18.5. Зв'язок виховання з життям, працею

"Не для школи – для життя" – таке гасло зустрічало учнів дав­ньоримських шкіл. Вже античні педагоги розуміли безглуздість вихо­вання, відірваного від життя, практики. Розвиток особистості людини перебуває в прямо пропорційній залежності від її діяльності, особистої участі в суспільних і трудових відносинах. Позитивні якості розвиває праця: чим її більше, чим вона доцільніша, тим вищий рівень розвитку та соціалізації особистості. Тому вихованців необхідно залучати в суспільне життя, в різні корисні справи, розвиваючи відповідне пози­тивне ставлення до них. Беручи участь у праці на правах рівноправних членів, вихованці набувають досвіду моральної поведінки, розвива­ються духовно й фізично, засвоюють суспільно важливі мотиви праці, зміцнюють і вдосконалюють моральні якості.

Школа життя – найкраща школа виховання. Тому принцип зв'язку виховання з життям став одним з провідних у переважній більшості виховних систем. Він вимагає від вихователя: 1) широкого й оперативного ознайомлення вихованців з суспільним та трудовим життям людей, змінами, що в ньому відбуваються; 2) залучення вихо­ванців до реальних життєвих відносин, різних видів суспільно корис­ної діяльності.

Підлітки активно прагнуть до дорослості, то ж сама природа дає вихователям можливість досягти необхідного педагогічного ефекту. Чим менший вік дитини, тим більше можливостей розвивати її соціа­льні почуття і стійкі навички поведінки. Пластичність її нервової системи дозволяє досягати високих результатів при розв'язуванні виховних завдань. І.П. Павлов відзначав, що життєдіяльність людсько­го організму обумовлена впливом оточення, умовами його існування. Цей вплив він назвав "життєвим вихованням". Таке виховання – "школу життя" – проходять усі підростаючі покоління. В результаті в них накопичується досвід поведінки, виробляються навички, необхід­ні для соціалізації.

В деяких виховних системах зв'язок виховання з життям тракту­ється звужено як залучення вихованців до праці, посильної участі в суспільному виробництві. Це збіднює процес виховання, закриває шляхи до повноправної участі дітей та підлітків у розв'язанні важли­вих для будь-якої людини проблем: демократизації суспільства, дотримання прав людини, збереження оточуючого середовища та бага­тьох інших. Суспільно корисна праця - це один з найважливіших засобів соціалізації особистості, залучення її в систему суспільних відносин.

Ефективність реалізації принципу зв'язку виховання з життям вимагає від педагога вміння забезпечувати:

¾ розуміння учнями ролі праці в житті суспільства та кожної людини, значення економічної бази суспільства для задоволення зростаючих запитів його громадян;

¾ повагу до людей праці, що створюють матеріальні та духовні цінності;

¾ розвиток здібності багато й успішно працювати, бажання доб­росовісно і творчо працювати на користь суспільства та власну ко­ристь;

¾ розуміння загальних основ сучасного виробництва, прагнення розширити політехнічний світогляд, оволодівати загальною культу­рою й основами наукової організації праці;

¾ поєднання особистих та суспільних інтересів у трудовій дія­льності, вибір професії у відповідності з завданнями суспільства та господарськими потребами;

¾ бережливе ставлення до суспільного надбання та природних багатств, прагнення примножити своєю працею суспільну власність;

¾ непримиренне ставлення до проявів безгосподарності, безвід­повідальності, порушення трудової дисципліни, ледарства, дармоїдст­ва, розкрадання суспільної власності та варварського ставлення до природних багатств.

Принцип зв'язку виховання з життям, працею реалізується за умови виконання правил, що розкривають окремі аспекти дії цього принципу:

1. Необхідно долати абстрактність та догматизм у соціальному та трудовому вихованні школярів, залучати їх до конкретної та поси­льної діяльності. Треба мати програму виконання вимог принципу на уроках та позашкільній виховній роботі, дотримуватись поступовості в його реалізації.

2. Вихователь, узгоджуючи свої дії з сім'єю, пояснює вихован­цеві, що його головний внесок у суспільне виробництво — навчальна праця, допомога вдома та в школі. Не потрібно перешкоджати бажан­ню підлітків об'єднуватись у виробничі кооперативи, заробляти гроші під час канікул.

3. Діти, як правило, прагнуть до діяльності; пасивність, інерт­ність, бездіяльність — невластиві дитячій природі. Вихователь, що не враховує цих особливостей, порушує та стримує процес соціалізації особистості.

4. Реалізація принципу вимагає широкого використання на уро­ках і в позашкільній виховній роботі місцевого краєзнавчого матеріа­лу.

5. Беручи участь поряд з дорослими в розв'язанні життєво важ­ливих завдань, школярі привчаються нести відповідальність за прийн­яті рішення, у них швидше й успішніше розвиваються громадські якості.

6. Успішно здійснювати принцип зв'язку виховання з життям неможливо без постійного перегляду та поновлення змісту, організації та методики виховання у відповідності зі змінами і перетвореннями у соціальній сфері та господарстві країни.

7. Виховний процес повинен бути побудований таким чином, щоб діти бачили, що їх праця потрібна людям, суспільству, щоб вона приносила задоволення.