2. Позиції українців щодо воюючих сторін.

Якщо країни Антанти і Троїстого союзу у ході війни прагнули зміцнити імперську могутність, то народи залежних країн сподівалися на поліпшення внаслідок війни свого становища, на ліквідацію національного гніту чи навіть відновлення власної національної державності. Історичний досвід показує, що саме в результаті війн на політичній карті світу зникають одні держави і з'являються інші.

Таким чином, інтереси правлячих режимів і пригнічених народів були протилежними. Політично залежні від Австро-Угорщини і Російської імперії народи були переконані, що час старих імперій минув, і прагнули відновлення свого суверені­тету. Український народ у цьому відношенні не був винятком. Його надії на краще посилювалися тими великими жертвами, яких він зазнав з перших днів війни. Війна велася на території України. До російської, австрійської та угорської армій були мобілізовані мільйони українців (відповідно 4,0 млн і 0,3 млн чоловік), які мусили воювати по обидві сторони фронту. Для українців війна набула братовбивчого характеру.

У цій ситуації перед представниками українських націо­нальних партій постало питання: яку позицію зайняти щодо війни. Єдиної лінії у цьому питанні українці виробити не зуміли. Однак було спільне, що об'єднувало політично активні верстви українства Наддніпрянської і Західної України: праг­нення використати війну для поліпшення національно-культурного становища України, а в майбутньому - відроджен­ня її державності.

Політичні партії підросійської України мали значні розбіжності у поглядах на шляхи й способи відродження української державності. Так, С.Петлюра, М. Славінський і деякі інші діячі українського руху, відбиваючи настрої частини українського суспільства, закликали всебічно підтри­мати Росію у війні проти Німеччини та Австро-Угорщини. При цьому вони сподівалися, що після переможного закінчення вій­ни російський уряд змушений буде надати Україні автономію, бо іншими методами такою великою та густозаселеною терито­рією він, сповнений почуття вдячності до «вірних малоросів», просто не зможе управляти.

Марність цих сподівань показали перші дні війни. Поки Україною йшли масові мобілізації до російської армії, імперська влада закривала українські газети і журнали, видавництва, «Просвіти». Багатьох українських діячів, зокрема М. Грушевського, було заслано. Поступово в Наддніпрянщині серед пред­ставників національного руху стали наростати антиросійські настрої. Рада Товариства українських поступовців — найвпливовішої української організації Наддніпрянської України - винес­ла постанову, що у світовій війні українці мають зайняти нейтральну позицію і не підтримувати жодну з воюючих сторін.

Ще одна група наддніпрянських діячів українського націо­нального руху соціалістичного спрямування (А. Жук, Д. Донцов, Б. Дорошенко, М. Меленевський та ін.) створили у Львові у серпні 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який прого­лосив своїм завданням відокремлення України від Росії і ство­рення на відвойованих у неї землях Української держави під протекторатом Австро-Угорщини і Німеччини.

Серед українців Західної України також не було єдності щодо воюючих сторін. З перемогою Росії пов'язували своє майбутнє москвофіли, але їхній вплив у Галичині був незначним. Головні тодішні західноукраїнські партії - Національно-демократична, Радикальна і Соціал-демократична — мали проавстрійську орієнтацію. В серпні 1914 р. вони створили Головну Українську Раду у Львові, яка заклика­ла галичан до боротьби за визволення України шляхом всебіч­ної підтримки Австро-Угорщини. Головними вимогами національної програми Ради було утворення самостійної Української держави на територіях, які до війни належали Ро­сійській імперії, і національно-територіальна автономія захід­ноукраїнських земель, об'єднаних в окремий коронний край. Головна Українська Рада створила військову організацію - легіон Українських січових стрільців, яка розглядалася як зародок майбутньої національної армії. Першим командиром корпусу був директор гімназії в Рогатині М. Галушинський. Зде­більшого у стрільці вступали молоді члени воєнізованих україн­ських організацій: «Сокола», «Січі», «Пласту» та ін.

Бажаючих записатися до лав Українських січових стрільців (скорочено «усусів») лише протягом перших двох тижнів вияви­лося близько 30 тис. чол. Незважаючи на те, що «усуси» воюва­ли у складі австрійської армії, уряд дав згоду на озброєння лийте 5 тис. чол. Австро-Угорщина всіляко обмежувала вплив україн­ського національного руху, тримала його під своїм жорстким контролем.