6. Бойовий шлях легіону усс.

В серпні 1914 р. вони створили Головну Українську Раду у Львові, яка заклика­ла галичан до боротьби за визволення України шляхом всебіч­ної підтримки Австро-Угорщини. ГУР створила військову організацію - легіон Українських січових стрільців, яка розглядалася як зародок майбутньої національної армії. Першим командиром корпусу був директор гімназії в Рогатині М. Галушинський. Зде­більшого у стрільці вступали молоді члени воєнізованих україн­ських організацій: «Сокола», «Січі», «Пласту».

Початок бойового шляху січових стрільців припадає на 25 вересня 1914 р. У розпал Галицької битви вони захищали в Карпатських горах Ужоцький перевал, який атакувала диві­зія кубанських козаків. Але справжнє бойове хрещення УСС пройшли у квітні — на початку травня 1915 р. у боях за гору Маківка поблизу Славська, коли російське командування ки­нуло проти стрільців кілька полків і артилерію. Контроль над горою забезпечував росіянам дальше просування на Захід, тому боротьба за неї була особливо жорстокою і кровопролит­ною. Кілька разів цей важливий пункт переходив із рук у руки. У бій була кинута кавалерія донських козаків під коман­дуванням генерала Каледіна. Саме в ці дні російський цар Микола II об'їжджав Галичину, і військове командування пра­гнуло будь-що порадувати його ще однією перемогою. Врешті-решт, ціною великих жертв російським солдатам вдалося закріпитися на Маківці, але у цей час розпочався загальний відступ із Галичини.

УСС брали участь у наступальних операціях 1915 р. У черв­ні вони першими ввійшли у місто Галич, піднявши над містом жовто-синій український національний прапор. Славною, а разом з тим, трагічною віхою на бойовому шляху УСС стали виснажливі бої на горі Лисоня поблизу Тернополя, які «усуси» вели у серпні-вересні 1916 р. Січові стрільці потрапили в ото­чення, й вирватися з нього вдалося лише невеликій їх частині.

Після поповнення полк УСС у липні 1917 р. протистояв ро­сійським військам у дні їхнього останнього у Першій світовій війні наступу.

До березня 1915 р. командиром УСС був отаман Михайло Галущинський, надалі Легіон (полк) очолювали послідовно ота­ман Григорій Коссак, сотник Василь Дідушок, підполковник Антін Варивода, поручик Дмитро Кренжаловський, отаман Мирон Тарнавський, сотник Осип Микитка. На початку 1917 р. у Головній книзі обліку УСС було записано близько 7 тис. осіб; втрати вбитими, пораненими і полоненими загалом становили 3050 осіб.

Австрійське й німецьке командування неодноразово відзна­чало героїзм «усусів», їхні високі моральні якості й навіть нази­вало полк УСС «найкращим підрозділом всієї австро-угорської армії». В умовах наростання у військах австро-німецького бло­ку антивоєнних настроїв, непоодиноких випадків дезертирст­ва бойова звитяга «усусів» була справді нетиповим явищем. В її основі був патріотизм січових стрільців, їхнє переконання, що в цій війні вони віддають свої життя і проливають кров за світлу мету: відродження незалежної української держави і щасливе життя народу.

Але ставлення командування до «усусів» було дуже нерівне. Один з них згадував: «Під час боїв австрійським похвалам не було "кінця, підчас же затишшя на фронті австрійським знева­гам теж не було кінця: тоді українські січові стрільці бували для австрійців лише «рутенськими зрадниками».

Українські січові стрільці в жорстоких умовах світової вій­ни знаходили час для громадської і національно-культурної роботи. Останні місяці життя Івана Франка ним опікувалися «усуси». Сини Івана Яковича Петро й Тарас одними з перших вступили до Легіону і брали безпосередню участь у боях. Наприкінці травня 1916 р. делегація УСС прямо з окопів виї­хала до Львова на похорон Франка, де їхній представник ви­ступив з яскравою промовою. А коли наприкінці 1916 р. «усуси» перебували на переформуванні на Волині, ними було органі­зовано 46 початкових українських шкіл, де вчителями були рядові стрільці й офіцери.