Тема 6. Культура нового часу

1. Західноєвропейська культура хvіі ст.

ХVІІ – ХVІІІ ст. відкрили нову еру у світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації – феодальну і буржуазну. Для культурного життя цього періоду характерна різноманітність течій та напрямків.

У ХVII ст. було здійснено величезні зміни у сфері наукового мислення і пізнання законів природи, зроблено великий внесок у становлення таких наук, як біологія, фізика, математика. Розвивається раціональний спосіб пізнання. В Європі виникають перші природничо-наукові товариства (Лондонське королівське та Паризька Академія). Відбувається світоглядна революція, руйнується традиційна картина Всесвіту. У 1610 р. італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей сконструював зорову трубу і побачив новий неосяжний Всесвіт. Німецький астроном Йоганн Кеплер узагальнив астрономічні спостереження, відкрив три закони руху планет (закони Кеплера). Англійський лікар Уїльям Гарвей зосередив увагу на порівняльній анатомії, відкрив систему кровообігу й довів, що серце є його центром. Фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння, дисперсії світла, розробив метод диференціального та інтегрального числення.

2. Бароко і класицизм

У ХVII ст. в культурі Західної Європи панують два головних напрямки – бароко і класицизм.

Бароко (від італ. barocco – дивний, вибагливий, химерний) - художній стиль, який характеризується патетикою, театральністю, ілюзіонізмом, зіткненням фантазії та реальності, широким використанням гіпербол, складних метафор, прагненням до екзотики, нечуваного і незвичайного. Цей стильовий напрям охопив не тільки усі народи Європи, а й вийшов за її межі. Для бароко характерний погляд на людину та світ, що її оточує. „Весь світ – театр, а люди в нім актори” (Шекспір). Естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, розумом і природними силами. Багатьох митців почали цікавити трагедійні сюжети. Людина постає багатогранною особистістю зі складним внутрішнім світом, втягнутим у конфліктну коловерть.

Найяскравіше цей стиль виявився в архітектурі. Барокові споруди надзвичайно складні, стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, фронтони, пілястри, вікна обрамовані лиштвами різних форм, ніші прикрашені статуями. Найвідомішим майстром архітектури бароко був італієць Джованні Лоренцо Берніні, який створив чимало уславлених споруд. Головна – колонада собору святого Петра та оформлення площі біля собору. Глибина площі 280 м; у центрі стоїть обеліск, а саму її утворюють 4 ряди колон висотою по 19 м , які складають розімкнуте коло. Йому належать скульптурні портрети Людовіка ХІV, герцога д’Есте, групи „Аполлон і Дафна”, „Екстаз святої Терези”. Талановитим архітектором пізнього бароко був Бартоломео-Франческо Растреллі, син італійського барокового скульптора Карло-Бартоломео Растреллі, який з 1716 р. жив у Росії. Растреллі-молодший уславив своє ім’я роботою в Російській імперії: Смольний монастир, Зимній палац, Виховательський будинок у Санкт-Петербурзі, Царськосельський та Петергофський палаци, а також Андріївська церква у Києві.

Значного поширення і високого ступеня розвитку набуває побутовий та історичний реалізм у живописі.

Караваджо є одним із засновників реалістичного живопису. Але в його роботах безсторонній реалізм („Дівчина з лютнею”, натюрморти, пейзажі) скоро змінюється підкресленим натуралізмом. „Упевнення апостола Фоми” – художник акцентує увагу глядачів на брудних, грубих пальцях, якими Фома дотикається ран Христа, перевіряючи їх справжність. „Розп’яття апостола Петра”, „Воскресіння святого Лазаря” – похмурий, трагічний драматизм. Творчості Веласкеса притаманна яскраво виражена світська спрямованість. Він один із творців жанру парадного портрета: портрети короля Іспанії Філіпа ІV, папи Інокентія Х, інфанта Філіпа Просперо. Відомі твори „Венера з дзеркалом”, „Меніні”, „Пряхи”.

Універсальним був талант Рубенса як типового представника бароко. В його творах містика та екзальтація поєднуються з життєстверджуючою силою: „Поставлення хреста”, „Зняття з хреста”, „Персей та Андромеда”, „Сад кохання”, „Наслідки війни”. Рубенс використовував міфологічні сюжети для зображення сильних і прекрасних, духовно могутніх людей. (“Союз Землі і Води”), “Персей і Андромеда”, “Алегорія миру”, “Викрадення дочок Левкіппа”, “Сусанна і старці”, “Суд Париса”). Відомий також тонкими психологічними портретами Олени Фоурмен, доктора Тульдена, маркізи Борджіа, камеристки інфанти Ізабелли.

Твори Рембрандта є демократичними за змістом. Новизна картин Рембрандта в реалістичному зображенні людей з різних верств суспільства, в глибокому відображенні їхнього внутрішнього духовного світу. Він ввів у живопис нові прийоми – сполучення яскравих світових відблисків та широких глибинних тіней (“Повернення блудного сина”, “Даная”, численні портрети). Рембрандт був майстром групового портрета, а також створив багато високомистецьких офортів.

Доба бароко активно сприяла розвитку музичного мистецтва. Саме в цей період починається формування музичної культури, яку називаємо тепер класичною музикою.Високі зразки церковної та світської музики дали видатні композитори ХVІІ- ХVІІІ ст. Антоніо Вівальді, Йоган-Себастьян Бах, Георг Фрідріх Гендель, Йозеф Гайдн. У руслі культури бароко виникає новий музичний жанр – опера (Клаудіо Монтеверді „Орфей”).

У ХVІІ ст. виникає і активно розвивається класицизм (з лат. – зразковий). Визначальною рисою є звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Лише непересічне, непідвладне часові має для класицизму естетичну цінність. Почав існування у Франції в ХVІІ ст.; теоретичні принципи його виклав Н. Буало в дидактичній поемі „Мистецтво поетичне”. Історичним грунтом класицизму був абсолютизм, і служіння державі та її королю сприймалося як найголовніший обов’язок кожного. Культу державних, громадянських чеснот приносилися в жертву почуття та особисті інтереси людини.

Художня культура класицизму була суворо регламентованою. Митці повинні були дотримуватись певних вимог та правил. Архітектура класицизму – це світ гармонії та симетрії. Головна пам’ятка класицистичного будівництва – Версальський палац – арх. Лево і Мансар - це резиденція французьких королів, єдиний ансамбль палаців, павільйонів, алей, каналів, ставків, фонтанів, статуй. Вводиться римський звичай будувати тріумфальні арки до визначних подій (арка-ворота Сен-Дені під Парижем, арх. Блондель).У Росії представниками класицизму в архітектурі були В.І. Баженов (палац у Царицині, Московський Кремль), М.Ф. Казаков (Петровський палац у Москві), І. Старов (Таврійський палац у Петербурзі).

Засновником класицистичного напряму у живописі був французький художник Нікола Пуссен. Він обирає такі сюжети, які надають можливість показати героїчні та зразкові характери („Смерть Германіка”, „Танкред та Ермінія”). Міфологічні герої, зображені на картинах „Царство Флори” та „Венера і сатири”, вражають своєю красою та величчю. Відомими художниками-класицистами були Жак Луї Давід („Клятва Гораціїв”, „Смерть Марата”, „Викрадення сабінянок”), Жан Огюст Доменік Енгр („Посли Агамемнона”, „Фетіда перед Юпітером”).

Найбільших змін зазнала література класицизму. Теоретичне обґрунтування напрямку було у поемі „Поетичне мистецтво” Ніколя Буало. Усі жанри було розділено на „високі” (ода, трагедія, героїчна поема) й „низькі” (комедія, байка, сатира, ідилія). Змішувати жанри не дозволялося. Існувало правило трьох єдностей: місця, часу та дії. Все це сковувало творчу уяву письменників, але справжні митці навіть за таких умов створювали справжні шедеври. П’єр Корнель – уславлення героя-громадянина, який жертвує усім в ім’я обов’язку (трагедії „Сід”, „Горацій”, „Цинна”, „Полієвкт”). Жан Расін – провідним є конфлікт почуття і обов’язку („Федра”, „Андромаха”, „Британік”, „Гофолія”). Жан Батіст Мольєр („Міщанин-шляхтич”, „Тартюф”, „Дон Жуан”).

У ХVІІІ ст. класицизм у значно видозміненому вигляді розквітає у Німеччині (Й.-В. Гете, Ф. Шіллер) та Росії (М.В. Ломоносов, О.П. Сумароков, Г.Р. Державін, М.М. Херасков).

Класицизм ХVІІІ ст. поступово занепадає в межах суспільно-культурного руху, що отримав назву „Просвітництво”.