Лекція № 14 розвиток вищої школи та педагогічної думки в україні (1917–1991 роки)

1. Вища школа в Україні (1917–1991 роки)

Першим наркомом освіти Української Соціалістичної Радянської Республіки був В.П. Затонський (1888–1938), який на чолі Народного секретаріату освіти прагнув залучити до навчання дітей усіх національностей, ліквідувати неписьменність і малограмотність серед дорослого населення, підвищити кваліфікацію вчителів тощо. У травні 1920 році було видано постанову щодо єдиної політики РСФРР і УСРР у галузі освіти, де метою визначалося спрямування через школу до соціалізму завдяки державній монополії в освітній справі [6, с. 259]. У липні 1920 року було запроваджено 7-річну середню освіту з метою швидкої підготовки кадрів для народного господарства. Згідно з декретом уряду УСРР від 2 березня 1919 року про правила прийому у вищі навчальні заклади у першу чергу приймалися діти робітників і селян без свідоцтв про закінчення середніх закладів і без іспитів.

З метою залучення широких народних мас у вищу освіту у 1921 році були створені робітничі факультети. «Тимчасове положення… про управління вищими навчальними закладами» від 1919 року вказувало вести роботу в трьох напрямах: науковому, науково-навчальному і просвітницькому. Замість ректорів і проректорів на їхні посади Наркомпрос призначив комісарів із надзвичайними повноваженнями. Роботою комісарів керувала Рада Комісарів вищих навчальних закладів, яка сприяла реалізації декретів уряду про відокремлення школи від церкви, про безкоштовне навчання, про нові правила прийому. Діячі освіти будували нову систему вищої освіти за зразком професійно-технічних навчальних закладів, приділяючи головну увагу налагодженню зв’язків теорії і практики. Демократичним кроком радянської вищої освіти можна вважати включення представників студентства до факультетських рад пропорційно кількості представників професорсько-викладацького складу [6, с. 260].

На початку існування радянської України влада сприяла утворенню своєрідних форм інтеграції науки, вищої освіти і виробництва з метою економії витрат на підготовку спеціалістів. Як зразок такої інновації – Інститут інженерів електриків-виробників, студенти якого чотири дні на тиждень працювали на заводі, а два дні по десять годин навчалися в інституті.

Рішення Наркомпросу«Про реформу вищої школи» від 1920 року стало реакцією на нові тенденції розвитку вищої освіти за кордоном, де на початку ХХ століття були утворені педагогічні факультети в університетах. Згідно із рішенням передбачалося створити у вищих навчальних закладах вузькоспеціалізовані факультети із трирічним терміном навчання, а в університетах планувалося запровадити педагогічні факультети із різними спеціалізаціями. Але замість подібної корисної реорганізації вищих навчальних закладів влада перейшла до ліквідації університетів взагалі. Замість ліквідованих у 1920 році університетів у Києві, Харкові, Одесі, Сімферополі і Катеринославі були утворені самостійні медичні і юридичні інститути, а також тимчасові вищі педагогічні курси (які виявилися недієздатними), інститути фізико-математичних і гуманітарно-суспільних наук. Також постали Академії теоретичних знань, які складались із інститутів суспільних і фізико-математичних наук.

У 1921 році на базі ліквідованих університетів Комісаріат просвіти почав створювати Інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський, Катеринославський. Інститути народної освіти в Україні стали осередками українізації – там викладалися дисципліни, пов’язані з українською мовою, літературою, культурою, історією, географією тощо. Метою українізації було, на думку одних дослідників, залучитися підтримкою неросійських народів, а також, на думку інших, – виявити прояви націоналізму у радянських республіках. Відповідальними за політику коренізації в Україні були наркоми освіти В. Затонський, О. Шумський та М. Скрипник. Українізація розпочалась у 1923 році зі змін у партійно-державному керівництві, а згодом вона поширилась на навчально-виховні і культурно-освітні організації. Наслідками українізації на 1927 р. стала наявність 44 % українських шкіл у містах, 82 % у селах, 52 % профшкіл, 54 % технікумів та лише 28 % українських інститутів через брак наукових кадрів [8, с. 269]. Процес українізації також сприяв розвитку шкільництва національних меншин в Україні: на 1927 рік нараховувалося понад 1700 єврейських, польських, німецьких, болгарських шкіл, не рахуючи російських [8, с. 270]. Наслідки українізації, незважаючи на її швидке згортання, були дуже важливими для розвитку української освіти, науки і культури радянського періоду.

У 1930 році при ІНО постали інститути професіональної освіти і соціального виховання, які готували викладачів для технікумів, робітничих факультетів, вчителів шкіл. Отже, особливостями української радянської системи освіти на початковому етапі стали відсутність в ній університетів, наявність єдиної трудової семирічної школи, визнання інститутів і технікумів рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікуми готували вузьких спеціалістів, а інститути – спеціалістів-адміністраторів й організаторів [6, с. 261]. У вищій школі відбулись перетворення стосовно змісту освіти, форм організації і методів навчання: здійснено перехід від лекційної форми навчання до методу проектів і бригадно-лабораторного методу, скасовано вступні і поточні іспити, замість п’ятибальної введено двобальну систему оцінювання тощо.

Названі форми вищої освіти проіснували до початку 1930-х років, коли університети у Харкові, Києві, Одесі і Катеринославі [5] були відновлені разом із диференційованою системою оцінювання, чіткими строками проведення залікових сесій і вступних іспитів. Університети знову стали осередками науки і освіти, до факультетів, що існували раніше, додались нові, а також вечірні й заочні відділення. Отже, до 1939 року склалась певна система вищої університетської освіти в УРСР, до якої були приєднані Львівський і Чернівецький університети. Загалом на початок 1938/1939 навчального року в УРСР можна було нарахувати 129 вищих навчальних закладів із однотипними навчальними планами. Університетська освіта спиралася на широку науково-теоретичну базу, де виокремлювалася загальнотеоретична, загальноспеціальна підготовка і на останніх курсах – підготовка за конкретною спеціальністю. За умов розвитку наукових досліджень було введено нову систему вчених ступенів і звань.

У період Великої Вітчизняної війни державні вищі навчальні заклади були евакуйовані у східні райони СРСР. Після війни до української системи класичних університетів додався Ужгородський державний університет.

У післявоєнний період відбулося укрупнення низки вищих навчальних закладів паралельно із їхнім скороченням зі 160 до 135, водночас удвічі зросла кількість студентів з 201 до 418 тисяч. У той же час вдосконалювалась структура українських вищих навчальних закладів, здійснювалось їх наближення до виробництва. Були відкриті нові заочні й вечірні відділення і факультети при 26 вищих навчальних закладах, були створені філіали й навчально-консультаційні центри заочних відділень з метою покращення якості заочної форми навчання. Незважаючи на намагання охопити вищою освітою мешканців усіх областей, все ж таки провідними центрами вищої освіти залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. Оскільки народне господарство СРСР постійно потребувало спеціалістів нових профілів, при інститутах відкривались нові відділення, факультети й кафедри. Кількість науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів з 1950 до 1960 рр. збільшилась з 14 до 25 тисяч осіб; так само зросла наукова активність студентства – з 9 до 15 тисяч.

На початку 1960-х років Донецький і Сімферопольський педагогічні інститути були перетворені на державні університети.

У 1974–1975 роках були створені робочі навчальні плани з визначенням кількості годин самостійної роботи студентів по кожній дисципліні. Основними завданнями вищої школи у ті часи визначались покращення професійної підготовки спеціалістів і зміцнення зв’язків ВНЗ із виробництвом в усіх напрямах. Водночас зросла роль наукової діяльності вищої школи у загальнодержавному масштабі. Нова форма організації самостійної роботи студентів і введення внутрішньосеместрових атестацій стали корисними інноваціями 1970-х років. Але авторитарний стиль керівництва державою негативно позначився на розвитку вищої освіти УРСР, оскільки програми майже не змінювались у відповідності із потребами часу. Навчальний процес здійснювався екстенсивними методами: поруч із засвоєнням все більшої кількості інформації самостійна робота студентів організовувалась формально, що не сприяло активності студентського мислення і діяльності.

На 1984 рік в УРСР нараховувалось 146 вищих навчальних закладів (де навчалось 880 тисяч осіб), серед яких найбільшу кількість складали технічні заклади (50), педінститути (30), сільськогосподарські (17) і медичні (15), з культури і мистецтва (12), економічно-правові (10), класичні університети (9) та вищі заклади з фізкультури і спорту (3). Реформа загальноосвітньої і професійної школи середини 1980-х років мала також позитивні наслідки для вищої школи – покращилась якість навчання, зокрема в плані наукової підготовки, почала складатися система довузівської підготовки і відбору абітурієнтів тощо.

Із здобуттям незалежності в Україні втілюється в життя нова політика в галузі вищої освіти, спрямована на відродження національного характеру освіти, досягнення конкурентоспроможності на світовому рівні, збереження і примноження власного інтелектуального потенціалу тощо. Україна незалежна має 15 класичних університетів в якості міцної бази для подальшого розвитку вищої школи.