Революції у провідних країнах Європи (1848 – 1849 рр.).

У 1848—1849 рр. у багатьох країнах Європи спалахнули революції, спричинені подальшим розвитком капіталізму, зростанням впливу буржуазії та зміцненням позицій робітничого класу. Найхарактернішою у цьому плані була ситуація у Франції, де попередні революції, знищивши феодальні порядки, забезпечили захист інтересів лише вузького кола великої, передусім фінансової, буржуазії. Значна ж частина промислової й торговельної буржуазії, а також селянство та робітничий клас залишалися безправними. Невдоволення цих верств суспільства пануванням фінансової аристократії, посилене погіршенням економічного стану країни в 1845—1847 рр., неврожаями 1845—1846 рр. та економічною кризою1847 р., стало основною причиною революції 1848 р. у Франції, що дістала назву Лютневої. Поглиблення економічної та внутрішньополітичної кризи, яка вже переросла в бої на вулицях Парижа, змусило уряд Гізо піти у відставку, а короля Луї Філіпа – зректися престолу 24 лютого 1848 р. 25 лютого у Франції була проголошена Друга республіка. У створеному тимчасовому уряді керівну роль відігравала торговельно-промислова буржуазія. Фактично головою уряду був Альфонс Ламартін. До складу уряду ввійшли республіканці Александр Ледрю-Роллен, Фердінан Флокон і соціалісти Александр Альбер та Луї Блан. Тимчасовий уряд створив урядову комісію з праці, яка мала діяти в інтересах робітників, скасував дворянські титули, збільшив податки на земельних власників, запровадив загальне виборче право для чоловіків, скоротив робочий день.

Проте подальші дії уряду та обраних 4 травня 1848 р. Установчих зборів, де більшість становили помірковані республіканці, являли собою по суті рух назад. Закриття Національних майстерень для безробітних – основного досягнення революції призвело до широкого антиурядового повстання робітників 23 – 26 червня в Парижі. Повстання було жорстоко придушено військами. Конституція Другої республіки, прийнята в листопаді 1848 р., закріпила у Франції президентську владу. 10 грудня пройшли президентські вибори, на яких перемогу здобув племінник Наполеона І Луї Бонапарт (у 1836 р. та в 1840 р. він уже пробував захопити владу в країні). Луї Бонапарт отримав 3/4 всіх голосів, у той час як голова уряду Другої республіки Луї Ковеньяк – лише 1/5. Спираючись на підтримку великої промислової й фінансової буржуазії, а також заможного селянства, Луї Бонапарт сконцентрував у своїх руках усю повноту влади. 2 грудня 1851 р. представники опозиції були заарештовані, а війська зайняли всі урядові установи. Фактично стався державний переворот. Спроби прихильників республіки відстояти завоювання революції були придушені. Рівно через рік, 2 грудня 1852 р., Луї Бонапарт проголосив себе Наполеоном ІІІ, імператором Франції. В країні встановилася Друга імперія (1852 – 1870 рр.).

Революційні події у Франції дестабілізували і без того хитку ситуацію в Австрії, Німеччині, Італії. Особливу небезпеку революційні заворушення становили для австрійської династії Габсбургів. Будучи багатонаціональною державою, у населенні якої переважали слов'яни, Австрія в 1848 – 1849 рр. опинилася перед небезпекою не тільки знищення феодальних порядків і скинення монархії Габсбургів, а й повного розпаду багатонаціональної імперії. Революційні виступи спалахнули майже одночасно у Відні, Угорщині, Богемії, Трансільванії, Хорватії, Воєводині, Закарпатській Україні, Ломбардо-Венеціанському королівстві. Намагаючись запобігти подальшому розвитку революції, Фердінанд І прийняв у квітні 1848 р. конституцію, яка закріпила основні демократичні положення: загальне виборче право для чоловіків, скасування кріпосного права.

Червневе 1848 р. повстання в Чехії, що проходило під гаслами національної автономії, а також революція в Угорщині змусили імператора Фердінанда І кинути на повстанців армію.

Наприкінці жовтня 1848 р. імператорські війська штурмом здобули охоплений народним повстанням Відень, парламент було розпущено, а імператорський престол зайняв племінник Фердінанда І Франц Іосиф. Прийнята 4 березня 1849 р. нова конституція практично цілком ліквідувала всі революційні завоювання і зберігала єдине централізоване управління всією імперією за Віднем.

У відповідь на нову австрійську конституцію в Угорщині знову спалахнуло повстання на чолі з Лайашем Кошутом. Угорський сейм прийняв у квітні 1849 р. Декларацію незалежності, що проголосила Угорщину самостійною державою. І лише завдяки втручанню Миколи І, який побоювався посилення угорського впливу в Польщі та на Балканах, владу Габсбургів було відновлено. Вступ на початку червня 1849 р. на територію Угорщини 80-тисячної російської армії поклав край революції. З опором пригноблених народів проти монархії Габсбургів тимчасово було покінчено.

На відміну від Австрії, революційний рух 1848 – 1849 рр. у Німеччині проходив під гаслами політичного об'єднання країни та подолання феодальної роздробленості. Відсутність узгодженості в політиці абсолютних монархій німецьких держав, внутрішні мита, що існували в більшості країн Німецького союзу, величезні привілеї юнкерського дворянства, що сконцентрувало у своїх руках більше половини земель, гальмували подальший розвиток капіталістичних відносин.

Революція в Німеччині почалася в березні 1848 р. масовими виступами в Бадені, Гессен-Дармштадті, Баварії, Вюртенберзі, Берліні. У травні 1848 р. у Франкфурті-на-Майні розпочав роботу перший загальнонімецький парламент – Франкфуртські національні збори. Парламент ухвалив низку прогресивних законів, що скасували внутрішні митні збори та всі види феодальної залежності. В березні 1849 р. Франкфуртський парламент прийняв імперську конституцію, яка проголосила об'єднання Німеччини, і запропонував імператорський престол прусському королю. Проте Пруссія та деякі інші німецькі держави, побоюючись розростання революції, відхилили цю пропозицію. Повстання на захист загальнонімецької конституції, які спалахнули в травні 1849 р. в Саксонії, рейнських областях, Бадені, були незабаром придушені, що означало завершення революції в Німеччині та перемогу контрреволюції.

Специфіка революції в Італії, як і в Німеччині, полягала в прагненні прогресивних сил перебороти політичну роздробленість і домогтися об'єднання країни. На значну частину Італії (Ломбардію, Венецію, Парму, Молену, Тоскану) поширювався австрійський контроль. У Римі зберігалася світська влада папи. Королівство обох Сицилій (Неаполітанське) перебувало під владою Іспанії. Революція почалася з повстання, що спалахнуло в місті Палермо в січні 1848 р. Вже наприкінці березня революційні заворушення охопили практично всі області Італії. Весною 1848 р. майже по всій Італії було встановлено конституційне правління. Завдяки активній підтримці селянства революційні сили здобули переконливі перемога над австрійськими військами. В березні 1848 р. австрійці мусили покинути Мілан. Намагаючись установити контроль над революцією, п'ємонтський король Карл Альберт вирішив взяти ініціативу у свої руки, оголосивши війну Австрійській імперії. Війна закінчилася поразкою П'ємонту, і північна область Італії знову опинилася під контролем Австрії. 9 лютого 1849 р., коли на всій території Італії революційний рух уже почав спадати, у Римі була проголошена республіка. її уряд, очолюваний Джузеппе Мадзіні, здійснив сміливі демократичні перетворення. Організатором оборони республіки став Джузеппе Гарібальді. Проте Римська республіка проіснувала недовго. Опинившись в оточенні армій Франції, Іспанії, Австрії і Неаполітанського королівства, 3 липня 1849 р. Рим упав. Після падіння Римської республіки оплотом революції залишалася Венеція, яка більш як два місяці вела боротьбу з австрійцями й лише 22 серпня 1849 р. припинила опір. Революція в Італії захлинулася.