Плани практичних занять та семінарів

Практичне заняття № 1

Основні поняття та проблеми функціонування представницьких органів державної влади (2 год.)

План

1. Поняття парламентаризму та форми представницької влади.

2. Політико-правові основи парламентаризму.

3. Побудова та склад парламентів (на прикладі країн світу): загальний огляд.

Монографії:

1. Свєтова С. Практика парламентаризму. – К., 1997.

2. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. – К., 1993.

Періодичні видання:

1. Браун Т. Порівняльне дослідження двопалатної та однопалатної системи у федеративних і унітарних державах // Вісник програми сприяння парламентові України - 1996 - № 3.

2. Георгіца А. 3. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії і практики - Видавництво Рута, 1998.

3. Древаль Ю. Парламентаризм: "приглушений" чи "раціоналізований": різновиди парламентської форми державного правління // Віче - 2003 - №9 - с.50-53.

4. Журавський В. С. Український парламентаризм - К., 2000.

5. Кириченко В. Парламент - він і за Атлантикою парламент // Віче - 2002 -

№10-с.67-74.

6. Котелевская И.В. Современньїй парламент // Государство и право - 1997 - №3 -с. 5-13.

7. Погорєлова А. Культура парламентаризму - культура демократії // Віче -2003-№4-с. 16-19.

8. Политическая структура парламентов стран Европы // Украйна в ожидании новой правовой силы - 2002 - март - с.23-41.

9. Сєдін М. Парламентаризм: криза або необхідність переосмислення? // Нова політика - 2001 - №1 - с.51-53.

10. Сахно Ю. Палата палату криє: двопалатність для України невідворотня. Але моделі її запровадження можна назвати збоченими // ШК - 2000 - № 1 - с. 18-19.

11. Свєтова С. Практика парламентаризму - К., 1997.

12. Федосов П. Російський бікамералізм у європейському контексті // Політична думка - 2000 - №4 - с. 10-30.

13. 13. Федосов ПА. Двухпалатные парламенты: европейский и отечественный опыт // Полис - 2001 - №2 - с. 163-177.

14. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм - К., 1993.

15. Шаповал В. Парламент як орган народного представництва // Віче. - 1999. - №5. - с.3-10.

16. Шемшученко ЮС. Теоретичні засади розвитку українського парламентаризму // Віче - 1997 - .№ 12 - с. 23-29.

17. Цивільне право України. – Кн. 1 . – К.: Юрінком, 1999.

Представницькі органи державної влади, їхні природа і повноваження

Починаючи підготовку до семінару студентам важливо засвоїти наступне.

Представницькі органи державної влади виникають тоді, коли утворюється велика кількість населення і коли його неможливо зібрати в одному місці та застосовувати безпосередні форми демократії (народні збори, віче, референдум тощо). Представницькі органи державної влади - це такі органи влади, які обираються на загальнонародних виборах із метою тимчасово (на певний строк - чотири - сім років) здійснювати управління державою і суспіль­ством, представляти народ у вищих і місцевих органах влади, ви­ражати його потреби, інтереси і прагнення здійснювати основні завдання і функції держави і державної влади, представляти дер­жаву і націю на міжнародній арені, укладати договори й угоди з іншими державами, вирішувати інші питання внутрішньої та зов­нішньої політики держави й суспільства. Назва «представницькі органи влади» означає: представляти потреби та інтереси громадян у вищих і місцевих органах влади і місцевого самоврядування.

Представницькі органи державної влади і самоврядування виникли надзвичайно давно, у Стародавній Греції, Стародавньому Римі, інших республіках. У Стародавньому Римі такі органи влади називали сенатом; тоді не тільки патриції мали сенат, а й пле­беї після політичного протиборства і конфлікту з патриціями ма­ли свій культ, свої народні збори і свої представницькі органи (трибуни). Ці представницькі органи у стародавні часи не називали парламентами.

Нині до представницьких органів влади відносять не лише вищі органи законодавчої влади, а й президента і уряд чи прем'єр-міністра, якщо вони обираються на загальнонародних виборах, а також місцеві органи державної влади і самоврядування. В умовах СРСР існували вищі та місцеві органи народної вла­ди, оскільки юридично і фактично вся влада належала системі рад народних депутатів і партійним органом. СРСР відмовився від парламентаризму через його значні вади - бюрократизм, «го­ворильню» (пусті дискусії), частково представницький характер частини народу пануючого класу тощо.

Конституційне право і теорія держави не дають нам поняття і визначення представницьких органів державної влади. Питання про представництво аналізують лише теорія цивільного права і міжнародне право. Представництво - це здійснення однією особою - представником, від імені іншої особи, яку представляють, через повноваження, що грунтуються на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій у результаті чого в особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов'язки (ст. 62 ЦК України). Новий Цивільний кодекс України (ст.227) визначає представництво як правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнями від імені іншої сторони - довірителя вчинити певні правочини, дії та вчинки. Суть представництва полягає в діяльності представника від імені довірителя (особи, яку представляють) стосовно реалізації цих повноважень в інтересах довірителя.

Цивільне законодавство вказує нам, що не всі угоди або договори можуть бути вчинені представником. Наприклад у ст. 541 ЦК зазначається, що заповіт має бути підписаний, особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Учасниками цивільного представництва виступають три суб'єкти: довіритель (особа, яку представляють), представник - особа, яка представляє інтереси довірителя, і третя сторона. Представником є громадянин або юридична особа, яка має повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, котру представляють. Представники-громадяни повинні бути повністю дієздатними. Юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність, можуть виконувати функції представника, якщо це не суперечить їхнім статутним завданням, визначеним у законі, статуті або положенні (ч. 1 ст. 26, ч. 2 ст. 64 ЦК України, ст. 2 Закону України «Про товарну біржу», ст. 20 Закону України «Про об’єднання громадян»). Будь-який представник (громадянин і юридичної особи) має право і зобов'язаний від імені довірителя вчиняти лише певні правомірні дії та вчинки на підставі відповідних повноважень.

Мета представництва - здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи (довірителя), яку він представляє. Угоди, які вчиняються представником, є йо­го власними, самостійними вольовими діями, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки в іншої особи, а також у довірителя (особи, яку представляють).

Повноваження представника - це особливе суб'єктивне пра­во здійснювати від імені уповноваженої особи певні дії та вчинки, діяльність для задоволення потреб, інтересів і прагнень (бажань) уповноваженої особи або інших осіб. Повноваження представника - це також юридичний обов'язок представника виконувати і дотримуватися повноважень, мети і завдань (за допомогою закон­них форм, методів і засобів) реалізувати повноваження, потреби та інтереси суб'єкта, який уповноважує. Уповноважена особа делегує свої права, повноваження та обов'язки своєму представникові, який має репрезентувати її потреби та інтереси, здійснювати певну діяльність у її інтересах або в інтересах представника чи третіх осіб. Делегованість і представництво має свій статус, свої права та обов'язки. Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва.

На підставі цивільно-правої теорії можна зробити висновки і стосовно представницьких органів державної влади. Останні отримують свої повноваження (права та обов'язки) здійснювати державну владу від імені виборців (народу України) у результаті виборів до представницьких органів влади і місцевого самовря­дування. Народ делегує депутатам Верховної Ради, а також Президентові повноваження (права) здійснювати державну владу, виконувати політичні та юридичні обов'язки в інтересах виборців (народу) України, незалежно від того, хто і за кого голосував. Представницька державна влада не може і не має об'єктивного права виражати лише потреби, інтереси тих чи інших політичних партій і блоків, які висували депутатів чи кандидатів на посаду Президента, оскільки вибори мають загальнонаціональний і змагальний характер. У західних країнах парламенти реалізовують ті програми, за які голосувала більшість виборців. Але практично цих виборців може бути меншість з огляду на різні причини. Крім того, на міжнародній арені представницькі органи влади представляють не лише ті партії та виборців, які їх висували та обирали, а й усю націю, весь народ. Отже, за логікою, представницькі виборні органи державної влади є представниками всього народу, всієї держави. Представницька влада також має делего­ваний характер. Народ (виборці) делегують до органів державної влади своїх громадян (а не іноземців) представляти потреби та інтереси народу в питаннях зовнішньої та внутрішньої політики на певний строк - чотири-п'ять років. Таким чином виборні дер­жавні органи влади мають представницький і делегований харак­тер. Вони здійснюють державно-владні повноваження на підставі конституції та чинного законодавства. Ці органи державної влади мають об'єктивні й суб'єктивні права та обов'язки і за допомо­гою правомірних форм, методів і засобів мають право реалізувати державну владу на підставі принципу правозаконності ( всі ­закони про державно-владні повноваження повинні мати правовий і моральний характер). Державна влада в процесі своєї діяльності не має права порушувати права і свободи людини і громадянина, а також завдавати шкоди загальнонародним потребам та інтересам.

Усі ці загальнонародні або національні потреби та інтереси слід знати і виражати в законодавстві, у політичних рішеннях і програмах.

Представницькі органи державної влади в умовах демократичної республіки мають не лише виборний, представницький і делегований характер, а й підзвітні й підконтрольні своїм виборцям. Це означає, що за свою діяльність вони повинні періодично звітувати перед народом, а народ має право контролювати діяль­ність представницьких органів державної влади за допомогою різних форм, засобів і методів, оскільки безконтрольна влада перестає виражати потреби та інтереси народу і схильна до зловживань. Крім того, представницькі органи державної влади в республіці та в конституційній монархії несуть політичну, моральну і різні види юридичної відповідальності (конституційну - відставка, звільнення, недовір'я, відкликання депутатів, розпуск парламенту) імпічмент президентові, за кримінальні злочини, антинародну і антидержавну політику тощо.

Представницькі органи державної влади зазвичай самі встановлюють свої повноваження в Конституції та інших законах. Тому в законах здебільшого перелічуються повноваження (права), але не формулюються конкретно їх статус і, зокрема, що вони мають робити і що їм заборонено, які їхні обов'язки. У жодному законі про владу немає чіткого статусу і переліку обов'язків, а також юридичної відповідальності. Тому у більшості країн світу найви­щі органи державної влади найчастіше не несуть юридичної відповідальності за зловживання і за узурпацію державної влади, - це стосується і України. У різних сферах життя існує заповідь не нашкодити своїм клієнтам. Клятва Гіппократа вимагає «не зашкодити пацієнтові», обов'язок адвоката - «не зашкодити клієнтові» і захищати права позивача (чи відповідача), звинувачено тощо.

Законний представник у цивільному праві зобов'язаний точно і неухильно виконувати доручення, виражати потреби і законні інтереси довірителя, вчиняти правомірні дії від імені правомочної особи (довірителя). Таким чином виборці довірили представницьким органом влади представляти потреби та інтереси-народу (виборців), вони не мають політичного, морального та юридичного права завдавати шкоди громадянам, державі, суспільству тощо.

Представницькі органи державної влади можуть бути: колегіальні (парламент, Верховна Рада, сейм, Державна дума, Національні збори тощо) та одноособові (президент, монарх у конс­титуційній монархії, прем'єр-міністр і уряд (Кабінет міністрів, якщо вони обираються народом), уповноважений Верховної Ради з прав людини, представник України в ООН, посольства і кон­сульства за кордоном, які виконують представницькі функції держави за дорученням вищих органів державної влади тощо). Традиційно вважалося, що представницькі органи державної влади - це ті органи, які обрані на загальнонародних виборах. Але представниками державної влади можуть бути й особи, які призначені на ті чи інші державні посади чи обрані представни­цькими органами державної влади. Наприклад, уряд у парламен­тарних чи змішаних республіках обирається або призначається на засіданні парламенту. Уряд за походженням має вторинний харак­тер, він формується первинними представницькими органами влади і фактично виконує представницькі функції виконавчої влади.

Представницькі органи державної влади можуть також безпосередньо бути обрані державною владою. Можуть безпосередньо бути обрані народом або виборцями і представницькі органи влади, які призначені вищестоящими представницькими органами для реалізації представницьких функцій держави і державної влади. Крім того, бувають випадки, коли монарх призначає членами парламенту своїх представників. Наприклад, в Англії час­тина членів парламенту призначається монархом. В Україні Кон­ституційний Суд сформований за таким принципом: шість суддів призначає Верховна Рада, стільки ж призначає Президент і обираються стільки ж на всеукраїнському з'їзді суддів. Отже, Конституційний Суд як вищий орган судової влади має похідний пред­ставницький характер і представляє одночасно три гілки влади, виконуючи функції конституційного правосуддя. Найвищу юри­дичну силу мають найвищі виборні представницькі органи дер­жавної влади, які отримують вотум довір'я від усіх виборців. Крім того, можуть бути представницькі органи державної влади, які представляють загальнонародні потреби та інтереси, класові потреби та інтереси, потреби та інтереси союзних автономних республік, національних меншин тощо. У класово-антагоністичних державах і суспільствах представницькі органи державної влади здебільшого представляють у першу чергу потреби та ін­тереси пануючих і правлячих класів, а в другу - потреби та ін­тереси інших верств населення. У тих державах, де представни­цькі органи державної влади обираються або формуються від політичних партій і блоків, виникає партійне представництво, особливо у тих країнах, де партії вира-жають не загальнонародні, а лише класові або партійні потреби та інтереси.

З огляду на це представництво у вищих органах державної влади може бути загальнонародним, класовим, партійним, клано­вим або індивідуальним. Класове, партійне, кланове чи індивіду­альне представництво - це все різновиди егоїстичного представництва.

Отже, представницькі органи державної влади - це такі органи, які формуються всіма виборцями (народом), представляють волю (накази), потреби та інтереси виборців у вищих чи місцевих органах державної влади, мають делеговані повноваження здійснювати або реалізовувати державну владу в межах закону (конституції), наказів виборців (або доручення виборців) і захищати права та свободи людини і громадянина, народу, потреби та інтереси держави і суспільства тощо. Загалом представницькі органи державної влади репрезентують виборців і весь народ, усю державу, мають делегований характер (делеговані повноваження) і зобов'язані виражати й захищати демократичні цінності держави і спільства в демократичній республіці. Представницькі органи державної влади також підзвітні й підконтрольні народу в демократичній республіці. Якщо представницькі органи державної влади перестають виражати загальнонародні потреби та інтереси, то вони втрачають свій представницький характер і стають на егоїстичний шлях, що в кінцевому підсумку веде до класової боротьби, державних переворотів і соціальних революцій.

Поняття і види парламентів

При вивченні цієї проблеми слід звернути увагу на аналіз вченими історії парламенту. Як свідчить історія держави, представницькі органи влади виникли та існували ще в Стародавній Греції та Стародавньому Римі. З переходом до монархічних форм правління у період феодалізму представницькі органи державної влади практично припинили функціонувати, оскільки вся державна влада була сконцентрована в руках монарха, за винятком середньовічних міст-республік (Венеція, Генуя, Новгород, Псков та ін.), у яких було запроваджено магдебурзьке право і місцеве самоврядування. Представницькі органи державної влади характерні для республік та обмежених монархій.

Нині деякі спеціалісти вважають, що парламентаризм виник іще в античні часи. Наприклад, В. А. Звірковська пише що становлення інституту парламентаризму у світовій практиці мало три основні етапи: 1) античний; 2) середньовічний; 3) етап буржуазно-демократичних революцій ХVП-ХVШ століть. Приблиз­но аналогічну думку висловлює і В. С. Журавський.

Термін «парламент» з'явився ще в XIII ст. у Франції. Так називали одну з палат французької королівської курії (парламент), до якої входили помічники і радники монарха. У XIII ст. цю ідею і сам термін запозичили англійці, назвавши так станово-представ­ницьку установу при англійському королі, внаслідок чого абсо­лютна монархія стала станово-представницькою.

За своєю суттю парламент - це представницька державна установа (орган влади), яка спочатку у багатьох країнах мала дорадчий характер при монарху, а в Англії та інших країнах була також спрямована на обмеження абсолютної влади монарха. Сам інститут - «парламент» і парламентаризм - це державно-політич­не явище епохи феодалізму, яке мало суто класовий представни­цький характер - представництво від окремих станів і класів (аристократії, дворян, поміщиків), у цілому від пануючого класу, а не всього народу. Парламентаризм став наслідком зміцнення економічних і соціальних позицій привілейованих верств суспі­льства, які прагнули до участі в поділі влади через виконання спершу дорадчих, а потім і представницьких функцій.

Парламентаризм іноді називають народним представництвом, яке в Англії склалось історично. Народні представники в Англії боролися за право, коли обстоювали право парламенту щодо обкладення, коли критикували зловживання королівською владою і неправильні дії посадових осіб, коли вимагали, щоб ніхто не підлягав арешту і покаранню інакше, ніж за вироком суду, наполягаючи на незалежності суду, піклуючись про подальший розви­ток права, про видання нових законів. Діяльність парламенту Анг­лії була Спрямована на реалізацію принципу панування права. Організацію і функціонування англійських державних установ запозичили всі політично розвинені народи.

Про сучасну цивілізацію часто кажуть, що вона склалась із трьох основних елементів - із грецької філософії, християнства і римського права. Але це стосується того, якщо брати лише європейську цивілізацію до XVIII ст.

Грецька філософія дала світові розвиток фізики, математики, розуміння природного права, логіку, діалектику, політику (теорію держави), етику та інші гуманітарні науки. Християнство да­ло сучасному світові разом із релігією визнання загальнолюдської солідарності й поваги до людської особистості як такої. Дякуючи християнству, було визнано самостійність будь-якої особистості й рівноцінність особистостей між собою, а особистість було піднесено настільки високо, що стали можливими і вся сучасна культура, і розвиток народів та суспільств. На початку XX ст. Б. А. Кістяківський писав, що народне представництво, як за своєю історичною роллю, так і за своєю організацією та функціями було головним елементом для створення панування права в сучасній державі. Тому вся діяльність держави регулюється правовими нормами і підпорядковується народній правосвідомості. Цим він підкреслював, що народне представництво або парламентаризм доповнили грецьку філософію, християнство, римське право - основи європейської цивілізації. На нашу думку, він значною мірою перебільшив значення і роль парламентаризму, як і правову державу, оскільки вважав, що правова держава - це така держава, у якій всі відносини регулюються за допомогою правових норм (нормативістський і позитивістський періоди). Він не розмежовував права і законодавства (панування права і панування закону). Водночас парламенти і парламентаризм відігравали позитивну роль в абсолютних деспотичних монархіях, оскільки обмежували свавілля і деспотизм абсолютної влади монарха і по­чали провадити законодавчу діяльність. В епоху станово-пред­ставницьких монархій парламентаризм мав здебільшого аристократичний характер.

Аристократичну форму правління ще Аристотель відносив до правильних форм правління, як й істинну монархію, політію або республіку (демократію, за винятком охлократії). Парламент Англії прийняв Велику хартію вольностей (1225 р.), Білль про права, проголосив принцип «панування права», створив справедливий і незалежний суд, право справедливості тощо.

У XIX і XX ст. ці представницькі вищі органи державної влади мали і мають різну назву: у Польщі, Латвії та Литви – Сейм, у Болгарії - Народні збори, в Естонії та Угорщині – Державні збори, у США і країнах Латинської Америки - конгрес або національний конгрес, у Югославії - скупщина, у Російській Федерації - Державна дума, в Україні - Верховна Рада, у Великій Британії та більшості країн британської Співдружності - парламент. Усі ці вищі представницькі установи або органи державної влади мають делегований і колегіальний характер, сформовані (обрані) на загальнонародних виборах. За своїми повноваженнями вони мають законодавчі та бюджетні функції, здійснюють парламентський контроль за законністю і виконанням законів, державного бюджету, за діяльністю виконавчих органів влади та управління. Роль і значення парламенту як найвищого законодавчого органу влади в різних країнах були різними. В умовах станово-представницьких монархій парламенти відігравали дорадчу роль - дорадчі держав­ні установи. У Російській імперії це була боярська дума, згодом - сенат, Державна дума. В інших випадках парламент був спрямований на значне обмеження абсолютистської влади монарха (Анг­лія, Франція тощо).

Після буржуазних революцій в Англії та Франції роль і значення парламенту і парламентаризму певною мірою змінилися - він став представницьким органом законодавчої влади, з метою не допустити абсолютизації та концентрації державної влади в одних руках, а найго-ловніше - зловживання найвищою держав­ною владою в егоїстичних цілях монарха, диктатора, вождя, дес­пота тощо. Діяльність і функціонування парламенту спрямовані проти деспотизму, тиранії та інших видів авторитарних і антиде­мократичних державно-політичних режимів.

Уся діяльність парламентів визначає суть, характер і зміст такого явища, яке називається парламентаризмом. Сучасні конституційні теорія і практика не визнають парламенти верховними органами влади, тобто такими, що верховенствують у державно­му механізмі. Це суперечило б ідеї установчої влади і концепції поділу влади, які стосовно установчої влади є «встановленими» нею. Парламент є лише органом однієї з цих влад - законодавчої. Парламентаризм - це система взаємодії суспільства і держави, для якої історично характерним стало визнання провідної, особ­ливої та важливої ролі парламенту у здійсненні державно-влад­них функцій. Явище парламентаризму притаманне тією чи іншою мірою кожній демократичній державі. Самі ж парламенти можуть реально існувати і функціонувати тільки в умовах демократично­го політичного режиму, і їх існування є, власне, однією з повних ознак наявності такого режиму.

Нині парламенти діють у більш як 160 країн світу із 195 суверенних держав. За змістом своєї діяльності вони є, в першу чергу, органами законодавчої влади. Парламенти виконують такі основ­ні завдання і функції: законодавчу, представницьку, установчу, парламентського контролю, бюджетно-фінансову, міжнародних зв'язків.

Крім того, парламенти є представницькими органами державної влади, які безпосередньо чи опосередковано за погодженням із президентом формують уряд (Кабінет міністрів), призначають міністрів, членів Верховного суду і Конституційного суду. Парламенти разом із президентом і урядом розробляють стратегію і тактику внутрішньої та зовнішньої політики в різних сферах народного господарства. Парламент виражає або повинен виражати потреби та інтереси народу чи виборців, демократичні форми і методи правління тощо.

Парламент є загальнонаціональним колегіальним представницьким органом державної влади. Порівняно з іншим загальнонаціональним органом відповідного характеру - установчими зборами (конституантою) - парламент діє на постійній основі. Представницьку природу парламенту забезпечує механізм, його формування, оскільки його склад повністю або частково обирається народом (виборчим корпусом). Парламент має колегіальний характер, а посада президента - індивідуальний, одноособовий. Парламент і президент, різняться між собою і своїми повноваженнями, завданнями та функціями, своїм статусом тощо. Водночас вони мають і багато спільного: 1) належать до вищих представницьких органів державної влади; 2) мають єдину і спільну природу - є представниками народу (нації); 3) отримали делеговані повноваження очолювати державу і державну владу; 4) зобов'язані реалізовувати свої повноваження і здійснювати управління відповідно до Конституції та законів України, за допомогою демократичних форм, методів і засобів; 5)їхня діяльність обумовлена спільними завданнями, цілями і функціями державної влади. Втім, у багатьох країнах світу ці два представницькі органи влади часто протистоять один одному, не хочуть виражати загальнонародні потреби та інтереси тощо.

Парламентаризм за своєю природою принципово відмінний від моделі радянської представницької системи. Ця відмінність полягає насамперед у тому, що за умов парламентаризму відсутня будь-яка вертикаль зв'язків змістовного характеру між представницькими органами публічної влади – парламентом і муніципалітетами. Останні є представницькими органами місцевого самоврядування, тому парламент неточно іменувати «вищим представницьким органом державної влади». На думку В. М. Шаповала, не існує наукового підґрунтя для поняття «представницька влада», яке іноді вживається у нашій суспільно - політичній і державно-правовій практиці.

З такими твердженнями можна погодитися частково, оскільки парламент може бути представницьким органом влади всього народу, іноді економічно пануючого класу (класів), соціальних груп або кланів.

Представницькі органи влади соціалістичних республік мали і мають більше державно владних повноважень, зокрема й функцію не лише приймати закони, а й виконувати і дотримуватись їх, здійснювати, крім того, й виконавчі функції (виконкоми всіх рад народних депутатів були одночасно і виконавчими органами влади).

У цьому полягала їхня велика перевага, оскільки вони знали, які необхідно приймати закони, як вони реалізуються, який механізм їхньої дії. Нинішні парламенти знають лише як приймати закони на постійній основі, але не знають, як приймати їх на професійній основі (особливо в Україні), як їх виконувати і який механізм їх реалізації. Без належного механізму реалізації зако­нодавства неможливо реалізувати державну політику, основні завдання і функції держави, державної влади.

Завдання і функції парламенту визначаються конкретним правовим становищем або статусом цього органу державної влади, його місцем і значенням у системі найвищих органів державної влади. У різних державах місце і роль парламенту в системі найвищих органів влади різні. Залежно від видів республіки їх можна поділити на: 1) парламенти в парламентарних

республіках, у яких парламент має домінуюче становище в системі найвищих органів влади; 2) парламенти у президентських республіках, де домінуюче становище належить президентській виконавчій владі, у якій президент очолює уряд і є главою держави; 3) парламенти у так званих змішаних - парламентарно-президентських республіках, у яких існують конкуренція і боротьба за лідерство — бути першим або вищим. Залежно від того, хто є найголовнішим - парламент чи президент, ці республіки і характеризуються як парламентарно-президентська, або президентсько-парламентарна; 4) парла-менти в обмежених, або конституційних, монархіях, які можна певною мірою віднести до демократичних республік із монархічними традиціями і звичаями; 5) парламенти в соціалістичних республіках, які в принципі відмовилися від західного парламентаризму, але не повністю. Цей тип республік потребує окремого самостійного аналізу; 6) парламенти, які мають дорадчий характер в абсолютних монархіях (станово-представницькі монархії та сучасні дуалістичні чи абсолютні монархії - Бахрейн, Кувейт, ОАЕ та ін.).

Отже, парламент - це ще й загальнонародний або класовий постійно діючий, колегіальний, представницький найвищий (ви­щий) орган законодавчої влади, який здійснює представницькі,? законодавчі, бюджетно-фінансові, контрольно-наглядові функції стримувань і противаг між законодавчою і виконавчою гілками влади тощо, який функціонує на підставі принципів єдності державної влади і розподілу державно-владних повноважень на під­ставі конституції та інших законів держави.

На думку політологів, парламент - виборний повністю або частково найвищий законодавчий орган влади у ряді держав (Анг­лія, Бельгія, Індія, Італія, Канада, США, Франція, Японія та ін.). У більшості країн він складається з двох палат. У широкому розумінні це - найвищий представ-ницький орган певної держави, що виконує законодавчу функцію. Парла-ментом України є Верховна Рада.

У сучасний період політологи визначають його як політико-правовий інститут, що формується у процесі розвитку демократичних засад функціонування влади, характерними ознаками яких є: представництво суспільних і корпоративних інтересів, поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову, дієвість механізму стримувань і противаг. Умовами становлення, функціону­вання та розвитку парламентаризму є політично структуроване суспільство, суб'єктами якого виступають політичні партії, принцип верховенства права, наявність інститутів громадянського суспільства, здатних контролювати владу як через демократичні вибори, так і через легітимні засоби тиску на владу та контролю за діяльністю.

Отже, існують різні підходи до розуміння і визначення парламенту, оскільки в різних країнах світу він має різний політичний і правовий статус, різні повноваження, завдання і функції. У цілому парламент є не тільки вищим органом законодавчої влади, а й інтегруючим інститутом громадянського суспільства, представником громадянського суспільства в системі вищих органів влади.

Практичне заняття № 2

Становлення та розвиток парламентаризму: закордонний та вітчизняний досвід (4 год.)

План

1. Народовладдя y Стародавній Греції та Стародавньому Римі.

2. Прeдcтавницька влада y Середньовічній Єврoпі.

3. Особливостi розвитку парламентів Ітaлії, Франції, Німеччини.

4. Еволюція парламент Великoї Британії, конгресy США.

5. Iдeї народовладдя в добy Kиївськoї Pyci.

6. Представницька влада за часів Великого Князівства Литовського, Гетьманщини та Директорії.

7. Український парламентаризм в 1917 - 1991 pp.

8. Проблеми українського парламентаризму на сучасному етапі.

Монографії:

Амеллер М. Парламенты. – М., 1997.

Парламенты мира. – М., 1991.

Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. – К., 1993

Періодичні видання:

1. Ангелова М. Болгарські народні збори. Між минулим i майбутнім // Віче. - 2002. - Ns4 - с.74-76.

2. Асланян Г. Британский парламент: історія i сучасність // Парламент. -2001 -№6-с.55-61.

3. Грушанська Н., Кушніров М. "Парламентська криза" в Україні - наслідок законодавчої неврегульованості // Нова політика. - 2000. - №1 - с.2-5.

4. Гутнова Е. Б. Возникновение английского парламента - М., 1960.

5. Доморослий В. Біля витоків українського парламентаризму // Віче. - 1999. - N24. - с. 131- 137.

6. Євгеньєва А. Німецьке "серце демократії" // Парламент. - 2002. - №1-² -с.74-80.

7. Євгеньєва А., Франція - країна "раціоналізованоro" парламентаризму // Парламент: Часопис. - 2002. - №24 - с.59-68.

8. Журавський В. С. Парламент України: шляхи розвитку i вдосконапення функцій - К., 2000.

9. Журавський В. С. Український парламентаризм - К., 2000.

10. Журавський В.С. З історичного досвіду формування парламентаризму в Європі та Північній Америці // Вісник універ. внутр. справ - 2000 - Вип. 12 - ч. 1 -с. 159-166

11. Коваль В. Становлення парламентаризму в Європейському Союзі // Право України. - 2002 - N2 - с. 143-147.

12. Колісніченко А.І. Український парламентаризм: становлення i шляхи розвитку // Наукові праці: науково-методичний журнал - T.25 - Вип. 12 Політичні науки - Миколаїв. - 2002 - с.25-29.

13. Корнієнко М. Цікавий досвід парламентської роботи: досвід роботи Бундестагу Німеччини // Право України. - 1994 - № 3-4.

14. Кравчук В. Проблеми вдосконалення діяльності парламенту України // Нова політика. - 2001. - №3 - с.53.

15. Кривенко Л. Делеroване законодавство: дзеркало i задзеркалля // Віче. - 2002.- №6 - c. 9-15.

16. Кривенко JI. Конституційна модель Верковної Ради. Повернення до майбутнього // Віче. - 2002. - №10 - с.17-23.

17. Кривенко Л.Т. Світовий досвід i утвердження парламентаризму в Україні // Віче. - 1996. - №2- с. 28- 39.

18. Крищенко Л.Т. Український парламентаризм: питання становлення // Правова держава: Щорічник наук. праць. - Вип. 7- К., 1996 - с. 29-33.

19. Крутоголов М. А. Парламент Франции - М., 1988.

20. Кудряченко А. Парламентська система ФРН - засадничий принцип західної демократії // Віче. - 2002. - №4 - с.69-74.

21. Лавринович О. Реформа виборчої система i Парламент України // Право України. - 2000. - №1 - с.97-98.

22. Мельник О. Український парламентаризм: перші кроки на шляху незалежності // Хроніка 2000 - 1998. - Вип.23-24 - с.354-362.

23. Мироненко О.М. Біля витоків вітчизняного парламентаризму // Правова держава: Щорічник наук. праць. - Вин. 8. - К., 1997 - с. 226-232.

24. Мироненко О.М. Представницькі органи Лиговського - Руськоі Держави в контексті еволюції українського парламентаризму // Вісн. Академії правових наук України - 1997 - № 2- с. 38-49.

25. П^`ять років Конституції України: становлення засад парламентаризму // Парламент - 2001 - №4 - с.2.

26. Плющ І. Доктрина i практика українського парламентаризму на rрунті історичного прецеденту // Право України - 2001 - №8 - с. 3.

27. Сімон Г. Крах парламентаризму в Білорусі, Росії й Україні // Політична думка. - 2000. - №2 - с.59-64.

28. Смалій В., Ричка В. Український парламентаризм від Київської Русі до Верховної Ради !/ Україна, Юпрейн. - 1997 - 12 - с. 7-11.

29. Тихонова Є. А. Проблеми розвитку парламентаризму в Україні. Матеріали теоретичної конференції - К., 1997.

30. Український парламентаризм у світлі Конституції: аналіз оснввних проблем // Парламент - 2001 - №4 - с.7.

31. Український парламентаризм: історія i сучасність: Хроніка 2000. - К., 1998

32. Федоренка Г. О. Передісторгя українського парламентаризму в Європі та Америці - К., 1997.

33. Шаповал В. 3арубіжний парламентаризм - К.,1993.

34. Яковенко Д. Т. Высшие органы государственной власти Украинской ССР в строиreльства социализма. Учебн. пособие - К., 1975.

Аналізуючи проблеми семінару № 2 студентам важливо звернути увагу на історію формування представницьких органів у Стародавній Греції та Риму. Структура органів народовладдя представлена у посібнику проф. Колісніченко А. І. “Історія держави і політико-правових вчень Стародавньої Греції та Риму” (вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002.). При підготовці до другого питання рекомендуємо студентам звернутись до праць А. Амеллера, В. Шаповала які вказані в списку літератури.

Починаючи підготовку до семінару студентам важливо засвоїти наступне.

Після буржуазно-демократичних революцій у Франції (1798p.), в Англії та Нідерландах (1640-1842 pp.). До державної влади після аристократії да дворянства доступилася буржуазія (третій стан). Клас буржуазії не змінював державного механізму (системи державних органів та установ), a лище пристосував його до своїх потреб та інтересів, зокрема й парламент, запровадивши класове панування, принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу i судову, буржуазний парламентаризм, принцип юридичної рівності й рівноправ'я громадян перед законом i стосовно один до одного, юридично закpіпив y конституціях політичні інститути буржуазної демократії, а також основні права i свободи громадян, зокрема й природні права людини (право на свободу, на безпеку, на життя, на власність). Буржуазні конституції скасували всі соціальні стани i станові привілеї, які існували у феодальному суспільстві, всі феодальні інститути. Порівняно з феодальними інститутами влади i кріпосним правом це був знач­ний крок уперед до прогресивного розвитку держави i суспільства. Але клас буржуазії не має аристократичных якостей, тому в епоху дикого, домонополістичного капіталізму (епоха накопи­чення капіталу) він перетворив представницькі установи (парла­мент) у представництво лише власних класових інтересів, що згодом призвело до державних переворотів, повстань, загострення класово-політичної боротьби i соціалістичних революцій (XIX-ХХ ст.).

Буржуазний парламентаризм від моменту свого виникнення мав i має яскраву класову природу, оскільки цей парламент був сформований лише з представників класу буржуазії та дворянст­ва, а інші класи i верстви населення до влади не допускалися внаслідок різних майнових та інших виборних цензів тощо. Уся діяльність парламенту та інших органів державної влади мала антинародний характер.

Багато різних спеціалістів негативно оцінювали практичну діяльність парламентів i парламентаризм, оскiльки сама теорія (принцип) поділу державної влади на законодавчу, виконавчу i судову мае фіктивний характер. Вона не могла i не може реалізуватись у жодній країнi світу в чистому вигляді, а тим паче в демократичній республіці, оскільки в республіці верховна державна влада належить усьому народу, а всі гілки державної влади взаємозалежні й не можуть існувати одна без одної. Відомий теоре­тик монархічної державності Л. А. Тихомиров на початку ХХ ст. писав, що в дійсності поділ влади i взаемна незалежність її гілок мають резон тільки у сфері управлінської діяльності - для досяг­нення прямої дії. Але спеціалізовані та незалежні одна від одної, ці сфери управління всi однаково випливають із верховної влади (монарха, аристократії чи демократії), однаково е її засобами, підпорядковані їй i виконують тільки її волю. Всі вони уповноважені владою тільки передавальною, а тому однакоьо підлягають безпосередньому контролю i спрямовуючій дії з боку верховної влади. На його думку, всі три гілки влади є управлінськими за своїм характером, передавальними або представницькими, i відповідальними перед верховною владою (монархом, аристократією чи демократією).

За недосконалості контролю та управління (керування) або фіктивності контролю i спрямовуючої дії верховної влади, службові установи передавальної влади можуть цілком перекручувати всi наміри i волю верховної влади. Це перекручення доходить до повної узурпації державної влади, коли передавальна влада отримує характер предетавницької. Аж нiяк не завжди представництво влади несе з собою благо. Явища предстaвництва бувають не лише в демократії, a й y монархії. Якщо б i визнати демократичне начало влади найкращим, то це не означає, щo представництво є кращий або й просто хороший cпociб правління.

Що таке представництво? Це просто одна із форм передавальної влади. Владу свою можуть передавати i монарх, і аристократія, i народ. Досить часто це є неминучим, як i взагалі всі форми передавання влади. Службові форми передавальної влади загалом, за деякого контролю, безпечні для самого довiрителя. Cпpaвa, доручена службовцеві, чиновниковi, комісарові, завжди чітко визначена. Ці особи роблять те, що їм наказано, на основі точно встановленого закону або інструкції. Якщо вони порушують закони або інструкції — це вже злочин. Становище i права представника волі верховної влади — це зовсім інше. Його завданняя — не лише виконувати окреме доручення, a діяти в ім’я свого довірителя. lдея представництва полягае начебто в переданні самого змісту верховної влaди чиновникові aбо депутатові. Але цe передання фактично засноване на помилці, яка з боку тодо хто представляє, є ілюзія, a з боку представляючого — інoдi й, обман. Чужу волю не можна представляти тому, щo вона часто й невідома на перед. Ніхто неможе й сам знати наперед, яка буде його воля. Тим паче не може цього знати представник. Але все-таки, з розвитком демократизму в 6агатьох країнах, які Не допускають можливості прямого правління народу, ця форма передання влади набула значного поширення, створивши парламентське правління.

Нині, після тривалої практики, нi в кого не може бути сумніву, що в парламентарних державах воля народу виражається парла­ментом до крайнощі мало. Воля народу полягае майже в тому, щоб вибрати своїx повелителів, i y випадку особпивої свавільності їхніх дій — змінити їх, хоч останне завдання - за незалежної органгзації політиканських партій — аж ніяк не легше. Способів обмеження всевладдя цих представників пропонyвалося чимало. Найбільш поширена була думка, щоб вони діяли за «наказами виборців». A без «наказів» парламентаризм вироджується в повне свавілля партій, які тримають y своїх руках депутатів, за теорією тих, хто пpедставляє волю народу, але в дійсності - тих хто виконує лише волю своїх партій.

Добрий чи поганий правлячий клас дає представницька система, залежить від якості правлячого класу. Представницька система, незалежно від якості правлячого класу, завдає шкоди i веде до розладу та безсилля верховної влади. Демократичне представництво створює панування парламентарних політиканів. У монархіях ідея представництва створює або сатрапії, або бюрократизм. Бюрократичне правління, подібно до парламентарних політиканів, де чиновники представляють волю верховної влади,- це також фікція, як i за парламентарного правління, з тією лише різницею, що в одному випадку предметом фальсифікації є воля монарха, а в іншому - воля народу. Бюрократія i парламентаризм тому i йдуть завжди разом, i парламентаризм, за ідеєю, становить природне завершення бюрократизму. На думку Л. А. Тихомирова, парламентаризм - це найвища форма бюрократизму.

Щоб усунути такі величезні вади парламентаризму, Л. А. Ти- хомиров пропонував застосовувати громадське управління i са- моврядування. Це однаковою мірою стосується до всіх видів правління i має бути за всіх форм верховної влади.

Величезною хибою західного та українського парламентаризму є ігнорування загальнонаціональних потреб та інтересів i прагнення реалізувати й захищати партійні або свої егоїстичні інтереси. Цьому прроцесові сприяє політиканство лідерів партій i зацікавлених у міжпартійній боротьбі суб'єктів політичної системи та суспільства. Л. А. Тихомиров правильно підкреслив, що справжню силу партій становлять «професійні політикани» , які таким чином i зв'язують у суспільство «народ» ,«соціальний устрій» з виокремленою з нього державою. 3ахопивши державу, вони стають панами (господарями) нації. Це - абсолютно особливий «клас» [правлячий клас (стан) безстанового суспільства]. Політиканство має багато шкідливих наслідків для народного життя, з-поміж яких можна підкреслити підрив творчості, нехтування тих виразників розуму i совісті народу, які єдино заслуговують називатися інтелігенцією у шляхетному сенсі цього слова. У «партіях» же думка (мислення) i совість (сумління) працюють уже не на вільному натхненні, а в рамках програм, з метою досягнення упереджених результатів тощо. У політичній площині партійне владарювання професійних політиканів становить класову узурпацію народної влади. Цей клас (стан) партійних діячів за своєю політичною роллю дуже схожий на бюрократію, оскільки встановляє такий же зв'язок між верховною владою й підданими i так самозахоплює у свої руки державну владу i народ. Тільки-но відбуваеться розрив між державною владою i соціальним устоєм, поява тієї чи іншої узурпації неминуча.

Політика, політичні партії, політичні відносини ведуть до знищення істинної монархії (монархії, яка має морально-релігійний i демократичний характер). Партії мають свої інтереси, аж ніяк не тотожні з інтересами виборців. Депутат, який щойно зібрав голоси (чим повністю зобов'язаний партії, а не народу), в подальшій урядовій діяльності залежить від партії, а не від виборців. Тому соціальний інтерес за партійного представництва пробивається до держави дуже слабко. І ми дійсно спостерігаємо, що палати депутатів тим гірше представляють національний інтерес, чим краще представляють інтереси партійні. Тому держава загальногромадянського устрою стала засобом ослаблення національної єдності й загострення боротьби класів, яка вже доводить сучасні нації до розкладу. Проти цієї ідеї розпаду висувається лише ідея соціалізму, який здатен усунути боротьбу , але якою ціною – знищивши саму свободу i закувавши всіх у рамки загального рабства i загальну одноманітність існування! Класова i політична боротьба, ворогування ослаблюють єдність нації та народу, єдність влади i народу. Виходом із цієї боротьби і ворожнечі є усвідомлення загальнонаціональних (загальнонародних) інтересів, вироблення загальнонаціональних програм із реалрації інтегруючих інтересів, створення консолідуючої державної влади i закріплення інтегруючих (загальнонародних) потреб, iнтересів i прагнень у конституції та законодавстві держави, дотримання основних прав i свобод людини i громадянина.

Іноземні політологи i спеціалісти уже давно радять i підказують нам, що без з'ясування i реалізації загальнонародних (національних) інтересів не можуть нормально існувати і розвиватися держава, влада, суспільство i особа. 3агальнонародні інтереси та їх реалізація ведуть до консолідації та солідарності нації, суспільства i держави. Необхідна передусім солідарність між владою i народом, між власниками i працівниками, між законодавчою, виконавчою i судовою владою, консолідація i солідарність між політичними партіями.

Проблема полягає в тому, що необхідно замінити політичну боротьбу мирними угодами i договорами та встановити соціальний мир.

Усім суб'єктам політичної системи держави потрібно шукати соціальний мир через реалізацію демократичних і загальнолюдських моральних цінностей, а не класових, партійних чим особистісних, які мають егоїстичний характер.

У загальному законі єдності та боротьби протилежностей необхідно пам'ятати, що домінувати повинна в першу чергу єдність влади i народу, єдність і консолідація (корпорація) між різними гілками влади, між політичними партіями тощо. Якщо ж домінуватиме боротьба протилежностей, то ця боротьба може привести до загострення політичної та класової бороть6и, яка з мирних форм i протистояння може перерости у громадянську війну, до знищення або встановлення якої-небудь диктатури чи іншого авторитарного (охлократичного) режиму тощо. Історія свідчить, що відсутність єдності між князями в Кивській Русі призвела до самознищення багатьох князів (Гліба й Бориса та ін.), до самознищення київських, чернігівських, переяславських дружин i загалом народу Русі, а в кінцевому підсумку - до втрати військових, людських i матеріальних ресурсів. І як наслідок цього - Київська Русь та її князі були завойовані та майже всі знищені монголо-татарським ігом, а відтак на довгі століття весь народ потрапив у рабство до_, 3олотої Орди. Щоби визволитися з нього, довелося докласти чимало відчайдушних зусиль. Тому народна мудрість каже: «В єдності - сила», а в розбраті та боротьбі чи війні - безсилля i величезні втрати.

Буржуазний парламентаризм критикували також i марксистська, i радянська політична та юридична наука, i небезпідставно. Конституції буржуазних держав i багато західних спеціалістів звично проголошують що носієм верховної влади в державі є парламент. Він - орган, який виражає волю народу, він - як представник усієї нації в цілому, як всевладний законодавчий орган, який контролює уряд. Це робиться для того, щоб створити ілюзорне уявлення про характер буржуазної держави та його механізм. Буржуазний парламент ніколи не був і не є виразником істинної волі, потреб та інтересів народу. Широка практика парламентських виборів в умовах капіталістичного ладу (тобто економічного i політичного всевладдя капіталу) підтверджує слова Маркса про те, що буржуазне виборче право для трудящих - це право один раз у декілька років вирішувати, який пануючий клас повинен представляти i придушувати народ у парламенті. Система ви6орів у капіталістичних країнах є такою, що й за загального виборчого права (за наявності великих цензів) приводить до того, що представники правлячих класів або повністю панують у парламенті, або мають у ньому значну перевагу над лівими силами (комуністичними i соціалістичними партіями). Це досягаеться за допомогою різноманітних виборчих трюків або ви6орчих технологій, які спотворюють волю виборців. Через це за кандидатів голосують зазвичай менше 50% виборців. Треба пам'ятати, що вибори проводить державний апарат у тісній єдності з буржуазними політичними партіями, що дає можливість за допомогою шахрайства, підкупу, фальсифікації та насильства (аж до терористичних загроз) впливати на волю виборців. Крім того, щоб стати депутатом парламенту, необхідно заплатити виборний податок, витратити на вибори до декількох сот тисяч доларів.

Парламентські органи влади в середині ХХ ст. не були справді представницькими, оскільки вони майже не відображали інтересів усіх класів i станів. У представницьких установах здебільшого представлялися потреби та інтереси насамперед монополістичної буржуазії. Щоправда, до парламентів багатьох країнах обирались i предетавники трудящих. Через це правлячі класи почали віддавати переваги в системі вищих органів державної влади не парламенту, а вищим виконавчим органам. Якщо в епоху буржуазних революцій i станоалення буржуазної держави парламент мав велику політичну вагу, то надалі історія парламенту є історією поступового занепаду його впливу. В. І. Ленін часто підкреслював ілюзорність i фальш різних вигадок про всевладдя парламенту. Вся «державна» робота в усіх парламентських країнах робиться за лаштунками і виконується департаментами, канцеляріями i штабами. У парламентах тільки й точаться розмови із спеціальною метою, щоб одурити простий народ. Внаслідок того, що центр реальної влади перемістився до вищих виконавчих органів, відбувається криза парламентаризму. У середині ХХ ст. парламенти Франції, Англії, США та інших країн світу пережили кризові явища, i парламенти почали із представницьких органів влади перетворюватись у прості придатки до вищих виконавчих органів, а вищі виконавчі органи влади стали авторитарними органами влади та управління.

Отже, буржуазний парламентаризм ХІХ ст. мав cyто класовий буржуазний характер, а не загальнонародний. У ХІХ ст. з'явилась держава, якy небезпідставно назвали «державою третього стану», тобто капіталістичною. Оскільки ця держава i державна влада вже нікого не хотіли допускати до парламенту i державної влади, проти неї було висунуто протилежну ідею — ідею пролетарської держави («держави диктатури пролетаріату» ), i сам шлях захоплення держави i державної влади пролетаріатом запрограмований був той самий, яким слідували «буржуа», тобто створення більшості робітничого представництва, а потім «робітнича диктатура»

Буржуазний парламентаризм i класове панування буржуазії привели до Паризької комуни, до виникнення марксизму - соціалістичної ідеології робітничого класу, до теорії держави диктатури пролетаріату, до першої світової війни, яка мала грабіжницький характер і породила соціалістичну революцію (державний переворот) у Росії, Україні та інших країнах Європи. Реалізація цих теорій привела до величезних збитків у СРСР, зокрема і в Україні.

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Україна , як і Росія, ліквідували принцип народовладдя (демократію) в особі системи рад народних депутатів і перейшли до реалізації фальшивих теорій – буржуазного парламентаризму, д фіктивної теорії поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. За останні 16 років незалежності Україна стала буржуазною державою з буржуазним парламентом.

Студентам необхідно визначити основні особливості сучасного українського парламентаризму на основі Конституції України (1996 р.) і інших законодавчих документів.

Проблеми становлення, розвитку та функціонування українського парламентаризму

До проголошення державного суверенітету і незалежності в Україні існувала Радянcька республіка, або система рад народних депутатів. 3а своєю суттю це була загальнонародна союзна республіка у складі СРСР. Ще в умовах СРСР у 90-ті роки, в період активного розвитку i так званої перебудови, багато спеціалістів, особливо економістів, дійшли висновку про необхідність переходу від командно-адміністративної системи до вільної ринкової економіки, до запровадження різних форм власності, зокрема приватної, до роздержавлення державної власності тощо. Отримавши державну незалежність 1991 р., Україна продовжила всі ці процеси, зокрема ліквідувала монополію та однопартійну систему (Компартію України у складі КПРС) i почала створювати багатопартійну систему - на день виборів (31.03.2002 р.) уже існувало близько 130 різноманітних партій i блоків. У цей період почав інтенсивно народжуватись новий соціальний клас - клас підприємців i промисловців, або нова українська буржуазія. Цей новий клас зароджувався ще в умовах СРСР i Радянської України, у застійні часи; він визрівав у сфері тіньової економіки i незаконного, досить часто кримінального, бізнесу тощо. 3'явилася певна соціальна група людей, які цікавилися підприємництвом, бізнесом, фермерством, приватною торгівлею тощо. Після 1991 р., коли почалася інтенсивна офіційна та узаконена приватизація, клас приватних власників i акціонерів почав збільшуватися i таким чином був створений ще один соціальний клас - клас української буржуазії в особі підприємців, бізнесменів, промисловців, приватної торгівлі та приватних банків. До 1991 р. в Україні існувало чотири основні соціальні класи - робітничий клас, селянство, трудова інтелігенція, державні службовці та деякі інші категорії трудящих.

У перші роки незалежності політична влада в Україні офіційно належала системі рад народних депутатів. Із появою нового соціально-економічного класу - нової української буржуазія цей клас, які i в усіх країнах світу в XVII - ХХ ст., почав домагатися вираження i захисту своїх економічних i політичних інтересів у найвищих органах влади i закріплення в системі права i законодавства.

Тому майже всі підприємці та промисловці почали створювати свої політичні партії та блоки i висувати свої кандидатури до Верховної Ради України, яку згодом перейменували в парламент. Новий соціально-економічний клас — клас власників i роботодавців демократичним шляхом, через ви6ори до представницьких вищих органів державної влади, став претендувати на панування не лише в економіці, а й у політичній системі та в системі найвищих органів державної влади. Поява і зміцнення цього нового класу спричинили трансформацію всієї системи вищих i місцевих органів державної влади, буржуазний парламентаризм, релізацію фіктивної теорії поділу державної влади на законодавчу, виконавчу i судову, як це традиційно прийнято в західних країнах, хоча цього принципу ніхто не дотримується оскільки його не можна реалізувати з багатьох причин.

У 1991 по 2003 рр. процес державотворення в Укарїні розпочався з трансформації вищого представницького органу державної влади — Верховної Ради в постійно діючий представницькій орган влади — парламент. Парламент продовжив цей процес на підставі фіктивного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу i судову, запровадив найвищу державну посаду - Президента України, як главу держави i виконавчої влади . Перший Президент України хоч і був одночасно керівником виконавчої влади, але не міг i не хотів очолити Кабінет Міністрів (Уряд) і взяти на себе проведення економічних реформ у державі, а згодом, після перевиборів, утратив свою посаду. Hoвoбраний дpyгий Президент України Л. Д. Кучма за Конституцією l996 р. став лише главою держави, а Кабінет Міністрів (Уряд) - вищим органом виконавчої влади в Україні. Із запровадженням посади Президента України змінилася форма державного правління, а також державно-політичний режим в Україні. З 1990 по 1992 pp. Україна фактично була радянською парламентарною республікою, а з 1993 по 1996 рр. - парламентарно-президентською республікою, в якій парламент (Верховна Рада) офіційно вважався найвищим представницьким органом державної влади. У цей же період мiж парламентом i Президентом почалося політичне протистоянна і фактично виникали двовладдя (два найвищі органи державної влади, які боролися за верховенство). Протистояння i політичні конфлікти виникали через розбіжності в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики, а також через те, що вони спиралися на різні політичні сили i виражали різні політичні та економічні інтереси. Таке протистояння i двовладдя призвели до кризи у вищих органах державної влади i необхідності трансформації (фактично ліквідації) місцевих представницьких органів влади та управління (системи рад i їхніх виконкомів) i перетворення їх в органи місцевого самоврядування (муніципалітети або громадські - недержавні органи самоврядування i самоорганізації населення). Представницькі місцеві органи державної влади - всі ради раніше були підпорядковані Верховній Раді, а виконкоми рад - Ка6і- нету Міністрів як місцеві виконавчі органи державної влади. Замість представницьких i одночасно місцевих виконавчих органів державної влади було, створено обласні, районні та міські виконавчі органи державної влади - обласні, районні та міські держадміністрації.

Усі ці місцеві держадміністрації та їхні керівники почали призначатися i звільнятися Президентом України. Тому всі місцеві держадміністрації повністю підпорядковані, підконтрольні, підзвітні та залежні від глави держави i Кабінету Міністрів. Внаслідок таких державно-правових реформ (трансформації влади) Верховна Рада (парламент) втратила (як і вся держава) представницькі місцеві органи державної влади (всю систему рад), що означало ліквідацію влади народу (народовладдя) на місцях (в області, районі, місті). Верховна Рада в процесі такого державотворення стала лише постійно діючим парламентом, офіційно як вищий законодавчий орган державної влади (часткова політична фікція), майже втратила свій вплив на вищі та місцеві органи виконавчої державної влади i практично всю реальну владу в Україні. Вся реальна влада сконцентрувалась у руках Президента України, оскільки Конституція 1996 р. офіційно закріпила такий статус найвищих органів державної влади, весь конституційний i державний устрій України.

Загалом наша влада запозичила конституційний устрій (державний лад) у Франції, з усією її антидемократичною i реакційною системою поділу державної влади не на три, а на чотири гілки влади [парламент, Уряд (Кабінет Міністрів), глава держави (Президент), i найвищі судові інстанції - Конституційний Суд, Верховний Суд, Вищий господарський (арбітражний) суд i система контрольно-наглядових органів, які фактично підпорядковані Президентові]. Цю системy у Франції 6уло запроваджено ще в період реставрації монархії в ХІХ ст. разом із пануванням реак- ційної історичної школи права. 3 1996 р. по 2003 р. за формою правління Україна стала президентсько-парламентарною буржуазною республікою. Отже, трансформацію форми державного правління можна поділити на такі етапи: 1) 1990-1992 рр.- радянсько-парламентарна республіка; 2) 1993-1996 рр.- парламентарно-президентська республіка; 3) 1996-2004 рр.- президентсько-парламентарна республіка. Третій етап можна назвати також етапом президентської форми правління, оскільки парламент повністю підконтрольний Президентові, незважаючи на те, що він не очолює Уряд, але керуе всією виконавчою владою.

Внаслідок такого державотворення відбулася трансформація, а за суттю ліквідація всієї системи народовладдя, i заміна принципу демократичного централізму було запроваджено принцип адміністративного централізму (авторитаризму) зверху донизу. Демократичний централізм передбачає виборність усіх представницьких органів державної влади від найнижчих до найвищих i підпорядкованість нижчестоящих органів вищестоящим, урахування потреб та інтересів нижчестоящих органів вищестоящим. Уся ця трансформація або державно-адміністративна реформа призвела до державного перевороту (або державної контрреволюції) та реставрації або встановлення 6уржуазної президентської (президентсько-парламентарної) республіки. Як свiдчитъ історія світу, до таких форм правління буржуазія вдається тоді, коли в парламент приходять демократичні та соціалістичні партії або політичні сили.

Україна декілька разів змінювала свою форму державного правління (державного устрою). Ця форма правління i вся діяльність вищих органів державної влади спрямована проти потреб та інтересів народу України, проводить антинародну внутрішню і зовнішню політику. 3авдання державної влади від самого початку було доброчинним, сподівалися на загальне благо - про ведення економічних, ринкових реформ i на цій базі - підвищення загального добробуту населення, формування держави загального благоденства або «народного капіталізму». Ще в умовах СРСР багато економістів i політологів в умовах так званого застою (стабільності) економічного розвитку висунули i певною мірою oбгрунтували ідею підвищення матеріального добробуту населення ( рівня економічного життя) не через рівність i соціальну справедливість, а завдяки збагаченню однієї категорії населення (підприємців, бізнесменів, банкірів, фермерів тощо) i поступовим суттєвим покращенням економічного життя всіх інших верств населеиня. 3апрограмований перехід від державного соціалізму до капіталізму; або ринкової економіки, більшість громадян сприйняли позитивно (або мовчки погодились), але ніхто особливо не передбачав і не прогнозував, що цей перехід супроводжуватиметься епохою «дикого капіталізму», стихійністю, ірраціоналізмом, криміналізацією капіталу та іншими негативними явищами, хоча в цілому спеціалісти оцінювали, що цей етап займе приблизно 15-20 poків. До того ж ніхто не погоджувався i не бажав, щоб формування «народного капіталізму» i ринкової економіки здійснювалося засобами антинародної політики i за рахунок народу України.

Таким чином ми запозичили чужий досвід i три фіктивні концепції (теорії). По-перше, фіктивну теорію поділу державної влади Ш. Монтеск'є, яка була об'єктивною в умовах абсолютистської монархії, розрахованою на обмеження деспотичної абсолютистської-монархічної влади в Англії та Франції, а не на поділ влади (це було другорядне), оскіпьки істинні та морально-релігійні монархії у своїй діяльності керуються нормами моралі й права або законом, а деспотичні - свавіллям, волюнтаризмом тощо. У республіках діють принцип народовладдя (або аристократизму - аристократичні республіки, де верховна влада належить усьому народові), принцип єдності й неподільності верховної влади народу (суверену) i принцип представництва й розподілу державних повноважень (функцій). По-друге, ми запозичили теорію західного парламентаризму, яка була властива періоду феодалізму та буржуазного парламентаризму; державно-політичний інститут третього стану буржуазії за походженням i за буржуазно-класовою суттю характеру i змісту реалізації зовнішньої та внутрішньої політики держави. По-трете, ми запозичили i реалізували найгіршу модель конституційного устрою Франції, яка сама суперечить фіктивній теорії поділу влади (на законодавчу, виконавчу i судову). Таким чином реалізація цих трьох найгірших i фіктивних «теорій» призводить до найгірших форм державного правління, державного устрою i до встановлення державно-політичного антинародного режиму. Фіктивною також є теорія загального благоденства або «народного капіталізмy» , яка на 3аході повністю провалилась i перебувае у кризовому стані.

3а оцінками спеціалістів, у країнах Европи та Америки немає зразків та еталонів для державно-політичного i правового розвитку сучасної держави. 3ахідні країни самі опинилися в політичній безвиході й не можуть знайти виходу із систематичних кризових явищ у різних сферах економічного, політичного i культурного життя.

Реалізація чужого досвіду без урахування національних звичаїв, традицій i культури веде до величезної шкоди в державному i суспільному житті народу, до антинародної політики.

У ХХ ст. В. І. Ленін i партія РСДРП (більшовиків) запозичили ідею Маркса про диктатуру пролетаріату i утопічну ідею побудови комуністичного суспільства, ідею французької буржуазної революції 1789 р., що призвело до вкрай негативних наслідків - громадянської війни в 1917-1920 рр., до насильницької колективізації в сільському господарстві, до голодомору в 1933 р. і до встановлення так званої соціалістичної деспотичної монархії та військово-політичного терору в 1934-1953 р., до знищення духовно-культурних цінностей тощо. У 30-ті роки також офіційно запровадили явно шкідливу вузьконормативну або позитивістську концепцію права, яка ототожнювала право й закон i дозволила встановити репресивне законодавство.

Нині ми запозичуємо на Заході старі й віджилі, а то й прямо фіктивні (фальшиві) державно-правові концепції, західний буржуазний бездуховний спосіб життя, західну плюралістичну егоїстичну бездуховну ідеологію і культуру, монетарну політику, яка призвела до краху фінансово-грошову систему СРСР i України, ми шукаємо за гроші іноземних радників, оскільки самі вже не мислимо, не думаємо i не живемо по совісті й за своїм розумом. Можливо, що нам пора вже й пошукати собі «князя за кордоном, щоб правив нами i судив по праву» (за літописом Нестора). Усі такі й подібні запозичення приведуть і вже привели державу до занепаду, а якщо їх не зупинити, особливо їх реалізацію, то все це призведе до втрати суверенітету і загибелі української державності. Ми вже стали економічно i політично залежними від Міжнародного валютного фонду, від країн 3аходу.

Запозичення i реалізація фіктивних теорій i концепцій - це наслідок того, що ми перестали діалектично мислити, ми не знаємо діалектики, або забуваємо, як її застосувати, або застосовуємо лише матеріалістичну діалектику, а ще є й ідеалістична діалектика; ми ігноруємо метафізику, ідеалізм, закони природи (буття), Бога, моралі тощо. Народна діалектика (або мудрість) полягає в тому, що «не знавши броду,— не лізь у воду» , оскільки можуть бути неприємності. Запозичуючи ті чи інші ідеї і досвід, необхідно вивчити історичні причини й умови виникнення. Зародження тих чи інших ідей, теорій, концепцій, їх розвиток і наслідки. Тому що для Англії запровадження парламентарцзму було об'єктивною необхідністю i великим благом, щоб обмежит деспотичну владу монарха i прийняти Велику хартію вольностей 1225 р., Білль про права. Для Великої Британії це благо тому, що правління нею i зараз здійснюється за участю монарха, парламенту та уряду (як правова традиція i звичай). Для Швейцарії, скажімо, парламентаризм може 6ути великим лихом, оскільки там історично склалися безпосередні форми демократичного правління. Непал i Тибет споконвіку управлялися за допомогою теократичної монархії, i це для них є найбільше благо. Перш ніж реалізувати чужий досвід, слід десять раз продумати — народною мудрістю (діалектикою): «Сім раз відміряй i один раз відріж», оскільки відрізати досить легко i просто, а відновити чи зв'язати відрізане майже неможливо.

Діалектика i світовий досвід учать, що кожна держава i суспільство перебувають на різних стадіях економічного, політичного, культурного, соціального життя, у кожній країні - свій державний i конституційний лад, своя система вищих i місцевих органів державної влади, своя система права i законодавства.