Тема 12. Культура україни в хх ст.

1. Культурний розвиток України у 20-30 роках хх ст.

Розвиток культури України ХХ ст. проходив у нерозривному зв’язку з особливостями політичного та економічного життя.

Українська революція 1917 р., утворення Центральної Ради, проголошення Української народної Республіки, боротьба за збереження української державності в 1917-1920 рр. привели до неабиякої активізації духовних сил українського суспільства. Поширення україномовної освіти у 20-і роки створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 році більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення. Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція значної частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувало її. Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Це був час пошуку і надій. Натхненні відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.

Особливо виявилися ці свіжі настрої у літературі. Літературна організація „Пролеткульт” відкидала традиції і зразки минулого та відкривала шляхи для виникнення масових літературних організацій. Перша з них – „Плуг” (Харків, 1922р.), заснувала мережу письменницьких гуртків, що охопила 200 письменників і тисячі початківців. В групу „Гарт” (1923р.) Василя Еллана-Блакитного входили О. Довженко, О. Копиленко, І. Микитенко, В. Сосюра, І. Сенченко, П. Тичина, М. Хвильовий. В київській групі „неокласиків” М. Зерова були М. Драй-Хмара, П. Пилипович, М. Рильський. У 1925р. після розпаду „Гарту” М. Куліш, П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський, І. Сенченко утворили елітарну організацію „Вапліте” („Вільна академія пролетарської літератури”) на чолі з М. Хвильовим. Влада критикувала „Вапліте” за буржуазно-націоналістичну ідеологію. На противагу їй у 1927р. була створена ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Серед поетів цього часу найбільшу увагу заслуговують П.Тичина, М.Рильський, М.Зеров, П.Пилипович, М.Драй-Хмара, В.Сосюра, М.Бажан, серед прозаїків – М. Хвильовий, Г. Косинка, І. Сенченко, Ю. Яновський, О. Вишня. У драматургії найвидатнішою постаттю був М. Куліш з його модерністською формою і антирадянською спрямованістю.

Експерименти і новаторство поширювалися і в освіті. Радянський уряд сприяв створенню нових типів шкіл і підходів у викладанні. Особливе значення надавалося поєднанню праці і навчання, колективному навчанню і технічній освіті. Водночас до другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни, повністю заборонено вивчення основ релігії. Чисельність школярів у 20-і роки виросла майже вдвічі, рівень письменності виріс з 24 до 57%. Великих змін зазнала вища освіта. Університети було реорганізовано в численні інститути народної освіти медичного, фізичного, технічного, педагогічного профілю. Навчання в більшості з них було платним, проте дітей робітників і селян від оплати звільняли. Створена Академія наук, першим президентом Академії став В.Вернадський.

У 20-30 роках активно розвивається театральне мистецтво. В Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і „Молодий театр”. Державний драматичний продовжував традиції К.Станіславського і В.Немировича-Данченка. Державний народний очолював П.Саксаганський, там працювали М.Заньковецька, Л.Ліницька, Д.Шевченко. У 1922р. діячі „Молодого театру” створюють у Києві модерний український театр „Березіль” під керівництвом Л.Курбаса, який пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського і українського репертуару. В 1926-1933рр. театр „Березіль” працює в Харкові, до його складу входять М.Крушельницький, А. Бучма, Н.Ужвій та ін. У 1934р. театр переіменовано в театр ім. Т.Г.Шевченка. Доля Л.Курбаса, М.Куліша та інших представників творчої інтелігенції склалася трагічно (репресовані і розстріляні1937р. у Соловецькому таборі).

У цей період розквіту набуває кінематограф: О.Довженко, фільми „Звенигора”, „Арсенал”, „Земля”.

Різноманітність стилів і напрямів була властива й образотворчому мистецтву. Авангардне мистецтво представляли О.Богомазов (художник-кубофутурист, автор трактату „Живопис та елементи”), М.Бойчук (напрям неовізантизму, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису), К.Малевич (один з основоположників супрематизму – мистецтва на фольклорних джерелах, його „Чорний квадрат” - це зближення елітарного абстракціонізму з народним мистецтвом). М. Бойчук і представники його школи були піддані репресіям у кінці 30-х років.

У міру того як набирала обертів радянська репресивна машина, страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції. За деякими даними, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Л.Троцький: „Ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як в Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи і незалежності”.

Культурне життя в радянській Україні в 20-30 рр. було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті – проти власного народу.