4. Основні характеристики економічних стратегій.

Етапи еволюції світового господарства і світових економічних стратегій

Утворенню світового господарства передувало становлення світового ринку. Світовий ринок у своєму розвитку пройшов такі стадії:

• внутрішній ринок — початкова форма ринкових відносин країни; усі товари практично збуваються всередині країни. Ця стадія притаманна стародавнім державам;

• національні ринки — характерні тим, що певний сегмент цих ринків (переважно оптова торгівля) вже орієнтувався на іноземних покупців; прикладом може бути Новгород у складі Київської Русі;

• міжнародні ринки, що являли собою локальні регіональні ринки, які складалися з тих сегментів національних ринків, що вже безпосередньо були пов'язані із зарубіжною торгівлею; такі ринки, зокрема, складалися в Середземномор'ї, північно-західній Європі (вздовж по Рейну, Фландрія, Ганза);

• світовий ринок, що утворився під впливом Великих географічних відкриттів та промислової революції; він сформувався в основному в XIX ст.

Світовий ринок характеризується інтенсивним обміном това­рів та послуг між країнами, причому цей процес поширюється й розгалужується з поглибленням міжнародного поділу праці. Роз­виток продуктивних сил і міжнародної торгівлі в світі призвів до того, що став переміщуватися не тільки товар, а й фактори виро­бництва. Так виникло світове господарство на зламі XIX й XX століть. Отже, світове господарство — це сукупність національ­них економік країн світу, сполучених між собою товарообміном і мобільними факторами виробництва.

Фактори виробництва звичайно об'єднують у такі групи:

• природні умови та ресурси (земля, клімат, корисні копалини тощо);

• трудові ресурси (робоча сила);

• капітал;

• технології.

За походженням фактори виробництва іноді поділяють на такі дві групи:

1. основні — такі, що дісталися країні від природи або є наслідком тривалого історичного розвитку: географічне положення, природні ресурси, некваліфікована робоча сила;

2. розвинуті — такі, які набула країна внаслідок прогресивного економічного розвитку: сучасні технології, капітал, кваліфіковані кадри, науково-технічна база.

Як уже зазначалося, для забезпечення ефективної економічної стабілізації надзвичайно важливими є три основні характеристики економічної стратегії: її структура, послідовність та інституційне забезпечення.

Структура економічної політики в ринковій економіці визначається 1) структурою суб'єкта політики й теоретичною основою його діяльності, 2) рівнем розвитку ринкового середовища, 3) інституційною структурою суспільства, 4) певними екзогенними чинниками.

Досвід засвідчив, що країни з розвиненою структурою економічної стратегії - Німеччина, Франція, Японія, Південна Корея, Тайвань, Китай — мали найбільший успіх. У цих державах завдання та напрями економічної стратегії були чітко підпорядковані стратегічній меті — стабілізації економіки та забезпеченню економічного зростання. Певні диспропорції призводили до структурних суперечностей, інфляційних тенденцій, хоча швидко були ліквідовані дією, переважно, властивих цим системам ринкових важелів.

Натомість, у деяких країнах сталися значні деформації структури економічної стратегії. Так, у Латинській Америці вони проявлялись у надмірному одержавленні економіки, потім -у наданні невиправданого пріоритету грошовій стабілізації та вирівнюванню зовнішньоторговельного балансу за рахунок інших завдань економічної стабілізації. У нових індустріаль­них країнах, насамперед, "третьої хвилі", завдання залучення іноземних інвестицій і збільшення зовнішньоторговельного обігу набуло властивостей стратегічного напряму.

У перехідних суспільствах відбуваються значні зрушення в структурі суспільної системи, що спричиняють порушення й у економічній стратегії. Щодо більшості з них слід говорити, передусім, про недостатню визначеність стратегічної мети. Оскільки як мету було обрано перехід до ринкової економіки, принижувалася роль економічної стратегії, що полягала, здебільшого, в політиці лібералізації. У стратегіях такого типу за умов запровадження лібералізації цін, зниження бюджетного дефіциту, антиінфляційної політики, приватизації державної власності тощо, зазвичай, відбувалося суттєве погіршення економічних показників.

Стабілізаційна стратегія в перехідних економіках була успішною, передовсім, у країнах, де держава залишила за собою роль головного реформатора чи повернула її (Польща, Угорщина, Чехія, Китай), координуючи та контролюючи процеси економічної трансформації.

Структурованість економічної стратегії передбачає також наявність розвинених суб'єктів і об'єктів економічної стратегії. Вбудовані регулятори економічної системи (за своєю формою) є діями економічних суб'єктів у досягненні власнихекономічних інтересів. Отож функціонування системи ринкових регуляторів можливе лише за умови здатності приватних економічних суб'єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні стратегії. Економічна ж стратегія держави прямо чи опосередковано повинна впливати на діяльність приватних економічних суб'єктів.

Важливою рисою успішних стратегій стабілізації було, насамперед, сприяння розвиткові приватних економічних суб'єктів, зміцненню національних виробників як первин­ної ланки національної економіки, відновлення та роз­ширення їхніх зв'язків. Якщо в Західній Європі після Другої світової війни відновлення ефективних суб'єктів приватної економічної влади не вимагало значних зусиль, то в Японії та нових індустріальних країнах, а особливо в перехідних економіках, — усе відбувалося навпаки. Японії та новим інду­стріальним країнам (НІК), завдяки застосуванню стратегії сприяння розвитку національних підприємств, інституційних схем їхньої взаємодії, підтримки державної та приватної власності, вдалося закласти підвалини стабільної економічної системи. Натомість розрахунок на самостійний розвиток приватних підприємств після лібералізації економіки в Центральній та Східній Європі й Латинській Америці не мав бажаних результатів, унаслідок чого уряди цих країн змушені були перейти до активної політики розвитку інституційної структури. Основною причиною трансформаційної кризи та кризи в Латинській Америці є переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів до здійснення ефективної економічної стратегії за умов різкого відходу держави від регулювання економіки.

Отже, стратегія економічної стабілізації реалізовувалася без попереднього забезпечення суб'єктної бази. За таких умов економічні інтереси суб'єкта можуть стати руйнівним фактором для суспільства, що й продемонстрував досвід країн Латинської Америки, Центральної та Східної Європи.

З огляду на динамічність структури економічної стратегії, необхідною є вимога щодо її послідовності. Адже в нестабільній економіці відбуваються постійні зміни стану економічної системи, макроекономічних показників, які враховуються при розробці економічних стратегій різних рівнів. Радикально, особливо в перехідних економіках, змінюється інституційна структура, зокрема й структура органів державної влади. Тож унаслідок трансформацій, що відбуваються із суб'єктами та об'єктами економічної стратегії, постійно мають зміню­ватися її напрями, завдання та пріоритети, а також стра­тегічна мета. Найбільший успіх у процесі стабілізації мали країни, що здійснювали послідовну економічну стратегію, кожен з етапів якої спирався на досягнення попереднього та формував передумови переходу до наступного. За умов нестабільності ринкова економіка проявляє тенденцію до збільшення стихійних неконструктивних явищ і водно­час не чинить опору державному впливу. Отож ефективною можна вважати стратегію, котра забезпечує активне державне втручання на ранніх стадіях розбудови ринку з поступовим розширенням управлінських функцій приватних економіч­них суб'єктів.

У більшості нестабільних економік перший етап стабілізаційної стратегії розпочинався із застосування суворих засобів монетарного регулювання, що все ж не стали ви­значальними в країнах, де ця стратегія була найефектив­нішою. Монетарні обмеження там поєднувалися з регулюванням розподілу кредитних ресурсів, розвитком структур інвестування. У довготерміновому плані основним напрямом стабілізаційної стратегії має бути зміна технологічної та інституційної структури економічної системи.

9