2. Поняття прав і свобод людини. Покоління прав людини.

Поняття «права людини» розглядається в кількох аспектах.

Загальний — можливість реалізувати себе.

Моральний — визнання наявності прав і свобод та поваги до честі й гідності.

Юридичний — визнання наявності правового статусу (прав та обов'язків).

До прав людини можна застосувати таку схему: «Якщо я маю право на щось, то я можу те й інше».

Оскільки права людини охоплюють різні сфери нашого життя, доцільно розподілити їх на групи за галузевим прин­ципом.

Особисті права дають людині можливість захистити себе від утручання держави й інших людей.

Політичні права дають можливість брати участь у політич­ному житті держави.

Соціально-економічні права дають можливість вимагати від держави гідного рівня життя, який включає житло, освіту й медичне обслуговування.

Культурні права дають можливість вільно користуватися здобутками культури.

Щодо громадянських та особистих прав також використо­вується термін «свобода».

Розрізняють три покоління прав людини.

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) та політичні. Це право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу й без­пеку особи, право на свободу від свавільного арешту, затриман­ня або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті та політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного націо­нального права, а незабаром і в актах міжнародного права. Пер­ше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи та кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від утручання у сфери, урегульовані ци­ми правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплю­ють права людини, — «Петиція про права» (1628 р.), «Закон про недоторканність особи» (1679 р.) і «Білль про права» (1689 р.). До першого покоління прав людини належать також американ­ські декларації, а саме: «Декларація прав Вірджинії» (1776 р.), «Декларація незалежності США» (1776 р.), «Конституція США» (1787 р.), «Білль про права» (1791 р.), а також французька «Де­кларація прав людини й громадянина» (1789 р.) тощо.

Деякі вчені до першого покоління прав людини відносять «Велику хартію вольностей» (1215 р.), де, зокрема, ідеться: «Жод­на вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або по­збавлена володіння, або в будь-який (інший) спосіб знедолена, <...> як за законним вироком рівних їй та за законом країни». За таких самих підстав до першого покоління прав людини мож­на віднести й Литовські статути (1529, 1566, 1588 р.) — юридич­на пам'ятка литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед зако­ном, особистої недоторканності, юридичного захисту прав воль­ної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне законодавство («Велика хартія воль­ностей», Литовські статути тощо) будувалося відповідно до фео­дально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.

Відлік першого покоління прав людини можна вести від часу встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися ста­нові межі середньовічного суспільства. На цей період припа­дають розвиток буржуазних відносин та утвердження буржу­азного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися в ре­альну дійсність, набувши конституційного або іншого законо­давчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, надав їм справді демо­кратичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основ­них прав людини була визнана в більшості розвинених країн.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних та культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, ме­дичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби на­родів за покращання свого економічного становища та підви­щення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію й соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку вироб­ництва склалися реальні передумови для задоволення соціаль­них потреб громадян. Друге покоління прав людини ще називають системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держа­ви, спрямованих на їх забезпечення.

Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними й соціально-культурними правами та свободами в низці конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені Штати, 5 лютого 1917 р.; Італійська Республіка, 2 груд­ня 1947 р.) у внесених доповненнях і поправках до старих кон­ституцій. Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження в «Загальній декларації прав людини» 1948 р. й особливо в Міжнародному пакті про економічні, соці­альні та культурні права 1966 р.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарни­ми (колективними), тобто правами всього людства, правами людини та народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, здорове навколишнє середовище, соціальний та економічний розвиток як людини, так і людства в цілому. Ідеться про ті права особи, що не пов'язані з її особистим статусом, а про­диктовані належністю до певної спільноти (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відводить­ся головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права лю­дини — частина прав людства) пов'язане з національно-визволь­ним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням гло­бальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пак­тів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального ха­рактеру законодавствами (особливо конституційними) тих дер­жав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Між­народне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав.

Між першими, другим і третім поколіннями прав люди­ни існує взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалі­зація колективних права не повинна обмежувати права й сво­боди людини.

Крім того, розрізняють невід'ємні, фундаментальні, права, тобто ті, які не можна відібрати в людини за жодних обставин, оскільки їх наявність є природною властивістю людини, і набу­ті, тобто ті, які люди отримали в процесі боротьби за ці права.

Важливо також розуміти, що здійснення прав має певні об­меження, головним із яких є права інших людей.