3. Поняття комунікації та комунікативності.

Скільки людина живе — стільки спілкується, і цей процес спілкування (усі його види) називається комунікацією.

Комунікація (англ. social communication) — це обмін між людьми або іншими соціальними суб'єктами цілісними знакови­ми повідомленнями.

Таким чином, слід зазначити, що комунікація — це обмін між людьми або іншими соціальними суб'єктами цілісними зна­ковими повідомленнями, у яких відображені інформація, зна­ння, ідеї, емоції тощо, обумовлений низкою соціально значущих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спіл­кування, прийнятих у певному суспільстві.

Можна говорити про існування двох підходів до визначен­ня змісту комунікації — механістичного та діяльного.

Механістичний підхід розглядає комунікацію як єдино-спрямований процес передачі та прийому інформації.

Діяльний підхід розглядає комунікацію як процес спілку­вання, обміну думками, знаннями, почуттями, схемами поведін­ки, а також як спільну діяльність учасників комунікації, під час якої й виробляється спільний погляд на речі та дії з ними.

Комунікація виконує такі функції:

1. Інформаційна функція означає, що завдяки комунікації в cуспільстві передається інформація про предмети, їх влас­тивості, явища, дії та процеси.

2. Експресивна функція визначає здатність комунікації передавати оціночну інформацію про предмети або явища.

3. Прагматична функція означає, що комунікація є засобом, який спонукає людину до певної дії та реакції.

Якість комунікації залежить від нашої комунікативності.

Комунікативність — професійно-особистісна риса, що ха­рактеризується потребою в спілкуванні, здатністю легко вступа­ти в контакт, викликати позитивні емоції у співрозмовників, від­чувати задоволення від спілкування.

Комунікативність — це процес взаємодії між людьми, під час якої виникають, виявляються та формуються міжособистісні стосунки. Комунікативність передбачає обмін думками, почут­тями, переживаннями тощо.

Найчастіше виділяють такі основні компоненти комуніка­тивності, як комунікабельність, відчуття соціальної спорідненос­ті, альтруїзм, доброзичливість.

Комунікабельність — здатність легко вступати в контакт і відчувати задоволення від процесу комунікації.

Зміст соціальної спорідненості з оточенням полягає в то­му, що людина не протиставляє себе, власний досвід, а об'єд­нується зі співрозмовниками, що й забезпечує суб'єктні сто­сунки взаємодії.

Альтруїзм полягає в домінанті на інтересах співрозмовника.

Доброзичливість — здатність не лише відчувати, а й виявля­ти свою уважність і симпатію, уміння приймати іншого навіть то­ді, коли не схвалюєш його вчинків, готовність підтримати інших.

Говорячи про таке явище, як комунікативність особи, слід мати на увазі, що його необхідно розглядати не лише як сукупність деяких характерологічних властивостей і рис, що дозволяють здій­снювати процес спілкування, але і те, що комунікативність особи є компонентом сфери мотивації та потреб. Це передбачає, що ко­мунікативність вимагає наявності відповідної спрямованості особи, яка визначає соціальну й моральну роль особи, її потреби, інтере­си, переконання, ідеали, і відповідних ціннісних орієнтацій, як правило, тих, що не безпосередньо мотивують поведінку, а викону­ють координуючу функцію, у тому числі й «фільтруючу».

Виходячи з цього, можна сказати, що комунікативність та­кож визначається такими компонентами, як комунікативна ак­тивність, емоційна реактивність у спілкуванні, комунікативна впевненість.

Розвиток комунікативності особи починається з формуван­ня в людини такої спрямованості особи, коли цінність людсько­го спілкування перебуває не на периферії, а в центрі системи цін­нісних орієнтацій людини.

Усе це передбачає усвідомлення:

- власних потреб і ціннісних орієнтацій, техніки особистої праці;

- власних перцептивних умінь, тобто здатностей сприйма­ти оточуюче без суб'єктивних спотворень і «систематизо­ваних сліпих плям» (сталих упереджень щодо тих або ін­ших проблем);

- готовності сприймати нове в зовнішньому середовищі;

- власних можливостей у розумінні норм і цінностей інших соціальних груп і культур (реальний інтернаціоналізм);

- власних почуттів і психічних станів у зв'язку з впливом чинників зовнішнього середовища;

- рівня своєї економічної культури (ставлення до місця про­живання — житла, землі як джерела продуктів харчуван­ня, рідного краю, архітектури тощо).

Одним із центральних чинників комунікативності є здат­ність людини адекватно відображати індивідуальні особливості оточуючих.

Комунікативність передбачає ситуативну адаптованість і вільне володіння вербальними й невербальними засобами соці­альної поведінки. Основними джерелами набуття людиною ко­мунікативності є життєвий досвід, мистецтво, загальна ерудиція та спеціальні наукові методи. Усі ці джерела мають для кожного з нас різну суб'єктивну значущість, проте провідна роль у будь-якому разі належить життєвому досвіду. Особливе місце у струк­турі життєвого досвіду посідає досвід міжособистісного спілку­вання. До сфери життєвого досвіду слід віднести також рівень досконалості професійної й побутової діяльності. Загальна еру­диція також є одним із необхідних компонентів комунікативнос­ті. Під загальною ерудицією розуміють запас достовірності та систематизованих знань із гуманітарних наук, що належать до історії й культури людського спілкування, які має цей індивід.