5. Північне Відродження

Доба Відродження викликала велике піднесення мистецтва не тільки в Італії, а й у ряді інших країн, розташованих на північ від неї. Відродження за межами Італії умовно називають Північним Відродженням (ХV- ХVІ ст.). Найвизначнішими осередками Північного Відродження стали Нідерланди, Німеччина та Франція. Вирішальним у творчості багатьох митців став гострий інтерес до індивідуального образу людини та всього її оточення. Поряд з картинами на релігійні теми, осмисленими як життєві ситуації, значного поширення набув портрет; почали формуватися пейзажний та побутовий жанри.

У першій половині ХV ст. мистецтво Нідерландів подарувало майстра світового значення. Це був Ян Ван Ейк – придворний художник бургундських герцогів, людина освічена, талановита. Художник був закоханий у красу навколишньої природи та звичайних речей, що оточують людину, глибоко цікавився внутрішнім світом своїх сучасників. Вдосконалив нову на той час техніку олійного живопису. Пізніше, у ХVІ ст., у Нідерландах розквітла творчість Пітера Брейгеля Старшого, глибоко національна, сповнена філософських роздумів про Всесвіт, оспівування естетичних цінностей народного життя („Збирання врожаю”, „Мисливці на снігу”, „Селянський танок”, „Сліпі”). Наприкінці ХV – початку ХVІ ст. одним з найвизначніших центрів Північного Відродження стала Німеччина. Альбрехт Дюрер підніс німецький живопис і графіку на рівень світових досягнень, поєднуючи високий злет творчої думки з найуважнішим вивченням натури. Дюрер озброював сучасних йому німецьких художників знаннями про закономірності реального життя і відкрив шлях до глибокого розуміння високих надбань італійського мистецтва. Великим художником німецького Відродження був Ганс Гольбейн Молодший, живописець і гравер, видатний портретист. Його портрети Еразма Роттердамського і Томаса Мора, французького посла при англійському дворі Моретта, купця Георга Гізе, своєї дружини з дітьми, англійського короля Генріха VІІІ та ін. сповнені інтересу до внутрішнього життя людини і лаконічної художньої мови.

Самобутній, гармонійний і витончений варіант Північного Відродження склався у Франції. Тут відчувався великий вплив Італії та захоплення античною культурою, а також докорінне переосмислення традиційних форм готичного мистецтва. Цей мистецький сплав вплинув на архітектуру побудованих легких і ошатних палаців, а також відобразився у монументально-декоративному мистецтві, насамперед скульптурному (найвидатнішим вважається скульптор Жан Гужон). Значного розвитку досяг портретний жанр, виконаний фарбою або олівцем, позначений рідкісною гостротою спостереження, точністю і вишуканістю рисунка .Багато таких портретів створив Франсуа Клуе.

6. Розвиток науки та літератури епохи Відродження

Медицина.Для культури і науки епохи Відродження характерна пильна увага до людського тіла, а отже – до анатомії. Проти схоластики в медицині виступив німецький лікар і природознавець Парацельс (1493-1541). На його думку, тільки в результаті досліджень можна встановити істину. Він розвинув нове вчення про дозування ліків, рекомендував захищати рани чистими пов’язками, використовував для лікування мінеральні води. Велику роль у розвитку наукової анатомії відіграв бельгієць Андреас Везалій (1514-1564). В його праці „Про будову людського тіла” описані скелет, м’язи, судини, нерви, органи травлення, органи дихання, серце, мозок та ін. (зазнав переслідувань інквізиції). Англійський лікар Вільям Гарвей (1578-1657) написав працю „Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин”, в якій описав кровообіг. Єдине, чого бракувало в системі кровообігу за Гарвеєм, - капілярів. Італійський лікар Марцелло Мальпіччі (1628-1694) за допомогою мікроскопа відкрив будову легень і капілярів у них, описав еритроцити, здійснив фізіологічні дослідження печінки, селезінки, нирок. Французький хірург Амбруаз Паре (1510-1590) запропонував нову методику лікування вогнепальних ран, удосконалив техніку ампутації, застосував перев’язку крупних кровоносних судин у рані, запропонував складні ортопедичні винаходи – штучні кінцівки, суглоби з системою зубчатих коліс тощо.

Відродження – це час великих географічних відкриттів (Христофор Колумб, Васко да Гама, Фернан Магеллан). Загадкові пророцтва Мішеля Нострадамуса й досі бентежать багатьох людей в усьому світі.

Астрономія. Микола Копернік (Польща) стверджував геліоцентричну систему світу (Сонце нерухоме, а Земля обертається наколо Сонця і своєї осі). Книга Коперніка до 1828 р. була під церковною забороною. Джордано Бруно дійшов висновку про існування безлічі світів та їх населеність, а також про фізичну однорідність земного й небесного світу. За наказом інквізиції його було спалено на Площі квітів у Римі (1600 р.)

Література. Франсуа Рабле, жанр гротескного роману („Гаргантюа і Пантагрюель”). Лопе де Вега, автор близько 1800 п’єс різної тематики („Собака на сіні”, „Мадридські води”, „Кара – не помста” та ін.). Його творам притаманні оптимізм, ідеалізація дійсності, увага до особистих переживань людини. Мігель де Сервантес Сааведра, „Дон-Кіхот” як гротескна пародія на рицарські романи і сатира на сучасну дійсність. Уільям Шекспір – комедії, хроніки, сонети, трагедії. Зображений внутрішній світ людини у зіткненні з оточуючою дійсністю („Король Лір”, „Гамлет”, „Отелло”, „Ромео і Джульєтта”, „Юлій Цезар” та ін.).

У цілому слід зробити висновок, що культура епохи Відродження засвідчила високий злет людської думки в усіх сферах діяльності: науці, мистецтві, літературі, музиці, сфері виховання, освіти. Сформувалися нові суспільні відносини, головним об’єктом яких виступає людина як особистість з усіма її слабкими і сильними сторонами. Це була розвинута культура перехідного періоду між епохою Середньовіччя і епохою Нового часу.