2. Загальна характеристика основних геополітичних акторів

На роль регіональних лідерів зі «світовими амбіціями» претенду­ють одразу дві східноазійські країни — Китай та Японія. Саме вони формують силові поля, до яких тією чи іншою мірою тяжіють інші країни Східної Азії.

В Південно-Східній Азії сфор­мувався власний баланс сил, у якому взаємодіють 10 країн субрегіону, що відбилося у створенні й еволюції АСЕАН і перетво­ренні її на субрегіональний центр сили, а також США, Японія та Китай

Отже, стратегічна ситуація в АТР визначається передусім ба­лансом сил і зовнішньополітичних інтересів у межах трикутника Китай-Японія-США. Крім того, певний вплив у регіоні має Росія.

Китай як держава-цивілізація розбудовується вже понад три тисячі років. В китайській геополітичній конструкції діалектично взає­модіють сталий центр (Китай) і мінлива, неконструктивна та варварська периферія (інші держави світу). Центр — це «Піднебесна» імперія (Тянька), яка є Центральною (серцевин­ною) державою світу (Чжунгоу), периферія — досить аморфна, там живуть варвари (маньжень), і тамтешні держави так чи інакше залежать від Китаю.

На рубежі XX—XXI ст. велика держава-цивілізація відрод­жується на основі поєднання світових досягнень і місцевих культур­но-історичних традицій. Китайські науковці визначають КНР як велику регіональну державу, геополітичною метою якої є ство­рення (відродження) «Великого Китаю» як широкого економіч­ного простору в Євразії.

Стратегія створення «Великого Китаю» складається з трьох гене­ральних напрямків:

Стратегія виходу на південь полягає в економічній експансії Китаю в Південно-Східній Азії;

Стратегія виходу на захід пов'язана з розширенням впливу на молоді центральноазійські країни (колишні республіки СРСР);

Стратегія виходу на північ має на меті поступове вкорінення на далекосхідних територіях Росії;

Японія, на відміну від свого великого континентального сусіда, не переймалася геополітичними проблемами аж до того часу, коли перед оновленою після революції Мейдзі (1868 р.) державою постала проблема віднайдення нових ринків сировини та ринків збуту промислової продукції. Після поразки в Другій світовій війні Японія втратила на певний час міжнародну суб'єктність. Вона опинилася в зоні стратегічних інтересів США, з якими пізніше (в 1960 р.) уклала стратегічну угоду про військово-політичний альянс та спільну зону безпеки.

З кінця 1950-х рр. основою зовнішньополітичних доктрин Японії стала ідея про перевагу економічних інтересів над політичними і приведен­ня їх у відповідність до інтересів японських корпоративних угру­повань. Для сучасної японської промисловості ресурс­ною базою є ресурси всіх континентів, а всі континенти — рин­ком для збуту її товарів. Отже, в геопросторовому аспекті об'єк­том геополітичних інтересів Японії став увесь світ, а на геополі­тичну теорію покладається завдання забезпечити потреби так званої економічної дипломатії.

Підвищенню ролі Росії в регіональній системі міжнародних відносин перешкоджають явна культурна, навіть цивілізаційна, відчуженість; високий рівень політичної недовіри до Росії, з одно­го боку, і деяка недооцінка потенційних можливостей участі в регіональному балансі сил, з іншого. Відчутною є економічна слабкість російського Далекого Сходу. І головне: російське суспільство більшою мірою зорієнтоване на Європу, звідки в Росію завжди приходили нові ідеї, технології, культурні стереоти­пи.

Інтеграційні процеси у Східноазійському регіоні відбуваються без участі РФ. Саме тому для Москви участь у діяльності АТЕС є насамперед важливим інструментом досягнення власних інтересів у двосторонніх відно­синах..