125 Кібербезпека / 5 Курс / 5.1_Комп'ютерна криміналістика / Література / Кримiналiстика (2)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Навчальний посібник

Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України

Київ ● Атіка ● 2012

1

УДК 343.9(075.8) ББК 67.52я73

К-82

Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

(Лист № 1/11-10356 від 8.ХІ 2011 р.)

Рекомендовано до друку Вченою радою Львівського державного університету внутрішніх справ

(Протокол № 10 від 7 грудня 2009 р.).

Рецензенти:

Лисенко Володимир Васильович – доктор юридичних наук, професор; Когутич Іван Іванович – доктор юридичних наук, доцент.

Колектив авторів:

Благута Р. І., канд. юрид. наук, доцент (теми 20, 41, 43); Сибірна Р. І., докт. біол. наук, професор (теми 1–4, 31, 32); Бараняк В. М., канд. хім. наук, доцент (теми 5–12, 19);

Пряхін Є. В., канд. юрид. наук (теми 13–18, 27, 30, 33–35, 37, 38); Дуфенюк О. М., канд. юрид. наук (теми 21–25, 36, 39, 40); Марко С. І., канд. юрид. наук (теми 26, 28, 29, 42);

Щур Б. В., докт. юрид. наук (теми 19, 42, 43).

Криміналістика : [навч. посіб.] / Р. І. Благута, Р. І. Си- К-82 бірна, В. М. Бараняк та ін. ; за заг. ред. Є. В. Пряхіна. – К. :

Атіка, 2012. – 496 с.

ISBN 978-966-326-431-8

Видання підготовлено відповідно до навчальної програми дисципліни «Криміналістика» у Львівському державному університеті внутрішніх справ. Відображає сучасний стан та перспективи розвитку вітчизняної криміналістики.

Для курсантів, студентів, аспірантів та викладачів юридичних вишів і факультетів усіх форм навчання. Може бути використано працівниками правоохоронних органів.

2

ВСТУП

Багато вчених-криміналістів уважають криміналістику багатогранною спеціальною юридичною наукою, яка забезпечує потреби слідчої, експертної та судової практики. З огляду на це першочергового значення набувають питання криміналістичного забезпечення правоохоронних органів засобами криміналістики. Саме на цьому зосереджено увагу в цьому посібнику.

Видання підготовлене відповідно до навчальної програми дисципліни «Криміналістика» у вищих навчальних закладах. Підготування видання зумовлено змінамиу Кримінальному та Кримінально-процесуальному кодексах, оновленням нормативноїбази, що регулює діяльність у боротьбі зізлочинністю, а також вирішенням проблеми забезпечення науково-методичною літературою навчального процесу у Львівському державному університеті внутрішніх справ.

Запропонований матеріал викладено у чотирьох розділах, які охоплюють

43теми (лекції).

Упершому розділі «Загальні положення криміналістики» висвітлюються найбільш загальні проблеми криміналістичної науки, зокрема: предмет, система та завдання криміналістики; механізм учинення злочину; методи та методологія криміналістики; криміналістична ідентифікація та діагностика.

Другий розділ «Криміналістична техніка» присвячено викладу теоретичних положень, науково-технічних способів і методів виявлення, фіксації, вилучення та дослідження доказів з метою розкриття, розслідування та попередження злочинів. У цьому розділі розглядаються такі галузі криміналістичної техніки: криміналістична фотографія та відеозапис; криміналістична габітоскопія; криміналістична трасологія; криміналістична балістика; судове почеркознавство та авторознавство; техніко-криміналістичне дослідження документів; криміналістичні обліки.

Утретьому розділі «Криміналістична тактика» розглядається система теоретичних положень та практичних рекомендацій щодо організації проведення слідчих дій та визначення оптимальної поведінки осіб, які здійснюють розслідування. Окремо розглядаються тактика слідчого огляду, допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання, обшуку, виїмки, відтворення обстановки та обставин події, використання спеціальних знань.

Четвертий розділ «Криміналістична методика» розкриває систему наукових положень і практичних рекомендацій щодо організації та проведення розслідування окремих видів злочинів, зокрема: вбивств і вбивств на замовлення; заподіяння тілесних ушкоджень; зґвалтувань; торгівлі людьми; крадіжок; грабежів, розбоїв та вимагань; хуліганства; порушень правил безпеки дорожнього руху; хабарництва тощо.

Кожен розділ складається з текстів лекцій, до яких пропонується перелік контрольних запитань для закріплення пройденого матеріалу і перевірки його засвоєння курсантами (студентами). Кожна лекція супроводжується переліком тем рефератів. У кінці розділів наведено перелік використаної та рекомендованої літератури, куди вміщено основні видання з криміналістики українських та російських вчених-криміналістів.

Прикладний характер цього видання робить його корисним і доступним не лише для курсантів, студентів, магістрів, аспірантів та викладачів юридичних вишівіфакультетів, айпрактичнихпрацівниківправоохороннихорганівУкраїни.

3

Улітературі того періоду з’явилися рекомендації щодо порад

урозпізнанні дописок, підчисток, інших змін у документах про спадщину.

Розвиток судової медицини сприяв тому, що судові лікарі стали обов’язковими учасниками слідчих дій у процесі розслідування злочинів про тілесні ушкодження та вбивства. Активне формування інституту судової експертизи виявилось поштовхом до широкого використання криміналістичних знань.

Розвиток криміналістичних знань у той період здійснювався за трьома напрямами:

– розроблення та вдосконалення засобів кримінальної реєстрації (таку назву мала тоді криміналістична реєстрація) та розшуку злочинців;

– розроблення наукових методів дослідження речових доказів;

– розроблення та систематизація способів і методів організації та планування розслідування, засобів, способів і методів виявлення, фіксування та використання доказів.

Перший напрям було представлено переважно дослідженнями

угалузі антропометрії, дактилоскопії, опису зовнішності людини, фотографії.

У1882 р. працівник Паризької поліційної префектури Альфонс Бертільйон запропонував метод антропометричної реєстрації та ототожнення злочинців, побудований на висновках статиста Адольфа Кетле, який стверджував, що у світі немає двох людей з однаковими розмірами всіх частин тіла. А. Бертільйон запропонував проводити 11 вимірів, яких, на його думку, було достатньо, щоб за повторного затримання цієї людини встановити її особистість. Метод бертільйонажу було застосовано в більшості передових країн, зокрема і в Росії (до складу якої входила Україна), де в 1890 р. відкрилося перше антропометричне бюро.

Поряд із позитивом були й суттєві вади бертільйонажу, зокрема:

– досить тяжко було досягнути необхідної точності вимірів тіла на практиці;

– до неповнолітніх цей метод не зміг застосовуватися взагалі;

– були складнощі у вимірюванні голови в жінок (довгеволосся). Одночасно з бертільйонажем виник дактилоскопічний метод реєстрації, засновниками якого були Вільям Гершель (1877 р.), Генрі Фолдс (1879), Френсіс Гальтон, Едварт Генрі (1880 р.), в Росії – В. І. Лебедєв. Наступні десятиріччя він повністю витіснив антропометрію як в Європі, так і в Америці. У Росії в період 1906–1908 років

5

було створено дактилоскопічні бюро. Перші російські експертизи проводились у Варшаві (1909 р.), Одесі (1911 р.) та СанктПетербурзі (1912 р.– експерт В. І. Лебедєв). У 1914 р. Міжнародний поліційний конгрес рекомендував дактилоскопію як основний метод кримінальної реєстрації.

Уподальшому Альфонс Бертільйон розробив методи сигналістичного (прикметоописувального) та метричного фотознімання на місці події та апаратуру для його проведення. Він був автором ідеї словесного портрета – систематизованого опису зовнішності людини за допомоги уніфікованої термінології, яку в подальшому було вдосконалено та спрощено швейцарським криміналістом Рудольфом Арчибальдом Рейссом.

Другий напрям – розроблення методів дослідження речових доказів («німих свідків») – пов’язаний з іменами таких вчених, як Є. Ф. Буринський, Рудольф Рейсс (Швейцарія), Чезаре Ломброзо та Отто Ленгі (Італія), Гендель (Німеччина), Локар (Франція) та ін. Зокрема, Є. Ф. Буринського визнано «батьком судовоїфотографії».

У1903 р. він видав свою працю «Судова експертиза документів», яка відіграла важливу роль у становленні криміналістичної науки.

У1895 р. вийшла у світ книга Чезаре Ломброзо «Графологія», в якій стверджувалося, що почерк – це дзеркало особи.

Третій напрям – розроблення та систематизація засобів і методів збирання доказів, організації та планування розслідування, що пов’язаний з іменем Ганса Гросса. Його ідеї підтримали багато послідовників. Швейцарський криміналіст Р. Рейсс започаткував у Лозані школу для чинівполіції та судових відомств.

У1911–1912 pp. його лекції слухала група високопоставлених російських судових діячів, серед яких був і С. М. Потапов (1873– 1957 pp.), який у 1914 р. очолив київський кабінет науково-су- дових експертиз, а в подальшому став одним із основоположників радянської криміналістики.

Період між двома світовими війнами для криміналістики був переважно часом нагромадження емпіричного матеріалу. Вирішувалися завдання розповсюдження криміналістичних знань серед працівників правоохоронних органів.

У1935–1939 pp. вийшли у світ перші колективні підручники з криміналістики для юридичних вишів, у підготуванні яких узяли участь всі провідні криміналісти того часу: С. М. Потапов, І. Н. Якимов, В. І. Громов, А. І. Вінберг та ін.

Вагомий внесок у розвиток криміналістичної науки зробили і українські вчені. Так, у 1870 р. вийшла монографія доцента кафедри

6

кримінального права Харківського університету Л. O. Владимирова «Про значення лікарів-експертів у кримінальному судочинстві», «Вчення про криміналістичні докази: Особлива частина. Кн. 1 особистий судовий огляд і висновки експертів» (1886 p.). У 1871 р. кандидат законознавства Київського університету З. М. Соколовський видав монографію «Найголовніші моменти в історії повального обшуку». Професор психіатрії при Харківському університеті П. І. Ковалевський у 1880 р. опублікував наукову працю для медиків та юристів «Судово-психіатричні аналізи».

У1894 р. в Одесі вийшла праця М. В. Шимановського «Фотографія в праві і правосудді». Того ж року в Санкт-Петербур- зі було надруковано книгу професора Київського університету М. О. Оболонського «Посібник при судово-медичному дослідженні трупа і при дослідженні речових доказів». У 1901 р. побачила світ праця Т. Н. Брейтмана «Злочинний світ. Нариси з побуту професійних злочинів», а в 1910 р. у Харкові вийшла монографія одного із засновників криміналістичного напряму в судовій медицині професора Харківського університету М. С. Бокаріуса (1869–1931 рр.) «Судово-медичні, мікроскопічні і мікрохімічні дослідження речових доказів», ав1915 р. книга«Судовамедицина, викладенадляюристів».

До робіт цього часу слід віднести і довідкові видання, в яких різною мірою висвітлювалися питання криміналістичних засобів розслідування злочинів, та юридичну літературу з різноманітних галузей знань.

Від середини 40-х років ХХ ст. у криміналістичній науці почався процес активного формування приватних криміналістичних теорій. Було відкинуто концепції природно-технічного напряму криміналістики, подвійно-технічної та юридичної природи, і в результаті дискусій у 50-х роках утвердився погляд на криміналістику як науку юридичну.

До кінця ХІХ ст. в Російській імперії не існувало спеціальних експертно-криміналістичних закладів. Основну допомогу правоохоронним органам надавали приватні особи та деякі державні установи і наукові заклади, які періодично проводили дослідження з кримінальних іцивільних справ.

Першою в Росії криміналістично-експертною установою стала лабораторія, створена в 1889 р. Є. Ф. Буринським власним коштом

уСанкт-Петербурзі.

У1912 р. лабораторію скасували, а замість неї організували кабінет науково-судових експертиз.

7

У1913–1914 pp. аналогічні кабінети було відкрито в Москві, Києві та Одесі. В 1923 р. такий кабінет організовується у Харкові.

У1925 р. кабінети перетворюються в інститути науково-судо- вої експертизи. Значно пізніше створюється низка науково-дослідних інститутів судових експертиз, у 90-х роках такий інститут відкривається у Львові.

Предметом будь-якої науки є вивчення закономірностей об’єктивної дійсності, пов’язаних з її метою та завданням.

Вперше визначення предмета криміналістики зробив Г. Гросс у своїй фундаментальній праці «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» (1892 р.): «Криміналістика за своєю суттю починається там, де встановлюють, яким саме способом учиняються злочини».

Як досліджувати ці способи і розкривати їх, які були мотиви, що спричинили злочин, яка була мета – про це не говорить ані норма права, ані процес. Все це становить предмет криміналістики. Подальші визначення предмета криміналістики були вдосконаленням запропонованого.

Край дискусії про правовий статус криміналістики в 1955 р. поклав С. П. Митричев, який обґрунтував, що криміналістика як юридична спеціальна дисципліна є наукою про технічні засоби, тактичні засоби і методи, які використовуються для виконання передбачених кримінально-процесуальним законом дій судових і слідчих органів щодо виявлення і збирання, фіксації та дослідження доказів з метою розслідування злочинів.

Власне визначення предмета криміналістики запропонував у 1967 р. та доповнив у 1987 р. відомий криміналіст сучасності професор Р. С. Бєлкін:

Отже, об’єктами криміналістики є: з однієї сторони – злочинність (злочин), а з іншої – попереднє розслідування, судовий розгляд, профілактика (попередження) злочинів. Між цими обома об’єктами існує закономірний взаємозв’язок.

У криміналістичній науці має місце застосування загальних принципів через пізнання специфічного предмета. До принципів

8

криміналістики належать: об’єктивність, історизм та системність науки.

Принцип об’єктивності означає, що криміналістична наука існує та розвивається на фундаменті діалектики як загальної філософської методології. Відображенням принципу об’єктивності в криміналістиці служить непримиренність до помилок і хиб у наукових дослідженнях, висока вимогливість до рекомендацій науки у практиці. Реалізація цього принципу сприяє розвиткові духу теорії, вільної дискусії, який притаманний криміналістиці, відсутність у ній монополізму та диктаторського накидання своїх поглядів.

Принцип історизму передбачає розгляд предмета пізнання з позиції його виникнення, розвитку, зникнення. Жодне явище не може бути вивчено, якщо розглядати його ізольовано від оточення, у відриві його від історії.

Принцип системності науки означає такий підхід до предмета пізнання, за якого криміналістика в цілому, окремі її розділи та напрямки, об’єкти, які вона вивчає, та явища розглядаються як елементи (взаємопов’язані та взаємообумовлені) частини цілого.

Кожна наука як одне ціле складається із сукупності елементів, які тісноміж собоювзаємопов’язані. Криміналістика, виникнувши у надрах кримінального процесу, довший час не складала самостійної галузі знань. Протягом свого розвитку криміналістичні знання накопичувалися, а їхня рольу розслідуванні злочинів підвищувалася.

Найзагальніше, найзначиміше для науки та практики поняття криміналістики – це криміналістична категорія. До неї насамперед належать поняття розділів криміналістки.

Сучасне уявлення про зміст криміналістичної науки дозволяє вирізнити в її системі чотири розділи: загальну теорію криміналістики, криміналістичну техніку, криміналістичну (слідчу) тактику, криміналістичну методику (методику розслідування та попередження окремих видів злочинів).

Загальна теорія криміналістики – це система її методологічних принципів, теоретичних концепцій, категорій, понять і визначень, проблем і закономірностей розвитку цієї галузі в історичному аспекті.

Основні елементи загальної теорії криміналістики є такими: 1. Введення у загальну теорію криміналістики (предмет кримі-

налістики, її завдання, закони розвитку тощо).

9

2.Часткові криміналістичні теорії (вчення про механізм злочину, вчення про спосіб скоєння та приховування злочину), на зміст яких суттєвовпливає практика боротьби зі злочинністю.

3.Вчення про мову криміналістики (криміналістичні терміни), що являє собою специфічний понятійний апарат, за допомоги якого наука описує свій предмет дослідження (наприклад, ідентифікація, криміналістична ситуація, слідча версія, дактилоскопія та ін.).

До тенденції розвитку загальної теорії криміналістики належать: вдосконалення вчення про мову криміналістики; поповнення системи часткових криміналістичних теорій тощо.

Криміналістична техніка – це розділ науки криміналістки, що об’єднує систему теоретичних положень та розроблених на їхній основі технічних засобів і методів збирання та подання криміналістичної інформації з метою розкриття та попередження злочинів.

Складовою частиною цього розділу є: судова фотографія, тех- ніко-криміналістичне дослідження документів, криміналістична реєстрація, балістика, трасологія тощо.

До тенденції розвитку криміналістичної техніки належать:

–криміналістична фоноскопія (дослідження голосу людини);

–криміналістична одорологія (дозволяє аналізувати сліди за запахом);

–криміналістичне дослідження речей та їхніх мікроелементів.

Криміналістична (слідча) тактика – це лінія поведінки слід-

чого, вчення про способи виконання слідчих дій, про керування слідством, його планування та висунення версій, використання спеціальних знань і технічних засобів з метою більш ефективного розкриття та попередження злочинів.

Зміст криміналістичної тактики охоплює такі слідчі дії, як огляд, допит, обшук, впізнання, затримання, відтворення обстановки та обставин події, перевірку показань на місці, освідування, експертизу, ЩО утворюють її систему.

Останнім часом криміналістична тактика поповнилася новими тактичними засобами, такими як тактична операція, тактична комбінація, тактичне рішення, психологічна засідка, слідча хитрість тощо.

До тенденції розвитку криміналістичної тактики належать:

– поглиблене розроблення особливостей слідчих ситуацій з використанням сучасних інформаційних технологій;

10