3. Головні фази інформаційного обміну

З розвитком цивілізації удосконалювалася й сфера інформаційного обміну життя. Дослідники вказують на чотири фази інформаційного обміну: усну, письмову, книжну, комп’ютерну.

Згідно з теорією Режі Дербе, з моменту появи писемності змінювали одна одну логосфера, графосфера, де панувало писемне слово, і відеосфера, коли відбувається перехід від друкованого до аудіовізуального. На думку автора, ХХ ст., віддаючи перевагу зображенню, відучується читати, повертаючись до усної традиції. Це відповідає головним етапам розвитку масової комунікації, запроповонованим В.В.Різуном: дописемнний етап доіндустріального періоду, писемний етап доіндустріального періоду, друкований етап, аудіовізуальний, до якого примикає новітній.

Усна фаза інформаційного обміну (дописемнний етап доіндустріального періоду)

У доісторичні часи спілкування між людьми починалося з окремих звуків, жестів, міміки. Важливу роль у формуванні людини відігравала праця, під час якої виникала необхідність спілкуватися завдяки обміну повідомленнями. За допомогою криків люди передавали інформацію на відстань. Спочатку це були знаки. Ю.В.Рождественський (1926-1999) виділив 10 дописемних знакових систем, серед яких суттєву роль відігравали мова, прикмети, ворожіння, обряди, ознаки (знамення), різні види мистецтва, сигнали тощо.

У найдавніші часи особливе розповсюдження мали знаки і сигнали. Так, у Персії на високих вежах стояли раби і гучними голосами передавали інформацію один одному. У бойових умовах накази часто передавалися ланцюжком, що складався з воїнів. Повідомлення на відстані показували умовними знаками: у Стародавньому Китаї користувалися гонгами, в Африці й Америці – барабанами-тамтамами, Комбінуючи звуки, б’ючи по них то швидше, то повільніше, то з різною силою, можна було передавати новини з достатньою швидкістю і на значні відстані.

Відомості про переміщення ворожих військ поширювалися завдяки «барабанному телеграфу» на значні відстані й часто випереджали офіційні донесення кур’єрів. Засобом звукової сигналізації були також ріжки, труби, дзвони, а після винаходу пороху – постріли з рушниць і гармат.

Поступово звукову сигналізацію відтісняла більш досконала – світлова. Історично першим засобом світлової сигналізації були багаття, які слугували сигналом древнім інкам, грекам, римлянам, карфагенянам тощо.

До усної фази інформаційного обміну належить діяльність глашатаїв, гінців, герольдів, ораторство, інформування через вигукування повідомлень, оголошень, епічна поезія, міжособистісне й групове спілкування тощо.

Цей етап характеризується організацією процесу спілкування, який можна виразити формулою «спілкування обличчям до обличчя». Цей процес спілкування був властивий усій спільноті й мав вигляд переважно міжособистісної комунікації, що відбувалася у формі діалогу або монологу. Але й на цьому етапі масове спілкування вже існувало, хоч воно не мало тих форм і того розмаху, якого набуло з виникненням письма, друку, радіо й телебачення. Стихійні маси у вигляді натовпів, юрб, майданів, видовищних аудиторій, зібраної публіки, перед якими виступали оратори – все це прояви масової комунікації дописемного етапу, які зберігаються й донині.

Писемна фаза інформаційного обміну (писемний етап доіндустріального періоду)

Як перша форма моделювання природного й соціального світу, писемність відкрила суспільство у науковому смислі слова як цивілізацію. Вона стала найважливішою інформаційною технологією певного етапу розвитку людства.

Писемність допомогла вирішити проблему зберігання інформації, виявила можливість забезпечити зв’язок минулого й майбутнього. З нею пов’язний розвиток словесності, архівів, стенографії, кодів, спеціальної лексики (наприклад, медичної, математичної, інженерної), котра вимагає фіксації.

Вважають, що найпершими винайшли писемність (клинопис) шумери. Це сталося у ІV тис. до н.е. Шумери писали на глиняних табличках. Кожен знак-малюнок передавав не звуки мови, не склади, а означав певне поняття, котрому в усному мовленні відповідало слово. Таблички складали у ящики, кожен з яких і являв собою книгу. До ящика кріпилася глиняна табличка з назвою твору та ім’ям автора.

Загальною початковою фазою розвитку писемності у стародавньому Єгипті стали наскальні зображення, що поклали початок піктографії. На початок Раннього царства (межа ІV–ІІІ тис. до н.е.) склалася єгипетська система письма. Писали на камені,  папірусі, черепках глиняного посуду тощо.

У східних народів виникло ієрогліфічне письмо, яке через його складність стало елітарним.

У Стародавній Греції писемність зародилася між ХVІ і ХІV ст. до н.е., а прийшла вона від фінікійців. Один із секретів швидкого технічного та суспільного розвитку Греції полягає у тому, що греки з рідкісною швидкістю пройшли багато стадій розвитку та освоєння письма, створюючи все нові й нові інститути, які служили для його застосування та прогресу.

Історія винаходу пергаменту й паперу може бути представлена як наступні етапи на шляху до розширення аудиторії та збільшення впливу на суспільну свідомість.

Запровадження письма стало причиною виникнення авторства, яке дало початок появі професійного мовлення і формуванню елітарного прошарку професійних мовців (авторів), здатних керувати спільнотами. З виникненням писемності закладаються основи професіонального масового спілкування.

Книжкова фаза інформаційного обміну (друкарський етап)

Книжковий етап пов’язують з першою індустріальною революцією, з виникненням друку і становленням професіонального масового спілкування за допомогою друкованих текстів.

Технологічний прорив до надання інформації масового характеру зробив Й. Гутенберг (1440-1450), який у середині ХV ст. винайшов змінні металеві літери, машину для їх виливання і, нарешті, друкований верстат. Саме він і став точкою відліку друкарського етапу інформаційного обміну. У цей період з’являється можливість забезпечити істотно більш масовий і оперативний обмін інформацією, збереження авторства, інтелектуальної власності (вихідні дані книги). Академік В. І. Вернадський писав: «Друкарство було тим могутнім знаряддям, яке охороняло думку особистості, збільшило її силу в сотні разів». «Галактика» Гутенберга простяглася майже на 500 років.

З того часу починають виникати бібліотеки, у яких і зараз зберігаються найрідші примірники книг.

Найбільша й найстаріша бібліотека у світі – Бібліотека конгресу США (Library of Congress) – вміщує понад 32 млн книг і 61 млн манускриптів. Тут зберігається й Біблія Гуттенберга.

Одна з найбільших публічних бібліотек США – Публічна бібліотека Нью-Йорку (New York Public Library) зберігає 50 млн одиниць, з них 20,4 млн книг. Найбільша академічна бібліотека у світі – Бібліотека Гарвардського університету (Harvard University Library) – об’єднує 90 академічних бібліотек з більш ніж 15 млн. примірників.

У книгосховищах Національної бібліотеки Британського королівства (British Library) зберігається понад 150 млн різних видань на усіх відомих мовах й у всіх форматах. У колекції бібліотеки 25 млн примірників книг, а також унікальні манускрипти, датовані 300 р. до н.е. Національна бібліотека Франції (Bibliothèque nationale de France) – одна з найстаріших у Європі, нараховує близько 14 млн. книг. Національна бібліотека Німеччини (Deutsche Nationalbibliothek (DNB)  налічує 24,7 млн одиниць, з них –13,1 млн книг.

Національна бібліотека Китаю (National Library of China) вміщує понад 27,8 млн одиниць зберігання, з них – 9,4 млн книг, Національна Парламентська бібліотека Японії (National Diet Library) – понад 35,6 млн одиниць, з них – 9,3 млн книг.

Російська державна бібліотека (колишня Державна бібліотека СРСР ім. Леніна) налічує понад 43 млн одиниць (у т.ч. 17,5 млн книг на 247 мовах світу). У бібліотеці представлені рідкісні видання слов’янських першодрукарів І. Федорова і П. Мстиславця, Ф. Скорини, колекції інкунабули, перші видання праць Д. Бруно, Данте, М. Коперника, архіви М. Гоголя, І. Тургенєва, А. Чехова, О. Блока та ін.

Багаті зібрання книг знаходяться і в Російській національній бібліотеці Санкт-Петербургу, фонд якої налічує понад 35 млн одиниць збереження, серед них – 15 млн книг. У фондах відділу рідкісної книги зберігається особиста бібліотека Вольтера (близько 7 тис. томів).

Найбільша бібліотека України, головний науково-інформаційний центр держави – Національна бібліотека ім. В.І. Вернадського. Обсяг фондів – близько 15 млн. одиниць зберігання. Серед видань, що тут зберігаються – Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), рукопис на пергаменті Сліпченський Апостол (XII ст.), «Трактат» Матвія Краківського (1459-1460) – пам’ятка книгодруку XV ст., видана у Майнці (на батьківщині Гутенберга) ще за його життя, «Історія тварин» Арістотеля (Венеція, 1476), надрукована на пергамені, Києво-Печерський патерик (1553-1554), «Апостол» Івана Федорова (1564, 1574) – перша книга, надрукована в Україні тощо.

Останнім часом книжкова інформатика стає менш ефективною, з’являються протиріччя між потоками літератури й індивідуальними читацькими можливостями. Все більше книга набуває електронної форми. Але зникнення книги не прогнозується, навпаки говориться про необхідність збереження книги як атрибуту культури.