2.Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського.

У 60-х роках Х1У ст. більшість українських земель (Київська,Чернігово-Сіверська,Поділля ,а з 80-х років і Волинь ), яка з 1240 року перебували у васальній залежності від Золотої Орди, на договірних засадах уввійшли до складу Великого князівства Литовського і Руського, яке з 1415 року отримало і третю складову його офіційної назви-Жемайтійське (далі ВКЛ) . Це сталося в часи правління великого князя литовського Ольгерда (1345-1377), який цілеспрямовано проводив політику “збирання руських земель” в єдину державу і скориставшись міжусобною боротьбою і Золотій Орді, організував у 1362році в українські землі військову експедицію з метою їх звільнення від ординської зверхності і приєднання до Великого князівства Литовського і Руського.

Сучасні дослідники обставин переходу українських земель під литовську зверхність одностайні у тому,що успіх литовської експансії в руські землі пояснюється підтримкою населення останніх об”єднавчої політики литовських князів,які зуміли не тільки гарантувати Західній Русі (Білорусії) політичну автономію ,а й стати інтеграторами давньоруської політичної і культурної спадщини і розглядалися русинами як продовжувачі традицій київських князів.Зазначимо, що Велике князівство Литовське, яке поступо поглинало князівства , на які роздробилося Полоцька земля, шляхом подружніх зв”язків литовських династій з Рюриковичами та угод з місцевими елітами, було привабливим союзником у боротьбі проти ординців і для еліти українських князівств. За литовського князя Гедиміна (1322) була перша спроба оволодіти м.Києвом , де останній зустрів протидію з боку коаліції київського, переяславського, брянського князівств , які орієнтувалися на союз із галицько-волинськими князями в особі луцького князя Льва Юрійовича.Гедимін з огляду на протистояння з волинським князем у 1323 році здійснив похід на Волинь і уклав мир, якитй був скріплений шлюбом дочки Лева Юрійовича з Любартом Гедиміновичем. У Києві на короткий час (до 1331 року) утвердився родич Гедиміна князь Ольгимант-Михайло Міндовгович , якого змінив ординський васал з путивльської династії князь Федір Іванович. Золотоорднські правителі в особі хана Узбека зробили ставку на повернення політичного контролю над українськими землями і використали зацікавленість Польші в утвердженні свого ставленника- нового правителя Галицько-Волинської держави в особі мазовецького князя Юрія -Болеслава Тройденовича , в обмін за підтримку отримавши домовленість про відмову останнього від київських земель. Боротьба за галицько-волинську спадщину докорінно змінила розтановку політичних сил : галицько-волинські князі за ординської підтримки намагалися протистояти польським претензіям в особі Казимира Ш на галицьку спадщину (1342р) і остаточно уступили Великому князівству Литовському лідерство в південно-руській політиці. Під вплив Гедиміновичів переходили Брянські, Сіверські, Чернігівські землі , в той час як Золотординські правителі погрязли у безкінечних усобицях.

Так,Ф.М.Шабульдо переконує,що військова експедиція Ольгерда в землі Південно-Західної Русі була доволі масштабною і добре підготовленою:останній зумів розбити основні військові сили ординців у битві під Коршевим на Тихій Сосні- притоці Дону ( головний укріплений пункт міст розташованих у Лівобережжі Дніпра- колишнньому князівстві Переяславському ,а в ті часи землі,що входили до складу ординських волостей. В результаті цієї битви Золота Орда не тільки втратила свою державну територію в Дніпровсько-Донському межиріччі на південь від річищ Десни і Оки до Ворскли і Тихої Сосни,а й монопольний контроль над шляхами інтенсивної міжнародної торгівлі:древнім Муравським (з Північно-Східної Русі до Кафи та інших морських портів Криму) і Хозарським,що зв”язував Середню Наддніпрянщину із Заволжжя.

Згаданий автор не сумнівається щодо участі у подальшому успішному поході цього ж року на Поділля (доСинюхи- притоки Південного Бугу) литовських військ під керівництвом Ольгерда військових загонів русинів Київського князівства, оскільки саме до його складу були інкорпоровані Переяславщина і деякі чернігівські та сіверські землі після битви під Коршевом. Зазначимо,що згідно “Списку руських міст далеких і близьких”,укладених у Київському князівстві у ХУ ст., м.Коршев було його прикордонним “далеким містом”і головним військовим форпостом на південному кордоні Великого князівства Литовського з Ордою. На його думку,сталося це в руслі давньоруської політичної традиції,згідно з якою Київ вважався у 1Х-Х1 ст. центром родового володіння Рюриковичів-Руської землі ,основного териториторіально-політичного осередку Давньоруської держави,що складалася з Київщини,Переяславщини і Чернігівщини, а також відповідно до проголошеного литовською владою принципу своєї політики на Русі : “Ми старини не рухаєм,а новин не уводим.” Окрім того,наголошує дослідник,що у санкціонуванні верховною владою Литви значного територіального приросту Київського князівства не останню роль відіграли також політичні розрахунки Ольгерда: його прагнення перетворити столицю цього князівства на міцний форпост у прикордонних з Ордою південних землях і створити матеріальну базу для піднесення підупалого в часи ординців значення Києва як колишньої столиці Русі.Визвольний характер литовської експедиції Ольгерда в результаті якої значна частина земель Південно-Західної Русі перейшла під зверхністть Великого князівства Литовського ,яка з огляду на значний територіальний приріст руських володінь,отримало назву “Велике князівство Литовське і Руське”,недаремно називають “Литовською Задонщиною”-попередницею відомої Куликовської битви.