників. Представни­ки зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи — лобі.

6. Політична культура. Політична соціалізація.

Те, у який спосіб діють і опозиціонери, і лобісти, багато І в чому залежить від рівня їхньої політичної культури.

Політична культура — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.І

Політична культура — це система знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонують у суспільстві та відтворюються в процесі зміни поколінь. її можна визначити як обумовлений історичними, соціально-економічними й політичними умовами якісний стан політичного життя суспільства, що відбиває рівень освоєння суб'єктом (суспільством, групою, особою) політичних відносин, цін­ностей і норм, ступінь соціокультурного розвитку людини та міру її активності в перетворенні політичної дійсності.

Слід розрізняти політичну культуру особистості та політич­ну культуру суспільства. Для характеристики політичної куль­тури особистості важливо прищепити усвідомлення її суті та мети політичного процесу, знання своїх прав і обов'язків, міру залученості до реалізації політичної влади. Політична культура су­спільства — інституалізований і неінституалізований історичний і соціальний досвід національної та наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства — це зафіксо­ваний у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспіль­ства, рівень уявлень про політичний процес.

Найважливіші елементи політичної культури:

- політична свідомість;

- політична діяльність;

- політична поведінка.

Важливою складовою формування політичної культури є політична соціалізація.

Політична соціалізація — засвоєння особою соціального й політичного досвіду шляхом включення її в політичну систе­му, в управління політичними процесами. Найважливішими результатами політичної соціалізації є політичні переконання, почуття, цінності й норми політичної діяльності, що роблять су­спільство спроможним забезпечити збереження, модернізацію чи зміну політичного режиму.

Це складний, безперервний процес, який здійснюється про­тягом усього життя людини.

Виділяють два етапи соціалізації — первинну та вторинну. Первинна соціалізація починається з раннього дитинства.

Психологи й політологи надають цьому етапу великого зна­чення, характеризуючи його з позиції двох принципів:

- принципу первинності: те, що засвоюється першим, засво­юється краще;

- принципу структуризації: те, що засвоєне першим, у подальшому структурує весь наступний процес засвоєння (навчання).

Вторинна (продовжена) соціалізація характеризується фор­муванням власного ставлення до політичної системи. Людина безпосередньо включена в політичне життя, безпосередньо взає­модіє з політичними та владними структурами (партіями, орга­нами влади, судами). На основі накопичених знань і досвіду лю­дина здатна здійснювати відбір певних політичних цінностей, відмовлятися від попередніх і сприймати нові (ресоціалізація).