5. Перетворення сша на провідну індустріальну державу світу

В результаті бурхливого індустріального підйому в 1860—1870-х роках США перетворилися в промислово розвинуту країну, оскільки вартість продукції промисловості у ВВП (1880) у 2,5 рази перевищувала вартість сільськогосподарської продукції. У 1870-х роках промисловість США вийшла на друге місце у світі по обсягах виробництва, наблизивши впритул до англійського, що дозволило зменшити залежність від останньої. Швидкими темпами зростала питома вага США у світовому промисловому виробництві. У 1860 році США виробляли 17% світової промислової продукції, у 1870 — 23%, а в 1880—28%.

Стрімкий ривок американської економіки, що наздогнала і перегнала багато передових країн за рівнем розвитку, можна пояснити деякими об'єктивними факторами.

1). Громадянська війна 1861-1865 р. (ліквідувала рабство та відкрила південні штати для розвитку капіталістичних відносин, розширила завдяки ринок збиту північно-американських промислових товарів, створила сприятливі умови для створення безкрайніх родючих земель Запада, чого ні було ні в одній країні Європи);

2). Природно-економічний фактор (виключно багата сировинна база та і загальне екологічне середовище економіки);

3). Фактор часу: як і Німеччина США розпочали індустріалізацію пізніше Англії і тому створювали свої підприємства на базі найсучаснішого обладнання того часу, коли англійське вже встигло морально застаріти;

4). Демографічний фактор;

4.1. Велика територія країни зумовила (спочатку) слабке заселення, тому постійно відчувалася хронічна нестача робочої сили і створювалася об’єктивна необхідність замінити її машинами. А це в свою чергу стимулювало обновлення капітала та розвиток технічної думки.

4.2. Слабке заселення та нестача робочої сили стимулювало великий потік емігрантів, яких приваблювали великі площі вільних земель та вища у порівнянні з Європою заробітна плата. Перед першою світовою війною населення США складало вже 100 млн. чол.

5). Сприятлива зовнішьо-торгівельна політика. (Повна свобода імпорту будь-якої продукції одночасно з високими митними зборами. Так в ті часи 3/4 вартості імпортованих товарів приходилася на сплату мита);

6). Іноземні інвестиції. (Стрімко розвиваючаяся економіка США забезпечувала високу норму прибутковості капіталу, що приваблювало інвесторів – на початку 20 ст. було вкладено 3.4 млрд. дол.)

7). Вигідне географічне розташування: по-перше, відокремленість від Європи та військових конфліктів на її території; по-друге, безпосередня близість низькорозвинутих країн Латинської Америки, ринки яких були швидко захоплені США, а самі країни перетворені на аграрно-сировинні додатки.

Розвиток економіки США в останній третині ХІХ – початку XX століття характеризувалося як збільшенням обсягів виробництва, так і зміною структури господарства країни. Освоєння земель на Заході зробило актуальною проблему розвитку транспорту. Фермерські господарства із самого початку працювали на ринок, і їм потрібні були сучасну шляхи сполучення, щоб відправляти свою продукцію споживачам. Найбільш ефективним видом транспорту в другій половині XIX століття стали залізниці, що зв'язали всі регіони країни в єдиний господарський організм, що усталили міжрайонну і міжгалузеву спеціалізацію.

Довжина залізниць збільшилася з 49,3 тис. км (1860) до 150,1 тис. км (1880), а в 1913 році вона склала 411 тис. км, чи майже половину всіх залізниць у світі. У 1869 році в США вступила в лад перша трансконтинентальна залізниця, що зв'язала східне узбережжя з західним. Будівництвом залізниць займалися великі приватні компанії, що мали багатобічну державну підтримку. Більшості з них виділялися урядові субсидії з розрахунку від 16 тис. до 48 тис. дол. на кожну милю майбутнього шляху (у залежності від характеру місцевості). Таким чином, у приватній власності власників залізниць тільки протягом 1870-х років опинилися 242 тис. кв. миль землі, у той час як усі переселенці по діючому закону про гомстеди одержали за ці ж роки земель у кілька разів менше. Причому у власність залізничних компаній, як правило, попадали найбільш родючі земельні угіддя, цінність яких усе більш зростала в міру будівництва залізниць і господарського освоєння нових територій.

Оскільки залізничний бізнес вважався дуже прибутковим, хоча і був сполучений з великим ризиком, у цю галузь підсилився приплив капіталів. Історія залізничного будівництва в США була тісно зв'язана з масовим засновництвом акціонерних компаній, що брала підряди на створення трансконтинентальних доріг. Період «засновницької гарячки» у США (як і в країнах Західної Європи, Росії, Японії) був зв'язаний з великими фінансовими скандалами, оскільки багато акціонерних компаній, випустивши акції і продавши їх на ринку, безповоротно зникали. Навколо будівельних компаній діяли всілякі аферисти, що вимагали великі земельні ділянки в міст і населених пунктів, загрожуючи в противному випадку пустити залізницю повз них. Залізничне будівництво сприяло формуванню величезних кланів. які послужили згодом основою виникнення могутніх фінансових і промислових груп.

До кінця XIX століття країну від Атлантичного до Тихого океану перетнули чотири трансконтинентальні лінії, побудовані в 1869, 1881, 1882 і 1893 роках. Залучення територій Далекого Заходу в господарські зв'язки сприяло остаточному формуванню єдиного внутрішнього ринку Сполучених Штатів. Залізниці в значній мірі вплинули на розвиток спеціалізації в промисловості і сільському господарстві, підвищення ступеня рухливості робочої сили і капіталів, зниження витрат виробництва, посилення процесу урбанізації населення.

Залізничне будівництво помітно стимулювало зростання виробництва в металургії, вуглевидобутку, машинобудуванні. Це особливо проявилося в той період, коли чавунні рейки стали заміняти на сталеві. Попит на рейки був такий великий, що, незважаючи на величезний обсяг продукції вітчизняної металургії і високі мита, сталеві рейки імпортувалися з Англії. До 1890-м років майже 80% усіх шляхів були оснащені сталевими рейками, що дозволило збільшити швидкість руху потягів з 25 до 65 миль/г.

Найбільш динамічним періодом розвитку Сполучених Штатів були роки на рубежі Х1Х-ХХ століть. У 1870-1913 роках в економіці США відбувалися глибокі структурні зміни, зв'язані з переходом на якісно нову технічну базу. Щорічний приріст ВНП складав у середньому 4,3% (у Німеччині —3%, Англії —2,4%, Франції — 1,1%). Національне багатство за ці роки виросло майже в сім разів, а промислове виробництво — майже в дев'ять разів. До 1913 року питома вага промисловості і будівництва у ВВП складала майже 70%. У 1913 році на частку США приходилося 47% світового виробництва сталі, 45% — видобутку кам'яного вугілля, 82% — нафти. Частка американського промислового виробництва в загальному обсязі світової промислової продукції зросло до 38%.

У цей період особливо активно виникали нові галузі: нафтовидобуток і нафтопереробка, алюмінієва, гумовотехнічна, електротехнічна й ін. У життя США усе активніше входила електрика, причому не тільки в промислове виробництво, але й у побут. У багатьох містах країни з'явилися телефонні і телеграфні лінії, вулиці міст стали висвітлюватися електричними ліхтарями.

Монополізація. Розвиток промислового виробництва на рубежі століть супроводжувався монополізацією економіки. Перші американські монополії з'явилися в 1870-1880-х роках серед залізничних компаній, оскільки саме в цій галузі сконцентрувався величезний по тим часам акціонерний капітал. До того ж залізничні гіганти споконвічно займали привілейоване положення, що давало їм можливість отримувати монопольний прибуток.

У 1880—1890-х роках, коли мережа залізниць обплела всю територію США, між залізничними компаніями почалася жорстка конкурентна боротьба, поки не обмежена ніякими правовими рамками. Вони переманювали друг у друга великих відправників вантажу, знижуючи для них тарифи на перевезення продукції, а свої збитки покривали за рахунок фермерів, у яких не було можливості вибирати перевізників. Найчастіше ставки на перевезення фермерської продукції були в два-три разів вище, ніж на перевезення продукції великих промислових відправників вантажу. Нерідко в ході конкурентної боротьби застосовувалися і зовсім кримінальні прийоми: диверсії, збройні напади на склади й ін. До початку XX століття в США утворилося шість найбільших залізничних компаній, що знаходилися під контролем п'яти сімейних кланів (Моргана, Гаррімана, Вандербільда, Гульда, Хілла) і Пенсільванської групи. У їхніх руках було зосереджено більш 73% усіх залізниць США.

У 1880—1890-х роках процес монополізації охопив текстильну, електротехнічну, свинцеву, гумовотехнічну, цукрову, спиртову, тютюнову й інші галузі промисловості. Монополії також поставили під свій контроль транспорт і зв'язок. І хоча вони не охоплювали такого обсягу виробництва і збуту, як група Рокфеллера, для встановлення монопольних цін було досить контролювати усього лише 20-25% збуту даної продукції.

У 1901 році шляхом об'єднання чотирьох великих сталеливарних компаній був створений гігантський трест «Юнайтед Стейтс стіл» («Сталевий трест») під керівництвом Джона Пірпонта Моргана-младшего. Нова супер- монополія зосередила у своїх руках до 43% виробництва чавуна і більш 65% виробництва стали в країні, її капітали оцінювалися в 1,4 млрд. дол., а чистий прибуток складав 100 млн дол. у рік.

Серед найбільших американських монополій в електротехнічній промисловості виділявся «Дженерал електрик компані» (1892), що утворилася шляхом злиття «Эдісон дженерал електрик» з «Томпсон-Хаусон компані». На початку XX століття ця монополія потрапила в сферу впливу банкірської групи Моргана, що дозволило їй зайняти ведучі позиції в економіці країни. Особливістю даної компанії на відміну від «Сталевого тресту» було те, що вона займалася не тільки виробництвом електроенергії, але і випуском різного електротехнічного устаткування, а також була монопольним власником багатьох патентів у даній галузі. У 1903 році її чистий річний доход склав 82 млн дол.

Усього ж на початку XX століття в американській економіці діяло більш 800 трестів, що охоплювали більш 5 тис. підприємств із капіталом більш 7 млрд. дол. На початку XX століття особливо помітним став процес витиснення дрібних підприємств великими магнатами бізнесу.

У той час як у Західній Європі і Росії найбільше поширення одержали картелі і синдікати, що поєднували десятки невеликих підприємств, у США із самого початку основною формою монополій були трести. Могутній американський монопольний капітал не йшов шляхом складної тривалої еволюції, властивим європейським країнам, а відразу переступив через проміжні ступіні.

Трести являли собою юридично самостійні компанії чи групи акціонерних товариств, очолювані холдингами-компаніями. У рамках тресту можна було найбільш ефективно концентрувати капітали, проводити єдину технічну й економічну політику, здійснювати перспективну інвестиційну діяльність. Величезна в порівнянні з Західною Європою концентрація виробництва і капіталу привела до того, що усього кілька великих компаній зайняли пануюче положення в американській економіці.

Монопольне, нічим не обмежене положення на ринку промислові гіганти використовували дуже своєрідно — встановлення монопольних цін, роздягнення ринків збуту граничило з економічним диктатом. Іноді ціни на товари в місцях їхнього виготовлення були в кілька разів вище, ніж на аналогічну продукцію, продавану за рубежем. Це дозволяло монополіям уміло розподіляти доходи населення у свою користь.

Монополізація, що охопила американську промисловість, доповнювалася інтенсивною концентрацією банківської системи. Цей процес йшов двома шляхами. З одного боку, найбільші промислові магнати стали використовувати свої доходи як позичковий капітал. Наприклад, трест «Стандарт ойл» Дж. Рокфеллера створив свій банк — «Нешнл сіті бенк», що відразу ж став одним із самих великих у країні. Пізніше саме на основі цього банку була сформована могутня промислово-фінансова група Рокфеллера. З іншого боку, представники великого фінансового капіталу, насамперед Дж. Морган, почали здобувати контроль над діяльністю цілих галузей. У группу Моргана входили два банки: «Ферст нешнл бенк» і «Нешнл бенк оф коммерс».

Вплив цих і інших промислово-фінансових груп (Вандербільда, Гаррімана, Доджа) на американську економіку було величезним. Від них залежало благополуччя мільйонів людей, тому що саме ці монополії давали їм роботу чи виплачували дивіденди по акціях.

Від безконтрольного поводження трестів особливо сильно страждали фермери, дрібні і середні підприємці, тому вони стали виступати проти влади монополій. До них приєднувалися і профспілки, що також виражали своє негативне відношення до цих процесів. На хвилі зростаючого невдоволення сформувалися різні форми суспільного контролю за розвитком найбільш монополізованих (насамперед видобувних) галузей. Наприкінці XIX століття принципи цього суспільного контролю були оформлені у виді антимонопольного, чи антитрестовського, законодавства, призначеного для стримування чи запобігання процесу монополізації. У 1887 році був прийнятий закон про створення торгової комісії для нагляду за діями залізничних компаній, а в 1890 році — закон Шермана, по якому заборонялися таємна монополізація торгівлі, захоплення одноособового контролю в тій чи іншій галузі, а також змова про ціни. За законом Шермана заборонялося всяке об'єднання чи угода, спрямована на обмеження торгівлі порушуюча волю конкуренції. Особи, винні в порушенні даного закону, піддавалися штрафу в розмірі до 5 тис. дол. чи тюремному ув'язненню терміном до одного року. Особи, що потерпіли збитки від незаконного об'єднання чи угоди, могли вимагати відшкодування втрат у потрійному розмірі. На підставі антитрестовського законодавства керівнику гігантського тресту «Стандарт ойл» Дж. Рокфеллеру-молодшому довелося в 1911 році розділити свою монополію на 33 компанії, що, однак, залишалися під контролем сімейства Рокфеллеров.

Але слід зазначити, що застосування на практиці антимонопольних законів було дуже утруднене, тому що торкалося інтересів могутніх і впливових економічних і політичних угруповань. Так, протягом 1882—1896 років з п'яти судових справ, початих проти монополій (у тому числі і на підставі закону Шермана), чотири закінчилися виправдувальними вироками. Як виправдання звичайно приводився довід про те, що монопольне виробництво якої-небудь продукції ще не означає, що застосовуються монополістичні обмеження на ринку її збуту.