3. Поняття про мовну норму. Типи мовних норм.

Однією з основних ознак літературної мови є унормованість. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні. Мовні норми характеризуються системністю, стабільністю, історичною та соціальною обумовленістю. Розрізняють такі типи мовних норм:

1. Орфоепічні норми – регламентують правила вимови звуків та звукосполук. Основними правилами вимови голосних звуків української мови є: чітка вимова під наголосом; нечітка вимова [е^и] та [и^е] в ненаголошеній позиції (е^икзаме^ин, ре^иагувати, ме^ині, обви^енуваче^иння, е^икспери^еме^интальний); вимова ненанолошеного [о^у] перед складом з у та і (то^убі, йо^уму, по^урушити, зо^узуля, ко^ужух).

Основними правилами вимови приголосних звуків є: одзвінчення глухих приголосних перед дзвінкими (віпгість, Ашгабад, Тбілісі, рюкзак, якби, вокзал, боротьба); тверда вимова губних, шиплячих та р в кінці складу (Перм, Об, Твер, Сибір, Несвіж); м’яка вимова [д, т, з, с, ц, л, н] перед наступними м’якими приголосними (майбутнє, пісня, гордість). Слід розрізняти [г] та [ґ]: приголосний [ґ] вимовляється у невеликій кількості власне українських слів та зукраїнізованих словах іншомовного походження: ґазда, ґаздиня, ґаздувати, ґанок, ґрати, ґатунок, ґречний, ґречність, ґрунт, ґрунтовний, ґрунтозахисний, ґрунтуватися, ґудзик, ґава, ґавеня, проґавити, ґандж (вада), ґанджовитий, ґвалт, ґеґекати, ґелґотання, ґедзь.

Певні норми стосуються й вимови звукосполук дж, дз, ться, шся, жся, шці тощо (з джерела, з чого, на дошці, зважся, не морочся, у поїздці, агентство, шістсот).

2. Акцентуаційні норми – правильне наголошування слів. Наголос в українській мові вільний, різномісцевий, рухомий. Існують певні закономірності наголошення: наприклад, віддієслівні іменники мають наголошений суфікс (читання, навчання, завдання); при утворенні множини наголос в ім. переходить на закінчення: професор – професори, директор – директори, автор – автори, байка – байки, картка – картки та ін. Значна частина прикметників уживається з наголосом на закінченні: новий, старий, нудний, фаховий. Слід пам’ятати, що наголос може виконувати смислорозрізнювальну функцію: відомість (документ) і відомість (новина); атлас (карта) й атлас (тканина), типовий (характерний) і типовий (стандартний), а також форморозрізнювальну функцію: братів (присвійний прикметник) – братів (родовий відмінок множини), сестри (називний відмінок множини) – сестри (родовий відмінок однини). Детальніше ми розглянемо акцентуаційні норми на практичних заняттях.

3. Лексичні норми – регламентують правила слововживання, не допускають вживання жаргонних, просторічних і діалектних слів. Лексичні норми фіксують насамперед словники: «Словник української мови» в 11 томах (1971–1980), «Великий тлумачний словник української мови» (2001), «Російсько-український словник ділового мовлення» (2010) та ін. Вивчаючи на практичних заняттях лексичні норми, ми з вами будемо розглядати особливості вживання синонімів, омонімів, паронімів у фаховому мовленні. Наприклад, розрізнення слів гривна (давньоруська нашийна прикраса) і гривня (грошова одиниця), ліцензія (дозвіл) і ліценція (зниження мита), особистий (який є власністю особи) і особовий (який стосується особи), управління (керівництво; адміністративна установа) і правління (час, період) , адреса і адрес (привітальна промова) тощо.

4. Орфографічні норми – регламентують правила написання слів (правила вживання великої літери, ненаголошених голосних, апострофа, м’якого знака, написання складних слів, написання слів іншомовного походження тощо (В’ячеслав; В’єнтьян³; Джог’якарта; і мене не мине; Національний авіаційний університет; пріоритет, принтер, пекучою їжею; два професори).

5. Пунктуаційні норми – це система правил уживання розділових знаків у реченні, тексті (. , ; – : … (), «», !?). За допомогою розділових знаків здійснюється структурне, смислове та інтонаційне членування писемної мови, що дає можливість читачу усвідомити зміст тексту і задум автора. Наприклад: Стратити, неможливо помилувати. Стратити неможливо, помилувати. Стратити, неможливо помилувати?

6. Стилістичні норми – регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Добір мовних елементів має відповідати потребам сфер комунікації, меті і завданню висловлювання. Наприклад, нормою офіційно-ділового стилю є вживання книжних слів, канцелярської лексики, усталених мовних зворотів (акредитація, набути чинності, засвідчити підпис, згідно з чинним законодавством, наказ про особову справу). Саме за нормами ОДС відповідь студента оцінюється на іспиті на добре, відмінно, задовільно, а не блискуче, посередньо, жахливо.

7. Граматичні норми – регулюють правильне творення і вживання слів і словоформ, їх поєднання у словосполучення та речення. Ці норми вивчаються в морфології та синтаксисі, закріплені у граматиці української мови, правописі, довідниках. Наприклад, при дієслівному керуванні дієслово вимагає від іменника певного відмінка: запобігати (чому?) аваріям; вжити (чого?) заходів; опанувати (що?) професію, мову; оволодіти (чим?) професією, мовою. Особливу проблему в морфології сучасної української літературної мови становлять активні дієприкметники, що творяться за допомогою суф. -уч-(юч), -ач-(яч), які, на відміну від російської мови, вживаються обмежено. При перекладі з рос. мови слід використовувати іменники, прикметники, пасивні дієприкметники, підрядні речення. Наприклад, агитирующий – агітатор; арендующий – орендатор; болеутоляющий – протибольовий; жизнеутверждающий – оптимістичний, сповнений життя; заведующий – завідувач, отдыхающий – відпочивальник, митингующий – мітингувальник).

Мовні норми характеризуються історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю, хоча з розвитком літературної мови вони можуть змінюватися. Тому в межах норми існують варіанти, що відображають тимчасове функціонування старого й нового в мові: дόговір і договíр, пόмилка і помúлка, телефонна трубка і слухавка, карта і мапа, зал і зала, стола і столу тощо. У літературній мові ці варіанти не порушують норми, а роблять її більш точним інструментом добору мовних засобів у стилістичному плані.