Міністерство освіти і науки України

Полтавський політехнічний коледж

Національного технічного університету

«Харківський політехнічний інститут»

Культурологія

Курс лекцій для студентів

Полтавського політехнічного коледжу

НТУ «ХПІ»

усіх спеціальностей

викладач І. М. Поставний

Полтава

2011

Тема 1. Поняття, структура, функції культури.

ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ.

1. Поняття, структура, функції культури.

Термін “культура” в перекладі з латині означає “обробіток”, “виховання”, “освіта” і спочатку вживався як “землеробська праця”. Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності: освіченість, вихованість людини – культура духу (Цицерон, римський філософ); культура як міський уклад життя (Середньовіччя); культура як досконалість людини (Відродження); у ХVІІІ ст. (Новий час) термін „культура” набуває значення самостійної лексичної одиниці і розглядається як феномен духовного порядку і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. В сучасному розумінні категорії “культура” можна виділити 3 основних наукових підходи: антропологічний, соціальний і філософський.

Антропологічний підхід у трактуванні культури включає в себе всю матеріальну і нематеріальну діяльність людей. Обмеженість такого трактування вбачається у стиранні межі між поняттями “культура”, “спосіб життя людей”, “суспільне життя”, а також цей підхід не дає змоги розглядати культуру людства як загальнолюдську цінність, вона розпадається на “локальні культури”.

Для соціального типу визначень культури характерне її ототожнення з “міцними віруваннями, цінностями та нормами поведінки, які організують соціальні зв’язки і роблять можливою суспільну інтерпретацію життєвого досвіду” (У.Л.Беккет).

Філософський підхід до культури пов’язаний з високим рівнем абстракції, коли культура трактується як “зміст” або “вираження” суспільства, наприклад: “культура – це вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або мислення” (Д. Реджен).

Складність і багатоманітність людської життєдіяльності зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Можна виділити культуру: матеріальну і духовну, політичну і правову, моральну і художню (мистецьку), культуру праці і побуту тощо. Культура існує в предметних і особистих формах. Предметні форми культури – це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей. Особисті форми культури – це люди як носії і творці певних культурних цінностей.

Таким чином, культура – це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створених ними матеріальних і духовних цінностях. Поняття “культура” вживається для характеристики певних історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя людей (культура праці, побуту, художня культура); а у більш вузькому значенні – сфера духовного життя людей.

Філософські концепції культури.

Практика осмислення людиною своєї діяльності надзвичайно давня, проте кожному історичному типу культури властиві свої фундаментальні світоглядні орієнтири.

Теоретичне осмислення людської діяльності, її наслідків в античній філософії призвело до критики культури і цивілізації, а також розуміння історії як циклічного процесу, руху по колу.

З часом виникає інша - монолінійна концепція розвитку людської історії і культури. Це означало пріоритет “небесного”, духовного над “земним” і матеріальним (вчення Заратустри (зороастризм) і християнство).

Іслам був більш “заземлений”, і в цьому розумінні він стоїть ближче до індуїзму. Це призвело до значних успіхів арабів у природничих науках, господарській діяльності, а також розробці цивільного права – шаріату. Арабська культура дала світові цілу плеяду визначних вчених, філософів, богословів (Авіцена (Ібн Сіна), Ібн Халдун та ін.).

Епоха Відродження в Європі породила філософію просвітителів (Вольтер, Монтеск’є, Руссо) для яких розуміння культури – це удосконалення суспільних інститутів, розвиток наук, мистецтв, розумне виховання індивідів – головні елементи, що складають основу “гуманності”, найважливішої риси людської природи.

Дещо окремо від просвітителів стоїть філософія Гердера, що виводив людську історію з історії розвитку природи.

Його ідеї знайшли продовження у творчості німецьких романтиків, що прагнули визначати духовне обличчя епох, культур, націй. За їх думкою, історія - це “твориме життя”, постійна зміна культури, цінностей, істин. Не існує догматів, немає вічних істин, є вічне оновлення в природі і суспільстві.

Слов’янофіли протиставили культури Заходу і Сходу, православного світу і Європи, їхня позиція набула нового сенсу як протилежність Росії і Європи. Деякі із слов’янофілів висунули концепцію замкненого розвитку культури (Данилевський, Леонтьєв). Після революції ідеї слов’янофільства були продовжені у концепції євразійства (ідея “місця розвитку”, географічного середовища).

Виникнення української суспільно-філософської і соціально-політичної думки слід віднести до діяльності Кирило-Мефодіївського братства, що висувало ідею про особливі риси українського народу та його культури: волелюбність та природний демократизм, поетичність і віротерпимість. З цим були пов’язані ідеї месіанізму українського народу.

Подальший розвиток української культурологічної думки знаходиться в працях М.Грушевського, який виводить історію української культури з часів Трипільської культури. Це не тільки формально позбавило українську культуру провінціоналізму та вторинності, а й зробило її однією з найстаріших у світі.

У 20-х роках ХХ століття на розвиток культурологічних поглядів в Україні визначний вплив мали М.Хвильовий і Д.Донцов. Хвильовий виступив за подальшу європеїзацію української культури, орієнтацію на світову культуру та розрив із російською літературно-культурною традицією. Донцов вважав, що культурне відродження української нації можливе лише на шляху революційного романтизму та створення міцної держави.

Проте у ХХ ст. найбільшою популярністю користувались концепції локальних культур О. Шпенглера та локальних цивілізацій А.Тойнбі.

Шпенглер заперечував існування загальнолюдської культури і людства як соціального явища і вважав, що всесвітня історія розпадається на історію замкнених у своєму розвитку культур, що мають період “життя” 1000 років. Він відмовився від пошуку законів розвитку, заміняючи їх долею, підкреслював внутрішню єдність, взаємообумовленість форм мистецтва, науки, політики тощо у кожному типі культури, а також протиставляв культуру і цивілізацію.

Арнольд Джозеф Тойнбі (1885 – 1975) - англійський дипломат, історик і соціолог, автор 12 т. “Дослідження історії”. Розчленував історію людства на локальні цивілізації (спочатку 21, а на кінець життя 13). В основу цивілізації поклав релігійну приналежність. Рушійна сила розвитку – “творча меншість”, яка виступає носієм “життєвого пориву” і веде маси – “інертну більшість”. Коли “творча меншість” не здатна відповісти на чергову проблему, вона втрачає авторитет і стверджує свою владу насильством, перетворюючись на “пануючу меншість”. Згодом Тойнбі виводить “закон культурної радіації”, за яким між цивілізаціями існують різнобічні взаємовпливи.