Тема 9. Культура епохи Середньовіччя.

План

5. Культура Візантії.

6. Культура західноєвропейського середньовіччя.

Термін «середні віки» ( лат. мedium aevum, букв. – середній вік) з’явився в ХV ст. у італійських істориків-гуманістів, які стали вживати його для визначення періоду історії від загибелі Західної Римської імперії до ХV ст. Епоха Середньовіччя поділяється на три періоди. Перший період – Раннє середньовіччя (кінець V – перша половина ХІ ст.) є перехідним від античності і варварства до феодальної епохи, якому характерний економічний занепад. Другий період – Високе, або Класичне середньовіччя (друга половина ХІ–ХІІ ст.) – час розквіту середньовічного феодального суспільства, поширення освіти та культурного розвитку. Третій період – Пізнє середньовіччя (ХІV–ХVст.) – час зміцнення феодальної монархії і послаблення впливу церкви, появи наукових дослідних знань, зародження гуманізму і початок епохи Відродження.

Період Середніх віків займає V–ХV ст., у сучасній історичній науці його назвали епохою феодалізму, у рамках якої почав закладатися фундамент європейської цивілізації.

У ІV ст. після розпаду Римської імперії на Західну та Східну на карті світу з’явилася нова християнська імперія – Візантійська (330–1453 рр.). Її столицею став Константинополь, заснований імператором Костянтином на місці давньогрецького поселення Візантій. З часом назва поселення стала назвою нової держави. Географічно Візантія була розташована на межі Європи, Азії й Африки і займала територію близько 1 млн. кв. км. Сюди ввійшли землі Балканського півострова, Малої Азії, Сірії, Палестини, Єгипту, Кіренаїки, частини Месопотамії, Вірменії, острови Кріт, Кіпр, частина земель в Криму і на Кавказі, деякі області Аравії. Проіснувала Візантійська імперія більше тисячі років і впала під натиском турків у 1453 році.

Державною мовою у Візантії в ІV–VІ ст. була латинська, а з VІІ ст. до кінця існування імперії – грецька. Особливістю суспільного ладу Візантії стало стійке збереження централізованої держави і монархії. Візантія була поліетнічною державою, її населяли греки, фракійці, грузини, вірмени, араби, конти, євреї, іллірійці, слов’яни та інші народи, але переважали греки.

Візантійська культура зароджувалась і розвивалась в умовах гострих, суперечливих процесів тогочасного суспільства. Система християнського світогляду стверджувалася в непримиренній боротьбі з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами античного світу. Візантійська культура стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Володіючи величезними територіями, Візантія контролювала торгові шляхи з Європи в Азію та Африку, протоки Босфор і Дарданелли, що також вплинуло на культурний розвиток держави.

Роль Візантії у розвитку культури середньовічного суспільства була надзвичайно вагома. Будучи прямою наступницею античного світу та елліністичного Сходу, Візантія стала центром досить розвиненої та своєрідної культури. Характерною рисою візантійської культури була постійна ідейна боротьба старого з новим, що породило оригінальний синтез західних і східних духовних начал. Світоглядною основою візантійської культури було християнство.

До освіти та наукових знань у візантійському суспільстві ставилися з повагою. В імперії з централізованим управлінням та досить розвиненим бюрократичним апаратом без освіти неможливо було зайняти достойне місце в суспільстві. За традицією всі науки об’єднувались під загальною назвою «філософія» (теоретична та практична). До теоретичної філософії відносились: богослов’я, астрономія, арифметика, геометрія, медицина, музика. До практичної – етика, політика та історія. Високого рівня розвитку досягли також граматика, риторика, діалектика, логіка, та юриспруденція.

У ранній період центрами освіти та наукових знань були міста Афіни, Александрія, Антиохія, Бейрут, Газа. В ІХ ст. у Константинополі засновується Магнаврська вища школа, а в ХІ ст. – університет, що мав філософський та юридичний факультети. При університеті була відкрита вища медична школа.

Освіта та наука у Візантії мали церковно-релігійний характер, тому головне місце в системі наукових знань, займало богослов’я. Тут продовжувалась антична філософська традиція, візантійські богослови засвоїли та зберегли багатство думки і витонченість діалектики грецьких філософів. Богословські диспути, що відбувались по всій імперії, були спрямовані на створення системи православного віровчення, на висловлення християнських істин мовою філософії. Богослови боролися також з єресями та прихильниками язичницва.

Вчителі церкви, так звані «Великі Каппадокійці» (Василій Кесарійський, Григорій Назіанзін, Григорій Ніський), а також Патріарх Константинопольський Іоанн Златоуст в ІV – V ст., Іоанн Дамаскін у VІІІ ст. у своїх творах, проповідях, листах систематизували православне богослов’я.

Візантійці піднесли на досить високий рівень ті знання, що вирішували богословські питання. У боротьбі з інакодумцями та єресями ними була створена християнська онтологія (вчення про буття), антропологія та психологія – вчення про походження та еволюцію людини, про її особистість, душу та тіло. З VІ ст. важливе місце в богослов’ї посідає логіка (наука про методи доведень та спростувань).

Починаючи з Х–ХІ ст. у розвитку богословсько-філософської думки Візантії простежуються дві тенденції. Перша виявляла інтерес до внутрішнього світу та його влаштування, віри в можливості людського розуму. Представником цього напряму був Михаїл Пселл (ХІ ст.) – філософ, історик, філолог і юрист. Найвідоміша його праця – «Логіка». У ХІІ ст. внаслідок посилення матеріалістичних тенденцій спостерігається увага до філософії Демокріта та Епікура.

Друга тенденція виявилась у творах аскетів та релігійних містиків, які головну увагу зосереджували на внутрішньому світі людини, вдосконаленні його в дусі християнської етики смирення, послушання та внутрішнього спокою. Представниками таких поглядів були синайський монах-аскет Іоан Лествічник (біля 525–600 рр.), містик Симеон Новий Богослов (948–1022 рр.) та архієпископ Фессалонікський Григорій Палама (біля 1297–1360 рр.).

У ХІV–ХV ст. раціоналістичний напрям у філософії і науці зміцнюється. Яскравими його представниками були Федор Метохіт, Мануїл Хрісолф, Георгій Геміст Пліфон, Віссаріон Нікейський. Це вчені та політичні діячі, яскравими рисами світогляду яких були проповідь індивідуалізму, духовна довершеність людини, обожнення античної культури. У цілому візантійська філософія опиралась на вивчення античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів.

Розвиток природничих наук, математики та астрономії у Візантії мали прикладне значення для ремесел, мореплавання, торгівлі, військової справи та сільського господарства. Так, у ІХ ст. Лев Математик започаткував алгебру, вчений був автором багатьох винаходів, у тому числі світлового телеграфа та різних механізмів.

Візантійці досягли значних успіхів у медицині. Вони були знайомі з працями Галена та Гіппократа, узагальнювали практичний досвід і вдосконалювали діагностику. Володіли знаннями хімії, уміли використовувати античні рецепти при виготовленні скла, кераміки, мозаїчної смальти, емалі та фарб. А винахід так званого «грецького вогню» (суміш нафти, гашеного вапна та смоли) допомогав візантійцям здобувати перемогу у морських битвах із ворогами.

Широкі торгові та дипломатичні зв’язки сприяли розвитку географічних знань у Візантії. Цінні географічні відомості залишили у своїх паломницьких творах візантійські мандрівники.

На історичну науку Візантії сильний вплив мали традиції античної історіографії. Її збагатили праці Прокопія Кесарійського (VІ – поч.VІІ ст.), Агафія Мірінейського, Менандра Протиктора, Феофілакта Симокатта. Найвидатнішим візантійським істориком був Прокопій Кесарійський, що написав праці «Історія війн Юстиніана з персами, вандалами та готами», «Про будівлі Юстиніана». У них він вихваляє імператора за мудру політику та прославляє його перемоги.

Досить цікавими є історичні пам’ятки енциклопедичного характеру Х ст. – «Про управління державою», «Про церемонії візантійського двору», «Про феми». Вони містять цінні відомості про середньовічне життя, а також історико-географічні та етнографічні знання. Визначними істориками ХІ–ХІІ ст. були Михаїл Пселл – ініціатор створення константинопольської вищої школи, Анна Компіна, Микита Хоніат та ін.

Паралельно з історичною наукою у Візантії був розвинений такий жанр історичного твору, як хронографія, започаткований кесарійським єпископом Євсевієм (біля 260–340 рр.). У хроніках реєструвалися важливі події певного періоду. Кожна хроніка писалася декількома людьми, авторського права не було. Хроніки були частиною всесвітньої історії. Видатними хроністами того часу були Іоанн Малала, автор «Всесвітньої хронічки» відомої на Русі з ХІ ст., Феофан Ісповідник та Георгій Амартол (VІІІ–ІХ ст.

У ІV–VІ ст. у літературі простежуються два напрямки. Перший базується на античній культурній традиції, другий – на церковному світогляді. Між двома напрямками точилася боротьба та взаємне ідейне збагачення. Поширеними були такі античні жанри, як промови, епіграми, любовна лірика, еротична повість. На початку VІІ ст. зароджується новий літературний жанр – церковна поезія (гімнографія), яку представляють талановиті філософи та письменники. Найбільш яскравими серед них були: поет Роман Солодкоспівець, твори якого (кондаки та тропарі) звучать і сьогодні у православних церквах, Іоанн Дамаскін – філософ і поет, який намагався узгодити грецьку філософію з християнством, Іоанн Золотоуст – засновник християнської гоміолетики (теорії проповідництва), Феодор Студит – захисник та реформатор монастирського життя, який сам заснував монастир у Константинополі.

У VІІ–ІХ ст. поширеними були читання релігійного характеру, житія святих. Досить популярними при дворах стали прозаїчні та віршовані романи на теми античної історії та міфології. Відомими письменниками та збирачами праць античних авторів були Патріарх Фотій, Костянтин Багрянородний та інші. А героїчний епос про Дигеніса Акріта, що оспівує подвиги візантійців у боротьбі з арабами, увібрав характерні риси феодальної епохи.

У ХІІ–ХІV ст. на зміну героїчному епосу прийшов епічний жанр середньовічної куртуазної літератури – лицарський роман та лицарська лірика. У ХV ст. у літературній творчості Візантії посилюються гуманістичні ідеї, спостерігається інтерес до людської особистості, до життя інших народів та країн. Зароджуються нові для Візантії жанри: новела, байка, сатира, збірники любовних пісень та віршів, «плачі» за завойованими османами землями та Константинополем. Вони склали основу візантійської народної (світської) літератури. Світську поезію VІІ ст. представляли письменники Павло Сіленціарій та Георгій Пісіда (панегірики, поема „Гексамерон”), у ХІ ст. – Христофор Мітилянський та Іоанн Євхаїтський.

У ранній період розвитку лише Візантія зберегла елліністичні культурні традиції, які, в свою чергу, увібрали в себе елементи мистецтва Єгипту, Сирії та Ірану. Пізньоантичне мистецтво мало на собі впливи східних культів, містичних учень і християнської символіки. Але цю спадщину Візантія змінила, створивши оригінальний художній стиль, що був характерний для періоду Середньовіччя.

Візантійська художня культура поєднувала в собі два практичні начала – пишність, видовищність та витончений спіритуалізм. Візантійське мистецтво об’єднало ці два начала в єдину художню систему, суворо нормативну, канонічну, просякнуту духом урочистого і таємничого церемоніалу. Образотворчому мистецтву Візантії характерні самобутність, цілісність, гармонійність художніх принципів, глибина образів та змісту, різноманітність форм та кольорів, досконалість техніки. Поєднання цих рис зробило візантійське мистецтво одним з найбільших досягнень світової культури.

На зміну античному мистецтву, що прославляло людину у її земній красі, прийшло мистецтво, що прагнуло прославити людей над тлінним світом. Була розроблена ціла естетична теорія образу та символу. Блиск і парадність, золото та мармур, краса і сяйво стали символами духовного блаженства, а живопис допомагав людині осягнути самого бога та врятуватись.

У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна та хрестово-купольна. Базиліка – це прямокутна, витягнута в довжину будівля, розділена колонами на три, п’ять і більше повздовжніх нефів. Середній неф, як правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апсидою, розміщувався вівтар, а у західній – вхід. Повздовжні нефи пересікалися трансептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста – головного символа християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми.

Другий тип храму – хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чотири внутрішніх стовпи ділять простір на дев’ять частин, увінчаних арками, і підтримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівциліндричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури пізнішого часу.

Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у Константинополі, збудований у 532–537 рр. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєднанням двох конструктивних принципів – базилікального плану з купольним перекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський купол храму, у діаметрі якого складає 32 метри, опирається на барабан із сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище. Багате оздоблення стін і підлоги храму мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольорові мозаїки підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це грандіозне будівництво два архітектори – Ісидор із Мілета та Анфімій із Тралл.

Після завоювань турків-османів Візантійська імперія розпадається і м. Константинополь отримало назву м.Стамбул, а храм святої Софії, який майже тисячу років був храмом християнського Сходу, перетворюють на мечеть. Під його куполом з’явилися великі щити з висловами із Корану. Іконостас з іконами прибрали (іслам забороняє зображувати людей), а поряд із храмом вибудували чотири великих мінарети. У 30 – ті роки ХХ ст. Айя Софія (так її назвали турки) перетворилася на музей.

Головними видами візантійського живопису були монументальний церковний живопис (мозаїка та фреска), іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїка – це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з натурального каміння, смальти, керамічних плиток. Фреска – техніка живопису водяними фарбами по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробницях м. Равенни.

У ІV–VІ ст. у візантійському живопису переважали античні традиції, про що свідчать мозаїки підлоги Великого імператорського палацу у Константинополі. Вони зображали реалістичні жанрові сценки із життя народу. Пізніше, у ІХ – ХІІ ст., створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташування біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догмати християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержителя), в апсиді – фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що молиться, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як охоронці – фігури архангелів. У нижньому ярусі – апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) – Євангелісти. На стовпах – Благовіщення, на стінах трансепта – сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні – страшний суд тощо.

При внутрішньому оздобденні храмів візантійські майстри використовували мозаїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом, воно створює магію світла, що посилює божественність інтер’єру храму.

Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витончена й одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, але і таємнича людяність. Це найбільше проявлялося в іконописі. У композиції ікони головне місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (ХІІ ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у ХІІ ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Сьогодні вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї. Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів.

Варто відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негативно вплинуло іконоборство та павлікіанство (VІІІ – ІХ ст.). Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшанування. Рух іконоборців був спрямований проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобразити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу Христа і святих. У Візантії та її провінціях спеціальним едиктом були заборонені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також заборонена була кругла скульптура, яка розглядалася як мистецтво, прославлення тілесної, а не духовної краси. Її замінило мистецтво плоского рельєфу. Боротьба іконоборців була спрямована на захист суворо спірітуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цей час було знищено багато ікон та пам’яток нерелігійного мистецтва.

У ІХ ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим утвердилась ідея відтворення в іконі «божественного прообразу», «архетипу». Стиль візантійського мистецтва ставав більш суворим та канонічним. Саме у Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігійних, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому «безтілесне уявне споглядання». Художник повинен був зобразити не тільки тіло, а і душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі уважні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді вертикальної, або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схеми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного середньовічного мистецтва.

Візантійській іконі характерний глибокий психологізм, утвердження переваги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.

Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва ХІ ст. є книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщувалися на листку пергамента. Усе разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними пам’ятками візантійської книжкової мініатюри є: знаменитий ватиканський Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському імператору на честь його перемоги над варварами, Парижський Псалтир, Біблія королеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у монастирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі.

 Термін «середні віки» виник в Італії у XIV—XVI століття в колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, намагалися відродити її. «Середніми віками» вони назвали час між античністю і своєю епохою. Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V столітті н. е. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV—XVI століття), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі пов'язують не з усім періодом, а з V—XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха — Відродження, яка охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

Оцінка середніх віків у науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження (які якраз ввели цей термін) і просвітники XVIII століття (Дідро, Вольтер, Монтеск'є) називали їх «темними віками», писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX столітті у наукових і, особливо, в художніх творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю виявилися загубленими багато досягнень культури, але в той же час у сферу культурного розвитку були залучені нові народи, зародилися національні культури.

Виділяють такі основні періоди історії середніх віків:

1. Раннє Середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.);

2. Високе Середньовіччя (XI—XII ст.);

3. Пізнє Середньовіччя (XIII—XV ст.).

Середньовічна культура формувалася в умовах панування натурального господарства замкнутого світу сільського маєтку, нерозвиненості товарно-грошових відносин. Надалі соціальною основою культури усе більш ставало і міське середовище, бюргерство, ремісниче цехове виробництво, торгівля, грошове господарство.

Соціальна основа Середньовіччя виступає насамперед як політичне панування військового стану — рицарства, засноване на сполученні прав на землю з політичною владою . З утворенням централізованих держав формувалися стани, що складають структуру середньовічного суспільства — духівництво, дворянство й інші жителі, пізніше названі «третім станом», «народом». Духівництво піклувалося про душу людини, дворянство (рицарство) займалося державними справами, народ — трудився.

Цікавою особливістю цього процесу стало формування чернецтва, що уособлювало перехід від общинного чекання царства Божого на землі до досягнення індивідуального спасіння шляхом аскетичного «співрозп'яття» Христа при житті, спільної святої життєдіяльності.

Для другої станової групи — дворянства — характерні інші уявлення про людину і її місце у світі. Рицарський ідеал людини припускав знатність походження, хоробрість, турботу про честь, прагнення до подвигів, шляхетність, вірність Богові, своєму сеньйорові, Прекрасній Дамі, слову, що, утім, стосувалося тільки відносин з «шляхетними» людьми, але не з народом. У цих умовах особиста воля людини не просунулася далі волі вибору пана. Якщо в античному світі громадянин поліса відчував свою єдність із соціальним цілим у повсякденному житті, то середньовічна цілісність різко відрізнялася від полісної своєю ієрархічністю. Середньовічна людина цей зв'язок з цілим відчувала лише духовно, через Бога.

Середньовічний тип відношення людини до світу складався на основі феодальної власності, станової замкнутості, духовного панування християнства, переваги універсального, цілого, вічного над індивідуальним.

Світогляд середніх віків був в основному теологічним. У час переходу від античності до Середньовіччя найбільш прийнятною формою, що відповідала потребам масової свідомості людини, було християнство. Воно стало ідеологічним стрижнем культури та всього духовного життя середньовічного суспільства. Вищою формою ідеології освічених людей була теологія або релігійна філософія, а для неосвічених прошарків населення вона мала практичне значення як культова релігія. Поєднання теології та інших рівнів релігійної свідомості створило специфічну ідеологію, що мала вплив на всі класи та прошарки феодального суспільства.

Пізнати Бога – означало пізнати його одкровення через священне письмо. У ХІ ст. виник інтелектуальний рух, який називали схоластикою (від лат. schola – школа ). Схоластика – це філософія, що виходить із теології, тісно з нею пов’язана, але не рівнозначна їй. Її суть – розуміння основ християнства з раціоналістичних позицій та за допомогою логіки. Центральне місце у схоластиці зайняла боротьба навколо проблеми універсалій – загальних понять.

Протиборство різних напрямків у схоластиці відкрило нові імена у середньовічній релігійній філософії. Це Петро Абеляр (1079-1142 рр.), який розвинув методи діалектики. Він був прихильником концептуалізму та опозиціонером до церкви. Його противником був Бернар Клервоський, яскравий представник середньовічної містики, що тяжів до Бога і вершиною його містичної медитації було злиття людини з Богом.

У ХІІ ст. спостерігається помітний інтерес до греко-римської спадщини, глибоке вивчення та переклад латинською мовою праць Арістотеля, трактатів античних учених Евкліда, Птолемея, Гіппократа та ін. Вчення Арістотеля швидко поширилося у наукових центрах Італії, Франції, Англії та Іспанії. Цьому сприяла діяльність знаменитого теолога, філософа й алхіміка Альберта Великого (1193– 1280 рр.).

Вчення Арістотеля з офіційною філософією католицизму поєднав видатний середньовічний філософ і теолог, чернець ордену домініканців, доктор Фома Аквінський (бл. 1226 – 1274 рр.). Філософська система Фоми Аквінського базувалася на принципі «гармонії» віри і розуму. Він проголосив Бога творцем і управителем світу, вважав найвищим принципом пізнання «істини одкровення», розглядав філософію як «служницю теології», проголошував вищість церковної влади над світською. З кінця ХІІІ ст. вчення Фоми Аквінського було визнано офіційною доктриною католицької церкви.

На становлення натурфілософії великий вплив мало вчення Миколи Кузанського (1401–1464 рр.). Він намагався виробити універсальне осмислення початку світу та влаштування Всесвіту, що базувалися не на ортодоксальному християнстві, а на діалектико- пантеїстичному його пояснення. М. Кузанський намагався відокремити предмет раціонального пізнання (вивчення природи) від богослов’я.

У Західній Європі середньовічна освіта будувалася на античній основі і передбачала вивчення «семи вільних наук». Граматика вважалася «матір’ю усіх наук», діалектика давала формально-логічні знання, основи філософії та логіки, риторика навчала правильно та чітко говорити. Арифметика, музика, геометрія й астрономія вважалися науками про числові співвідношення, що лежали в основі світової гармонії. Такий поділ започаткував філософ Боецій, у працях якого тривіум визначався як система гуманітарних знань, а квадривіум – природничих.

У ХІ ст. школи поділилися на монастирські, кафедральні та приходські. Внаслідок розвитку міст, появи прошарку горожан та розквітом цехів з’являються світські, міські, приватні, гільдійські та муніципальні школи, над якими церква не мала прямої влади. Навчання в школах велося латинською мовою, а з ХІV ст. поступово впроваджується навчання національними мовами.

Велике значення для поширення середньовічної освіти мав розвиток міст, які були центрами ремесел і торгівлі, а також знайомство з візантійською та арабською культурами.

З часом кафедральні школи у великих містах Європи перетворилися в університети (від лат. Universitas – сукупність). Так, у ХІІІ ст. такі вищі школи вже існували в Болоньї, Оксфорді, Палермо, Салерно, Парижі, Монпельє та інших містах. Університет мав юридичну, адміністративну та фінансову автономію, яка надавалася господарем або папою.

Найстарішими університетами (кінець ХІІ ст.) Західної Європи є Болонський, Паризький, Оксфордський та Орлеанський. Навчання у них велося латинською мовою, а основним методом викладання були лекції професорів. Практикувалися і диспути або прилюдні дискусії, що часто влаштовувалися на богословсько-філософські теми. У диспутах брали участь як професори, так і студенти.

У ХІV–ХV ст. у містах Західної Європи з’являються колегії (коледжі). Спочатку так називались гуртожитки, але поступово вони перетворилися на центри занять, лекцій та диспутів. Наприклад, заснована у 1257 р. духівником французського короля Робером де Сорбон колегія, була названа Сорбонною і здобула високий авторитет. Її іменем став називатися Паризький університет.

Середньовічні університети, як правило, складалися з чотирьох факультетів: вільних мистецтв, медичний, юридичний і теологічний. Університети були центрами знань і відігравали важливу роль у культурному розвитку суспільства.

У період Середньовіччя важливого значення набули наукові знання. У ХІІІ ст. особливий інтерес проявився до експериментальних знань. До цього часу знання мали умоглядний характер та фантастичний зміст. Природничі методи пізнання не розроблялися, поширювалися лише граматичні, риторичні та логічні погляди.

Але життя вимагало не ілюзорних, а практичних знань. Почалося вивчення природи не тільки як Божого дару, а й як сукупності явищ, які можна пізнати розумом. Це спричинило розвиток таких наук, як механіка, математика, фізика, хімія, біологія, астрономія та медицина.

Основи експериментального методу в науці заклав професор Оксфордського університету Роджер Бекон (бл. 1214–1292 рр.). Він займався вивченням природи, надавав перевагу експерименту перед суто абстрактною аргументацією. Бекон досяг значних результатів у фізиці, хімії та оптиці. Йому належали твердження про те, що можна створити судна та колісниці, які рухаються самі, апарати, що літають у повітрі та ін. Церква засуджувала Бекона за його наукові погляди.

Продовжувачами справи Бекона були Микола Отрекур, що був близький до атомізму, та Микола Орезмський (Орем), що наблизився до відкриття закону падіння тіл і розвинув учення про добове обертання Землі.

У часи Середньовіччя розвивалися медичні знання, центром вивчення яких була медична школа в Салерно.

З ХІІІ ст. у Західній Європі набула поширення алхімія. Це назва донаукової хімії, в основі якої лежала помилкова ідея про можливість перетворювати неблагородні метали на золото та срібло за допомогою «філософського каменя». Практична робота алхіміків дала поштовх для розвитку хімії та металургії.

Значною мірою збагачуються і географічні знання європейців. Так, у ХІІІ ст. брати Вівальді із Генуї намагалися обійти західноафриканське узбережжя, а венеціанець Марко Поло здійснив подорожі до Китаю та Центральної Азії, про які описував у відомій праці «Книга». У ІХ–ХV ст. з’являються численні описи різних земель мандрівниками, вдосконалюються карти, складаються географічні атласи. Усе це мало важливе значення для підготовки Великих географічних відкриттів. Так, у 1497–1499 роках Христофор Колумб відкрив морський шлях з Європи в Індію, у 1519–1622 рр. здійснив перше кругосвітнє плавання Васко да Гама, чим довів, що між Америкою та Азією лежить океан, і що земля має форму кулі .

Західноєвропейський епос періоду Середньовіччя поділяється на дві групи: історичний (героїчні сказання, що мають реальну історичну основу) та фантастичний, близький до фольклору та народної казки. До числа знаменитих пам’яток світової літератури ввійшли такі твори, як «Сказання про Беовульфа» (Англія), «Пісня про Роланда» (Франція), «Пісня про Сіда» (Іспанія), а також ісландські саги – «Старша Едда» та «Молодша Едда» тощо.

Серед архітектурних споруд у романську епоху (Х-ХП ст.) були особливо поширеними рицарський замок, монастирський ансамбль і храм. Під час міжусобних сутичок та воєн кам´яні стіни захищали від нападів. Тому будівлі романської доби зовні були схожими на фортеці: приземкуваті, мали масивні стіни, вузькі вікна, високі вежі. Романське мистецтво найповніше розкрилося в архітектурі церковних будівель, їхньому живописному та скульптурному оздобленні. Романському храму притаманна сувора, велична краса, він відзначається масивністю й урочистою міццю. Будівлі мали масивні перекриття, кам´яні склепіння, товсті стіни, невеликі віконні отвори. Споруди накривалися черепицею за типом "риб´ячої луски", добре відомою ще римлянам. Вікна спочатку не склили, а переймали різьбленими кам´яними решітками і з метою безпеки розміщували якнайвище над землею. Романська-архітектура - характерний приклад раціонального художнього мислення. Кам´яне різьблення прикрашало зовнішні стіни соборів. Воно складалося з рослинного та зооморфного орнаменту, зображень казкових чудовиськ, екзотичних тварин, звірів і птахів, що сплітаються шиями або хвостами - мотив запозичений зі Сходу. Інколи вони містили експресивні фігури людей. Статуї на фризах - приземкуваті, а на стовпах та колонах мають видовжені пропорції. В них помітна важкуватість і масивність, порушення пропорцій людського тіла. Інтер´єр романського храму слабо освітлений. Крім скульптур, він прикрашався мозаїкою та фресками, що не дійшли до нашого часу, за винятком оригінальних за стилем і дивовижних за експресією каталонських фресок, які згодом надихали Ель Греко та молодого П. Пікассо. Взірцями храмової романської архітектури вважаються собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє, собори в Тулузі, Орсивалі, Велезі, Арлі (Франція), Вормсі, Майнці, Шпайєрі (Німеччина), Оксфорді, Вінчестері, Норичі (Великобританія) та в інших європейських країнах. В Україні романськими рисами особливо позначена архітектура та розписи Круглої церкви с. Горяни поблизу Ужгорода. У кінці XIX ст., коли в архітектурі запанувала еклектика, елементи романського стилю використані в деяких спорудах м. Чернівці (Центральні корпуси Чернівецького державного університету). Було б неправильно розглядати романське мистецтво як суто західний стиль. Знавці бачили у ньому сильні азійські, в тому числі візантійські й перські, впливи. Однак головну роль у формуванні середньовічного мистецтва відіграли спільні греко-кельтські витоки, норманнські, слов´янські елементи. У романському мистецтві через його неоднорідність виділяли також безліч регіональних шкіл, наприклад, ломбардську, саксонську, тосканську. У XIII-XV ст. культуру Європи значною мірою формує готика. Цей термін виник в Італії в епоху Відродження, коли склалося уявлення, що стрільчаста арка середньовічної архітектури походить від форми гостроверхого шатра готських племен, які начебто будували його, зв´язуючи крони дерев. Новий стиль небезпідставно називають "французькою манерою", або "французьким мистецтвом", у зв´язку з тим, що він започаткувався в 40-х роках XII ст. у північно-східній частині Франції. Початок готики пов´язаний з перебудовою церкви абатства Сен-Дені за ініціативою абата Сюжера (1088-1151). Запрошені ним з "усіх частин королівства" митці та будівничі започаткували селективний процес, який привів до синтезу всіх французьких регіональних стилів, наслідком чого стала поява готики. Аналогічні тенденції простежувалися і на території сучасної Бельгії та Швейцарії, дещо пізніше -в Німеччині. Факт народження готики вважається кульмінацією романського мистецтва. Цей фантастично вишуканий стиль чотири століття панував у Європі від Північного до Середземного моря, виявившись в архітектурі, скульптурі, меблях та одязі. При всіх національних особливостях готики їй, на відміну від попереднього романського мистецтва, притаманна стилістична єдність. Готика є мистецьким виразом духовної, а саме - релігійної згуртованості народів середньовічної Європи, незважаючи на політичну боротьбу між ними та економічне протистояння. Вона концентровано виражає загальний дух Середньовіччя при всій різноманітності племінних, етнічних та регіональних особливостей, притаманних тодішній Європі. Недарма її пізній різновид зветься стилем інтернаціональної готики. Особливістю готичної будови є стрільчаста арка, що відіграє не тільки декоративну, а й принципово значиму конструктивну роль. Вона полегшує кам´яні склепіння романських будов. Система арок, аркбутанів та контрфорсів творили каркасну систему, у якій стіна як конструктивна частина будівлі ставала ніби зайвою, вона перетворюється на простінки з великими вікнами. Новий підхід давав можливість будувати споруди небаченої раніше висоти, перекривати широкі прольоти. Каркасна система готичної архітектури дозволяла створювати високі та об´ємні інтер´єри соборів і робити величезні вікна з багатокольоровими вітражами. Спрямованість собору вгору підкреслювалася гігантськими "мережаними" баштами, високими стрільчастими арками, вікнами і порталами (від лат. porta - двері, ворота; архітектурно виділений на фасаді вхід у будівлю), численними декоративними деталями. Заміна глухих стін величезними вікнами привела до того, що розпис стін, характерний для романських соборів, поступається місцем скульптурі та вітражу. Вітраж - своєрідний вид живопису, в якому зображення складається з різнокольорового, з´єднаного вузькими смугами зі свинцю та охопленого залізною арматурою скла. Вітражі, розміщені у віконних прорізах, були такими важкими, що трималися в гнізді без закріплення. Найефектніші вітражі у Сент-Шапелі, Шартрі (Франція). Взірцями готики є собори у Франції (собор Нотр-Дам у Парижі, собори у Реймсі та Ам´єні), у Німеччині (собор у Кельні), Голландії, Італії, Іспанії, Чехії (собор св. Віта у Празі), Великобританії (Вестмінстерське абатство в Лондоні), Польщі (костьоли Діви Марії у Гданську та Кракові), в Австрії (собор св. Стефана у Відні); чудові взірці готики є у Талліні, Ризі, Вільнюсі. З численних готичних пам´яток некультового будівництва виділяються ратуша у Брюсселі, готель "Клюні" та деякі вулиці у Парижі. Загальновизнаним внеском середньовічного мистецтва у світову культуру вважається мистецтво театру. Ще наприкінці раннього Середньовіччя на площах та вулицях міст відбувалися вистави мандрівних акторів - фокусників і акробатів, танцюристів і музикантів тощо. У цих виставах буяв веселий дух ярмарку, розкутого жарту. У XIII-XIV ст. з´являється новий жанр середньовічної театральної вистави - міракль (від лат. miraculum - диво), драматична інтерпретація біблійних легенд про святих та Діву Марію. Вершиною середньовічного театру є містерія (від лат. mysterium -таємниця). Розквіт цього жанру припадає на пізнє Середньовіччя — приблизно XV ст. У містеріях брало участь майже все населення міста: одні - як актори (до 300 чоловік і більше), інші - як глядачі. Виставу приурочували до ярмарків, урочистих подій. Сюжети бралися з Біблії та Євангелія. Дійство тривало з ранку до вечора впродовж кількох днів. Містерія, як зразок майданного дійства, зверненого до великої аудиторії, виражала й народні, земні цінності, і систему релігійних поглядів. Ця внутрішня суперечливість жанру незабаром призвела до його занепаду, а пізніше - й до заборони церквою. Іншим популярним видом театрального дійства були мораліте (від франц. moralite - моральність) - самостійні п´єси повчального характеру. Грали мораліте на відкритому просторі. На горішньому ярусі сцени розташовувалися небесні сфери, населені янголами. Алегоричні фігури, поділені на два табори, з´являлися з протилежних боків. Загальним знаменником мораліте є ідея про те, що страждання та стриманість винагороджуються на небі, а жорстокість та жадібність ведуть до пекла. Отже, у виставах майданного театру відобразилися життєлюбність середньовічної людини, її весела зухвалість і жадоба дива -віра в перемогу добра та справедливості. Середньовіччя стало епохою розвитку численних ремесел та появи важливих винаходів. Так, з XI ст. у будівельний вжиток увійшли обпалена цегла, кахлі, черепиця. З XII ст. у Європі було освоєно нові технології оброблення металів: зварювання, термічне оброблення, кування, штампування, витягування, згинання, шліфування, карбування, а згодом, у XIII ст., - стругання, свердлування, точіння й полірування. Розвивалося виробництво скла, вітражів, дзеркал. У XII ст. з´явилися ткацький і токарний верстати, у XIV-XV - зубчасті передачі, свердлильний верстат, підйомний кран, вогнепальна зброя. Відбулися зміни і в суднобудуванні: на зміну однощогловим кораблям прийшли багатощоглові - каравели (XV ст.). У повсякденний вжиток увійшли окуляри і годинники, що стали справжніми подіями в історії Середньовіччя. Середньовіччя відіграло важливу роль у культурному розвитку Європи. У цей період почали створюватися європейські нації і національні мови, виникали міста, разом з ними - ремесла, торгівля, створювалась багатогранна цивілізація, що сформувала обличчя сучасного європейця.

Запитання для самоконтролю:

• Які характерні особливості культури Візантії ви запам'ятали?

• Проаналізуйте, який характер мала освіта і наука у Візантії?

• Що таке іконоробство? Охарактеризуйте його вплив на культуру.

• Охарактеризуйте візантійський стиль в архітектурі?

• В чому заключається світове значення візантійської

• спадщини?

• Яку роль грала християнська теологія і церква в феодальному суспільстві? ї Що таке схоластика?

• Які основні риси романського стилю Ви запам'ятали?

• Чому з'явився жанр лицарської літератури ?

• Готичний стиль. Що відрізняє його від романського?

• Подумайте, яке значення мала візантійська культура для середньовічної культури Київської Русі та країн Західної Європи?

Література:

1. Гуревич А.Я. Категории средневековой культури. М, 1984

2. Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолствующего большинства. М., 1990

3. Курбатов Г.Л. История Византии / от античности к

феодализму/ М, 1984

4. Удальцова З. В. Византийская культура. М, 1988

5. Історія світової культури: Навч. пос/ Керів. авт. кол.Л.Т.Левчук. - К: Либідь, 1994

6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В.Львів:Світ, 1994

Тема 10. Культура епохи Відродження

План

1.Загальна характеристика епохи Відродження.

2. Гуманізм як основна ідеологія епохи.

3. Мистецтво епохи Відродження.

Ренесанс у Західній Європі (від франц. Renaissance — Відродження) охоплює період від останньої третини XIII ст. до кінця XVI ст., а в Англії він тривав ще й на початку XVII ст. За досить короткий, порівняно з середньовіччям, час закладено підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких — реалістична й гуманістична художня творчість, секулярне світобачення, уявлення про свободу і гідність людської особистості. Найповніше й найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи: так званий Проторенесанс остання третина XIII — початок XIV ст., період, під чаг якого з'явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) іа власне Відродження, в якому розрізняють раннє початок XIV — 90-ті роки XV ст.). Високе (90-ті роки XV — початок XVI ст.) і пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст

Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного

мислення та науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є

світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних

уподобаннях людини. Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної

культури до культури Нового часу.

У добу Відродження виник новий світогляд, який дістав назву гуманізму.

“Першим гуманістом” називають великого італійського поета Франческо

Петрарку. Він розвинув гуманістичні ідеї в ліричних віршах, в латинських

прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із центральних в

етиці Петрарка було поняття “гуманітас” ( від лат. humanitas - людська

природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури,

звідси й термін “гуманізм”. Петрарка кинув виклик схоластиці, критикував

її не за недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології.

Таким чином програма становлення нової культури в головних рисах була

накреслена Петраркою, її розробку завершили його послідовники – Джованні

Боккаччо і Колюччо Салютаті. Гуманізм став вираженням нового

світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя.

Гуманізм – це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність,

утвердження права людини на земне щастя. Гуманісти підкреслювали ідею про гармонію світу і гідність людини, не родову і

станову, а виключно особисту, проводили ідею важливості кожного

індивідуального існування. Саме в ренесансній культурі була вироблена

ідея про безмежну могутність людини, про її необмежені можливості.

Актуальною була активна діяльність людини, а не її відхід від мирських

справ, адже земне життя – найвища цінність, єдина можливість для людини

виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Відкидаючи аскетизм,

гуманісти протиставляли йому нову мораль, засновану на єдності плоті і

Духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й

інтелектуальний розвиток, на задоволення суттєвих і духовних запитів на

право прагнути земної, прижиттєвої слави.

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони

не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і

людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше,

ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу

не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою,

ога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою,

здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у

світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати

почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина.

Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але

будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити

і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль

істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як

висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський.

Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні”

пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Три винаходи визначили обличчя нової епохи: друкарський верстат, компас і артилерія. Результатами їх застосування були поширення й примноження знань, великі географічні відкриття, ріст національних монархій, що за півтора сторіччя перетворили європейський світ, Глибокі зміни в змісті й у формах духовної діяльності, збільшення обсягу знань викликали велику суспільну потребу в книзі, й вона була задоволена, коли Гутенберг винайшов друкарський верстат. Протягом XV ст. друкувалися твори отців церкви, середньовічних схоластів, наукові, літературні, філо¬софські дослідження східних (єврейських та арабських) авторів, що вже увійшли до західноєвропейської культури, переклади доробку грецьких і римських учених, літературні твори сучас¬ників. Книгодрукування дозволяло людині далеко повніше пізнати Ойкумену XIV — XV ст. Але її межі стрімко розсувалися, обжитий світ невпізнанне змінювався за життя навіть одно покоління. Великі географічні відкриття (Америки X. Колумбом у 1492 р., шляху з Європи в Італію Васко да Гамою в 1497—1499 рр., океану між Америкоою та Азією, а також підтвердження гіпотези про кулясту форму Землі, що його під час першого кругосвітнього плавання зробив Фернан Магеллан у 1519—1522 рр.) ущент зруйнували стару систему гео¬графічних, космографічних, етичних і навіть теологічних уяв¬лень, обмежену традицією античної та середньовічної науки. Це був час, коли спростовувалися засадничі твердження авто¬ритетів, переглядалися попередні уявлення про світ. «У наш час стало очевидним, як мало знали древні про будову світу»,— писав Джованні Баттіста Рамузіо, видавець багатотомного опису знаменитих мандрівок. Він порівнював великих учених класич¬ної давнини з малолітніми дітьми й закликав «розсіяти пітьму їхніх численних вигадок про будову земної кулі». Нові дані ставали одразу відомими в університетських аудиторіях і зму¬шували робити нові висновки. Нові відкриття в різних галузях практики стимулювали формування нової за предметом і, головне, за методом науки. Численні «Сумми» та «Етимології» вже не могли правити за тверде опертя у засвоєнні нових фактів. Таким опертям стає досвід і отримані завдяки власній праці знання . Інтерес і довіра до спостережень, досвіду, практики простих ремісників, мореходів, рудознавців і народних лікарів-знахарів сгфияли виникненню експериментального природо¬знавства й появі цілої низки великих наукових відкриттів XVI ст., що започаткували історію багатьох сучасних наук. Значні зміни відбувались у сфері політики: що поступово вивільнялася від релігійних догм і феодальних традицій. Артилерія, що руйнувала стіни колись неприступних рицарсь¬ких замків, разом з тим клала край феодальному роздробленню. На уламках феодальних устоїв розвивалися національні мо¬нархії, міцні позиції завойовував абсолютизм, обгрунтування якого стало нагальною потребою XVI сторіччя. Найкраще ідеал сильної державної влади, що втілювала волю панівного класу, розкрито в книзі Нікколо Макіавеллі «Государ» (1513, надру¬кована 1532). Вона знайомила читача з потаємним боком політичних реалій, зводячи владу з високого п'єдесталу, розкриваючи політичну кухню, часто-густо брудну, що викликало осуд з боку церкви і водночас зробило книгу таємною чи явною біблією європейських монархів. З цієї невеличкої за обсягом книжечки почалася історія сучасної політичної науки. Нарешті, гуманістична ідеологія поклала край духовній монополії католицької церкви в Західній Європі. Культура "Відродження живила ідеї реформаторів, котрі відкидали пишне богослужіння, шанування ікон, культ святих, церковну ієрархію та світську владу римських понтифіків. Саме єресі, що виникали на італійському грунті, поставили на порядок денний реалізацію програми «загальної релігії», тобто християнства без обрядів і таїнств, покликаного єднати народи в братню сім'ю. Передові мислителі XVI сторіччя першими в європейській історії відстоювали право на єресь, вважали віротерпимість обов'язковою умовою нормального людського спілкування. Зачатки капіталістичного виробництва виникають в окремих містах Середземномор'я вже в XIV і XV ст. У Флоренції в XIV сторіччі починає функціонувати перша мануфактура (від лат. тапиз — рука і їасйіга — оброблення) із застосуванням найманої праці. Мануфактури швидко витіснили залишки середньовічного ремісничого виробництва. Боротьба міських верств ремісників і торгівців ліквідувала або великою мірою послабила владу феодального дворянства. Проте винаходи епохи Відродження діставали й протилежну оцінку. Книгодрукування не залишилося поза увагою католицькоЇ церкви. Індекси заборонених книг, що їх видавали церковні й світські власті в першій половині XVI ст., аби зберегти духовну монополію католицької церкви, скидаються на мартиролог європейської культури багатьох віків. Бачимо в них трактати засновника середньовічного раціоналізму П'єра Абеляра, «Захисника миру» Марсилія Падуанського, «Монархію» Данте Аліг'єрі, майже всі твори Лоренцо Валли, навіть «Історію Базельського собору» папи Пія II (в миру Енея-Сильвія Пікколоміні, що мав нео¬бачність належати до плеяди мислителів-гуманістів). Потерпів і трактат «Про католицьку згоду» філософа-кардинала Миколи Кузанського. Були заборонені книги Еразма Роттердамського — найпопулярнішого в XVI ст. автора. Богослови з Конгрегації папського Індексу, що його затвердив 1559 року Тридентський собор, не забули «Декамерон» Джованні Боккаччо, сонети Петрарки, «Новеліно» Мазуччо, всі твори П'єтро Аретіно уа багатьох їхніх видатних сучасників. Запалали вогнища з вилучених книг. Але, як писав секретар Конгрегації індекса фра Даміано Рубео, «свята Церква скоріше згодиться, щоб на багато років зупинилося книгодрукування, ніж допустить примноження шкідливих книжок». Конгрегація індексу заборонених книг щільно співпрацювала з Конгрегацією святої служби — інквізицією. Інквізиція виник¬ла ще в XIII ст., але саме на сторіччя великих відкриттів припадає її найактивніша діяльність. Полювання на відьом ми звикли пов'язувати з реаліями середньовіччя, та насправді воно поширилося в Західній Європі часів Відродження, особливо активізувавшися після видання «Молота відьом» Інстіторіса та Шпренгера та булли «З найбільшою ретельністю» папи Інокентія VIII. Реальність чаклунських діянь відьом була для церкви так само незаперечною, як і реальність визнаних ортодоксальним богослів'ям християнських чудес.

В італійській літературі на грані між старим, церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом — кінець XIII-початок XIV ст. — знаходиться творчість Аліґ'єрі Данте (1265—1321). Данте був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником демократичних сил. Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він і пише свою «Комедію», яку пізніше Бокаччо назвав «Божественною комедією», ця назва й увійшла в історію літератури. Книга написана народним тосканським наріччям, яке і лягло в основу італійської літературної мови (Тоскана — область Італії, столиця якої — Флоренція). «Божественна комедія» багато в чому ще пов'язана з світоглядом католицизму, відображає середньовічну картину світу (сюжет складає фантастична подорож автора в пекло, чистилище і рай). В поемі широко використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона складається з 100 пісень, перша з яких — вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини — «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Проте поводирі Данте вже зовсім з іншого образного ряду. У пекло і чистилище його супроводить Вергілій — римський поет і мислитель, а в рай — Беатріче, — прекрасна кохана Данте, яка дуже рано померла. Ще раніше він вже оспівав своє почуття до Беатріче в книзі «Нове життя».

Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом з Данте є творцями італійської літературної мови.

Життя і творчість Петрарки (1304—1374) найбільш яскраво показують, яке значення мала античність для італійських гуманістів. Петрарка буквально схилявся перед античним світом, був блискучим знавцем мов, заснував науку, яка отримала пізніше назву класичної філології. Все життя займався пошуком і вивченням древніх рукописів, писав історичний твір, наслідуючи античних авторів. Однак славу у віках йому принесли не ці парадні твори, а лірична поезія, яку сам він всерйоз не сприймав. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоч навіть не був близько з нею знайомий. «Книга пісень» відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.

Обдаровання зовсім іншого плану мав Бокаччо (1313—1375). Завдяки йому одним з провідних жанрів ренесансної літератури стає авантюрна новела. Його «Декамерон» (збірник з ста новел, звідки і назва книги) в захоплюючій, дотепній формі розгортає перед нами картину побуту і традицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство, пожадливість ченців. Коли католицька церква ввела в практику Індекси заборонених книг, «Декамерон» відразу туди потрапив. Перу Бокаччо належить перший в європейській літературі психологічний роман «Фьяметта».

Мистецтво епохи Відродження вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису (Джорджоне, Тіціан).

Засновником нового етапу розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі (1452—1519), найнезвичайніша постать в історії світової культури. Він втілив в собі ідеал людини Відродження: універсальність людської особистості.

У сфері мистецтва Леонардо був живописцем, скульптором, художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після його смерті були видані під назвою «Книга про мистецтво». Він займався анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією, механікою, гідравлікою, математикою — цей список можна продовжувати. Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з них: ідея літального апарата важчого за повітря і парашута, конструкція баштового підйомного крану, ґвинтового домкрату, роликового підшипника і ін.). Однак із скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його сміливі архітектурні проекти не були здійснені, художніх полотен до нас дійшло небагато. Пояснення криється в тому, що до всього Леонардо підходив як дослідник, сам процес вивчення, пізнання цікавив його більше кінцевого результату.

Вище за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи вивчені ним закони оптики. Художники XVI століття оволоділи перспективою, Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув мистецтво зображення своїх персонажів не на тлі, а всередині простору. Цьому відчуттю сприяла м'яка, з напівтонами, світлотінь.

Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе увагу у фресці «Тайна вечеря», виконаній на стіні трапезної домініканського монастиря поблизу Мілана. До теми, яка трактувалася багаторазово, Леонардо підійшов по-новому, зумівши передати психологічний конфлікт, відкритий вияв сильних почуттів.

Найбільш знаменита картина Леонардо да Вінчі і, напевно, всього світового живопису — портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця Франческо дель Джокондо. «Джоконда» — принципово новий портрет, так раніше ніхто не писав. При зовнішній нерухомості моделі художник передав «життя душі», заклавши таким чином основи психологічного портрета.

У мистецтві високого Відродження центральне місце остаточно зайняла людина. Образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної тілом і духом людини стає головним змістом мистецтва.

Рафаель Санті (1483—1520), родом з Урбіно, провів у молодості декілька років у Флоренції, багато чим зобов'язаний її мистецтву. Міркуючи про своєрідність творчості Рафаеля, відомий мистецтвознавець Б. Р. Віппер пише: «Леонардо перевершує його силою інтелекту, Мікеланджело — могутніший, Джорджоне — мелодійніший, Тіціан — барвистіший, прекрасніший. Але справа в тому, що у нього є і велика сила інтелекту, і могутня фантазія, і витонченість». Геній Рафаеля з'єднав, синтезував творчі досягнення попередників. Вважається, що всіх своїх великих сучасників Рафаель перевершив у майстерності композиції.

У творчості Рафаеля знайшов багатогранне втілення образ Мадонни. На цю тему ним написана безліч картин, найбільш прославлена з яких — «Сікстинська Мадонна». Картина була вівтарним образом у церкві святого Сикста монастиря Чотирьох ченців у невеликому місті П'яченце. Згодом монастир змусили продати картину правителеві Саксонії. У кінці Другої світової війни разом з іншими картинами Дрезденської галереї вона була знайдена радянськими солдатами в покинутій каменоломні і врятована.

Рим не мав власної художньої школи, проте він стає на початку XVI століття найважливішим центром мистецтва Італії, чому сприяла політика папського двора. Велика частина творчого життя Рафаеля пройшла в Римі. Найзначнішою його роботою був розпис чотирьох станц (станці — великі кімнати, зали) папського палацу у Ватікані. Найбільш знамениті фрески Станци делла Сеньятура (зал засідань папського церковного суду). Сюжети чотирьох фресок на її стінах — алегорії різних сфер духовної діяльності людини. Пронизана духом Ренесансу фреска «Афінська школа» (апофеоз філософії). Рафаель розташовує композицію так, неначе античний портик продовжує простір кімнати. У центр він вміщує фігури Платона та Аристотеля — мислителів, які втілювали два шляхи пізнання світу — ідеалістичний і матеріалістичний. Їх оточують інші античні філософи.

Рафаель прожив усього 37 років, але здійснив дуже багато, довів до кінця великі починання, смерть перервала останню його роботу — керівництво будівництвом храму Св. Петра в Римі.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564) прожив довге і трагічне життя, повне великих звершень. Те, що він створив, — грандіозне і за масштабом витворів, і за силою образів. Відданий гуманістичним ідеалам, він прославляв силу і свободу людини. Мікеланджело став свідком краху цих ідеалів, знищення республіки, розгрому Риму. Головною темою його творчості стає пафос боротьби. Вчився він в рідному місті — Флоренції, але в його творчості не відчувається впливу вчителів. Мікеланджело вважав себе насамперед скульптором. Його прославила мармурова статуя «Давид». Вазарі писав, що вона «забрала славу у всіх статуй: сучасних і античних, грецьких і римських». Спеціальна комісія найвизначніших художників вирішила встановити цю статую перед палацом Синьорії у Флоренції, що закріпило за нею громадянське значення, зробило символом боротьби за республіку і незалежність.

У Римі Мікеланджело на замовлення Папи виконує розписи Сикстинської капели. На це пішло 4 роки роботи (площа фресок — 600 квадратних метрів). Художник використовує біблійні сюжети — створення світу, великий потоп, але творить не смиренні християнські образи, а могутні, титанічні фігури. Це — гімн людині, її красі, силі, творчому началу. Враження від живопису Мікеланджело сучасники визначали терміном, який українською звучить як «грізна велич».

Під час повстання у Флоренції в 1527 р. (вигнання Медичі) і облоги міста Мікеланджело був на боці республіки, відав будівництвом оборонних споруд. Після поразки він був вимушений переховуватися. Як умова прощення йому була висунута вимога закінчити споруду капели Медичі. Зрозумілий трагізм створених ним в цей час скульптур (алегорії Ранку і Вечора, Дня і Ночі).

Через три десятиріччя Мікеланджело повертається в Сикстинську капелу і розписує вівтарну стіну — фреска «Страшний суд». Він малює образ вселюдської катастрофи, що було співзвучно трагічному краху гуманістичних ідеалів, який відбувався на його очах. Цей твір викликав могутню громадську підтримку і різке засудження церкви, аж до наміру Папи знищити розпис, який все-таки побоялися здійснити і замінили наказом «одягнути» оголені фігури (декілька художників домалювали драпіровки, які вже в наш час, в ході реставрації, прибрані). З архітектурних проектів Мікеланджело найбільш грандіозний — купол собору Св. Петра в Римі.

Довше за інші райони Італії незалежність зберігала Венеція, де склалася яскрава і самобутня художня школа. Зеніт венеціанського Ренесансу — творчість Тіціана (1477—1576), який залишив величезну спадщину. Він написав безліч портретів. «Не було такої іменитої людини, володаря або знатної дами, які не були б зображені Тіціаном», — писав Вазарі. Це був новий крок у портретному мистецтві. Тіціан створює образи складні, суперечливі, особливо в пізніх роботах. Багато художників вчилися у Тіціана майстерності зображення світла, розлитого по всій картині. Його ідеал життєрадісний, життєстверджуючий. Головна особливість живопису Тіціана — багатство колориту («Венера», «Любов земна» і «Любов небесна», «Магдалина, яка кається»). Одна з останніх картин Тіціана — «Святий Себастьян» за трагізмом співзвучна останнім роботам Мікеланджело.

До кінця XVI ст. саме в живописі найвиразніше виявлялася криза епохи Відродження. Напрям в мистецтві того часу називають ман'єризм: художники копіювали технічні прийоми високого Ренесансу, повторювали образи, використовували живописні відкриття, але колишнього пафосу, сили думки, гуманістичної глибини вже не було. Все більшу роль починає відігравати зовнішня нарядність, декоративність.

Італійське мистецтво справило глибокий вплив на Німеччину (А. Дюрер), Північну Європу (П. Брейгель-старший, І.Босх), Іспанію (Ель-Греко).

Важливий етап розвитку архітектури як мистецтва Відродження, що виникла на початку 15 ст. в італійському місті Тоскана і розвивалось в 15-16 ст. у багатьох країнах Західної та Центральної Європи. Соціально-економічних процес становлення буржуазних відносин породив потужний культурний рух. Середньовічній релігійній ідеології було протиставлено гуманізм, який шукав опору в античній спадщині, що яскраво відбилося в архітектурі громадських будівель, палаців, заміських маєтків. Будівельника-ремісника змінює широко освічений спеціаліст-архітектор, що спирається на всі досягнення сучасної йому культури.

Мимовольній асиметрії ансамблів, що здебільшого розвивалися поступово, були протиставлені чіткі, завершені геометричні системи як вираз вольового, організуючого початку. Цей новий підхід до архітектури виражений в палаццо — типі будинку-палацу, в якому кожному елементу притаманна виражена закінченість, що виявляється і в зосередженості будівлі навколо замкнутого симетричного подвір'я, і в строгій симетрії фасаду. Італійські архітектори звертаються до ясной системі ордерів Стародавньої Греції: творчість Філіппо Брунеллескі, Л. Б. Альберта, Мікелоццо, Лучано Лаурани, Браманте, Мікеланджело. В епоху Відродження розвинулася й теорія архітектури, відомі трактати Л. Б. Альберта, Віньйоли, Палладіо. Архітектура Відродження за межами Італії була менш послідовна в подоланні середньовічної традиції і проходила складну тривалу еволюцію. У розвитку ж архітектури Відроження Італії прийнято виділяти 3 періоди: ранній (кінець 14—15 століття), високий (кінець 15-середина 16 століття) та пізній (середина — кінець 16 століття).

Ранній період — капела Пацці у Флоренції, архітектор Ф. Брунеллескі) • високий період — Собор Святого Петра в Римі архітектора Д. Браманте • пізній період  — вілла Ротонда у Віченці, архітектор Палладіо, в Україні — Каплиця Боїмів у Львові.

Запитання для самоконтролю:

• Перерахуйте історичні умови становлення культури Відродження.

• Подумайте, чому люди епохи Відродження вважали епоху середньовіччя «варварською» і «дикою»?

• Проаналізуйте, у чому полягає ренесансний гуманізм?

• Розкрийте філософський і культурний зміст поняття «ренесанс».

• В чому заключається нове розуміння мистецтва в епоху Відродження?

• Чому Відродження називають «золотим віком» мистецтва?

• Виділіть основні риси архітектури епохи Відродження.

• В чому Ви бачите характерні риси скульптури і живопосу епохи Відродження ?

Література:

1. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. М., 1989

2. Бернсон Б. Живиписцы итальянского Возрождения. М, 1965

3. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. М, 1978

4. Культура епохи Возрождения., Л., 1986

5. Історія світової культури ред. Левчук Л.Т., 1994

6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури Навч. вид. / Зазагальн. ред. Яртися А.В.Львів:Світ, 1994