Iмпорт сталi

У 1984 р. США встановили квоти на імпорт сталi. У 1989 р. їх дiя була продовжена до 31.03.1992 р. таким чином, щоб поставки закордонної сталi могли бути збiльшенi з 19,1% до 20,26% усього ринку США. Ця загальна квота викликала необхiднiсть переговорiв по окремих угодах про добровiльнi обмеження кожною країною, яка поставляє сталь. Як виникла ця ситуацiя?

Наприкiнцi другої свiтової вiйни американська сталеливарна промисловiсть була найпотужнiшою в свiтi, i здавалось, що нiхто не може кинути виклик її вищостi. На 1950 р. американське виробництво вуглецевої сталi становило 47% світової пропозиції. Але на початок 80-х рр. ця частка впала приблизно до 10% i на цьому рiвнi з тих пiр стабiлiзувалась, а США перетворились на чистого імпортера сталi. Основнi джерела імпорту сталi в США: ЄС - 28%, Японiя - 24%, Канада 16%, Пiвденна Корея - 7%, Бразилiя - 4%. Цi 5 основних регiонiв дають 79% імпорту сталi США.

Сталеливарнi компанії США стверджували, що показники імпорту занижують розмiр iноземної конкуренції, тому що дуже багато сталi додатково надходить у формi готових виробiв, наприклад, автомобiлiв та труб. У 80-х рр. зайнятiсть у сталеливарнiй промисловостi знизилась бiльш нiж на 200 тис. робочих мiсць.

Декiлька факторiв, дiючих по всьому свiту, мають значення для розумiння розвитку конкурентної ситуації. Один з них пов’язаний з додатковими виробничими потужностями, утвореними у країнах, якi є вiдносно новими у виробництвi сталi. Багато країн, що розвиваються, вважають, що вiтчизнянi заводи мають важливе значення для досягнення цiлей iндустрiалiзації i розглядають випуск сталi з точки зору мiркувань безпеки та престижу. Цi країни змогли збiльшити продуктивнiсть, тому що технологiя, крiм призначеної для сталi особливих гатункiв, стала широко розповсюдженою та легкодоступною. Завдяки високому прiоритету, що приписується сталi, багато країн були готовi реалiзувати iншi проекти розвитку, якi включали будiвництво сталеливарних заводiв, або одержували iноземну фiнансову допомогу для їх будiвництва. З початку 70-х рр. максимальне розширення виробничих потужностей цiєї галузi вiдбулося у країнах “третього свiту”, де тепер є значнi i постійно зростаючi надлишковi потужностi. У 80-х рр. Бразилiя та Пiвденна Корея пiднялись по виплавцi сталi вiдповiдно з 10-го та 18-го мiсця до 6-го та 8-го у свiтовому виробництвi. Наявнiсть надлишкових потужностей у США, Європi та Японії змусила сталеливарникiв скоротити свої виробничі потужності.

З урахуванням високих постiйних витрат при виробництвi сталi другий фактор, дiючий на конкуренцiю, полягає в тому, що значна частина свiтового виробництва належить державi. Деякi спостерiгачi стверджують, що державнi сталеливарнi фiрми будуть продовжувати функцiонувати незалежно вiд того, чи покривають вони свої поточнi витрати. Через тиск, здiйснюваний у зв’язку з вимогою забезпечити зайнятiсть, наприклад, у Франції, полiтично було дуже важко швидко скоротити виробництво на державних пiдприємствах. Експортнi ринки використовувались як iнструмент збереження великого обсягу виробництва. Державнi компанії у таких країнах, як Iспанiя та Аргентина, повiдомляли про величезнi збитки, але продовжували експортувати продукцiю за низькими цiнами. Стверджувалось, що у додаток до прямого володiння пiдприємствами державна допомога у виглядi податкових пiльг, програми реорганiзації, надання довгострокових позик пiд низькi відсотки та вiдмови вiд екологiчних вимог поставила американських виробникiв сталi у невигiдне становище вiдносно деяких закордонних виробникiв.

Низка iнших факторiв вплинула на те, що iноземнi виробники стали успiшно конкурувати на внутрiшнiх ринках США. Одним з таких факторiв є технологiя. Хоча американськi фiрми стверджують, що їх найновiшi заводи знаходяться на такому ж передовому рiвнi, як i будь-якi iншi, середнiй вiк сталеливарних заводiв у деяких країнах значно менший вiку заводiв США, отже, вони мають i вищу продуктивнiсть. Наприклад, усюди визнано, що строк служби коксової печi становить 25 рокiв, але у 1982 р. ця цифра була перевищена на 41% американських заводiв порiвняно з усього 2% у Японії. У 1958 р. японським працiвникам потрiбно було майже 36 людино-годин для виробництва тони холоднокатаної листової сталi, яку американцi випускали за 12 людино-годин. Японська продуктивнiсть зрiвнялась з американською у 1975 р., а на 1983 р. вже перевищила її на 25%. Американськi фiрми одного разу гарантували своїм працiвникам пiдвищення заробiтної плати, яке перебiльшувало зростання продуктивностi працi, для того, щоб у трудових договорах було положення про вiдмову вiд страйкiв. Це призвело до того, що металурги стали заробляти бiльше нiж американськi виробничi працiвники у будь-якiй галузi обробної промисловостi. Але стан галузi примусив американськi компанії заморозити пiдвищення заробiтної плати мiж 1982 та 1988 рр., а у 1987 р. за договором мiж профспiлкою та компанією “Ю Ес Екс” (USX), величезним американським виробником сталi, зарплата фактично була знижена.

Iнший фактор стосується розмiщення виробництва. Бiльшiсть американських заводiв побудованi десятки рокiв тому у поясi штатiв на кордонi з Великими Озерами. Таке розташування зменшувало витрати на транспортування сировини та готової продукції до промислових споживачiв у тому ж поясi. Але сьогоднi, якщо фiрма бажає використовувати дешевше залiзо iз Бразилії та продавати свою продукцiю промисловим центрам у пiвденному та захiдному регiонах США, якi розвиваються, цей регiон бiльше не може вважатися оптимальним. Японiя, значний експортер сталi у США, розташовує свої виробничi потужностi головним чином у глибоководних портах. Японська промисловiсть сьогоднi має переваги по орiєнтовнiй собiвартостi закупок сировини, навiть якщо вона імпортується. Незважаючи на цi переваги, Японiя все бiльше iмпортує сталь з Тайваню та Пiвденної Кореї, де у середньому нижча вартiсть робочої сили та новiші заводи. Сьогоднi пiвденнокорейська компанiя “Поанг айрон енд стiл” вважається найефективнiшим у свiтi виробником сталi. Але середнiй працiвник - металург одержує лише 1/3 заробiтної плати японського металурга.

Очевидно, що у наш час необхiднi новi великi iнвестиції та структурна перебудова американської металургiйної промисловостi для вирiвнювання американських витрат та витрат на виробництво сталi, яка ввозиться у США. Представники металургiйної галузi у США скаржились на труднощi таких iнвестицiй через низькi доходи та поганi перспективи розвитку галузi в останнi роки. Вiдсутнiсть коштiв заперечується критиками, коли вони посилаються на придбання компанією “Ю.Ес.Стiл” (тепер “Ю Ес Екс”) нафтової фiрми “Маратон ойл” (“Marathon Oil”). Голова “Ю Ес Екс” так вiдповiв на зауваження критикiв: “Перебудовувати сталеливарнi заводи? Навiщо? Знов сидiти та іржавiти?” Критики звинуватили також керiвникiв галузi у розтрачуваннi коштiв протягом багатьох рокiв на пiдтримку безнадiйно застарiлих (на наш час вони виключаються з дiючих) заводiв замiсть використання капiталу на життєздатнi потужностi.

Шiсть вiдповiдних заходiв, здається, дають деяку надiю сталеливарним компанiям США. Першим був перехiд на мiнi-заводи, подiбнi до тих, якими володiє “Ньюкор” (“Nucor”), де виробляють спецiалiзовану продукцiю, є найновiша технологiя, розташованi вони близько до ринкiв. Цi заводи є конкурентоспроможними, їх сумарна потужнiсть та сукупний збут продукції становили наприкiнцi 80-х рр. близько 25% американського збуту. Крiм того, вони недавно перейшли на виробництво необхiдної для США продукції, наприклад, листової сталi для автомобiльної промисловостi. Другим заходом стали дії iноземних металургiйних фiрм, наприклад, японських “Нiппон Кокан” (“Nippon Kokan”) та “Кобе стiл” (“Kobe Steel”), з придбання акцiй пiдприємств американської промисловостi або створення СП з американськими фiрмами; iноземцi, таким чином, вкладали кошти та впроваджували нову технологiю, не конкуруючи напряму з американськими фiрмами. Третiм вiдповiдним заходом стали дії американських виробникiв із закупiвлi сталевих напiвфабрикатiв за кордоном, що сприяло скороченню витрат на важливому етапi виробництва. Наприклад, корейська фiрма “Поанг” має СП у США з компанією “Ю Ес Екс”, на яке рулони гарячекатаної штаби постачаються iз Кореї. Четвертим заходом стало внутрiшньогалузеве злиття фiрм з метою одержання адмiнiстративного ефекту масштабу, розширення асортименту та закриття менш конкурентних заводiв при збереженнi повного обсягу виробництва. Приклад цього - план злиття “Рiпаблiк Стiл” (“Republic Steel”) та “Ел Тi Вi” (“LTV”). П’ятим заходом стало припинення видiв дiяльностi, не пов’язаних з виробництвом сталi, та лiквiдацiя застарiлих сталеливарних потужностей. Цей метод застосували “Бетлехем” (“Bethlehem”) та “Iнленд” (“Inland”). Ще одним, шостим, заходом є диверсифiкацiя та вихiд за межi виробництва сталi. Дiяльнiсть обидвох сталеливарних велетнiв - “Армко” (“Armco”) та “Ю Ес Екс” - в наш час значною мірою не пов’язано з виробництвом сталi, а “Ю Ес Екс” розглядала у 1990 р. навiть можливiсть повного припинення робiт у цiй галузi. П’ять великих японських виробникiв сталi також почали переходити у новi галузi.

Незважаючи на цi дії, сталеливарна промисловiсть у США продовжуе наполягати на потужнішому захистi. Але багато споживачiв сталi у США скаржаться на те, що квотування у поєднанні зi скороченням виробничих потужностей з виробництва сталi означає вищі цiни, затримку поставок та неможливiсть одержання сталi необхiдної якостi. Компанiя “Кетепiле” скаржилась на постiйнi труднощi через перебої у постачаннi. “Хендi енд Харман’с Iндiана Тьюб Корпорейшн” (“Handy & Harman’s Indiana Tube Corporation”) навiть розглядяла питання про перемiщення свого виробництва за кордон для подолання проблем постачання.