3.Сутність відносин між людиною та державою.

Величезну кількість теорій і поглядів, що існували в істо­рії політико-правової думки та стосуються співвідношення «дер­жава — особа», можна звести до двох підходів:

1. Індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає з розуміння особи як мети, держави — як засобу для її досягнення. Його зміст: права належать людині від природи. Вона має їх не­залежно від держави; ці права є невід'ємними. Завдання держави й суспільства полягає в тому, щоб дотримуватися цих прав, не допускати їх порушення; створювати умови для їх реалізації. Конкретні зміст та обсяг прав змінюють­ся й розширюються в міру розвитку суспільства, власне фундаментальні права залишаються незмінними.

2. Державний, статичний (юридично-позитивістський підхід). Цей підхід випливає з розуміння держави як мети, а особи — як засобу для її досягнення. Його зміст: свої права людина одержує від суспільства й держави, природа цих прав патерналістична; держава — джерело та гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право й закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються за­лежно від державної доцільності та можливості.

Якщо перший підхід є характерним для демократичних держав, то другий — для антидемократичних, тоталітарних.

На сьогодні найбільш поширений погляд на цю проблему є таким. Питання дотримання та обмеження прав пов'язані не тіль­ки з міжлюдськими стосунками. Ці питання постають також у про­цесі відносин, що виникають між людиною та державою. Право людини діє тільки у відносинах між людиною та державою.

Права людини — це межі влади. Вони визначають ту сферу життєдіяль­ності людини, у яку влада (держава) не може втручатися, і ті обов'язки, які має держава щодо людини. Концепція прав людини ґрунтується на трьох засадах:

по-перше, кожна влада обмежена;

по-друге, кожна людина має власний автономний світ, утручатися в який не може жодна сила;

по-третє, кожна людина, захищаючи свої права, може висунути претензії до держави.

Держава повинна існувати для людей, тому що без лю­дини немає сенсу існування держави, і це є найціннішим. З ін­шого боку, люди мають будувати й підтримувати державу і, як наслідок, нести перед нею відповідальність. Відносини особи й держави будуються на встановленні такого балансу, за якого:

-особа мала б можливість безперешкодно розвивати здібнос­ті, задовольняти права, свободи й законні інтереси;

-держава б одержувала визнання та підтримку своєї діяль­ності з боку особи, яка виконує свої обов'язки й несе від­повідальність за їх невиконання.

4. Права та відповідальність людини й громадянина. Відповідальність держави перед людиною.

Насамперед треба підкреслити, що як форма та спосіб ор­ганізації суспільства держава несе відповідальність перед своїми громадянами, а також зобов'язана захищати їх, охороняти їхнє життя тощо. Із другого боку, громадяни України теж мають обо­в'язки щодо держави та один одного.

Тому, крім певних обставин та прав інших людей, кожна лю­дина має власний «обмежувач» її прав — це її відповідальність.

Щодо прав і відповідальності застосовуються два виміри: права й відповідальність людини та права й відповідальність гро­мадянина.

Таким чином, можна зробити висновок, що права та відпо­відальність громадян і держави повинні бути взаємними.

Таким чином, можна зробити висновок, що відповідаль­ність є тим чинником, який не тільки встановлює межі прав лю­дини, але й сприяє дотриманню прав. Історичний розвиток суспільства переконав людей у необіхідності дотримання прав людини, розробивши для цього певнії стандарти та створивши систему захисту прав людини. Так, во­на не завжди є дієвою, але без неї права людини порушувалися б постійно й масово, як це сталося під час Другої світової війни.