5. Європейський континенталізм

Геополітичні школи європейських держав вирізняються меншою гло­бальністю, саме тому провідними течіями є внутрішня геополіти­ка, «нові праві», неконфронтаційна геополітика, які становлять ос­нову європейської континентальної геополітики.

Засновником французької географічної школи вважається Поль Відаль де ля Блаш (1845—1918). Беззаперечним є вплив на формування його поглядів Ф. Ратцеля, однак з багатьма ідеями німецької геополітики В. де ля Блаш не погоджувався. Зокрема, він вважав перебільшеною роль природних факторів (грунту) у розвитку держав. За де ля Блашем, «найважливішим географіч­ним фактором» є людина, її воля. Автор пропонував розглядати географічне положення як «можливість», що може стати дійсним політичним чинником. У цьому ракурсі він розробив концепцію «посибілізму». Згідно з цією концепцією, політична історія біль­шою мірою залежить від суб'єктивного фактора — людини.

Для оцінки геополітичного положення держави вчений за­пропонував позиційний принцип. Головною загрозою світові де ля Блаш вважав геополітичну заблокованість Німеччини, яка не має можливостей для виходу своєї зростаючої агресії. Вирішення проблеми європейської й світової безпеки Відаль де ля Блаш вбачав у створенні політичного та економічного спів­товариства держав, допускаючи появу світової держави.

Суть основних ідей В. де ля Блаша розкрита у працях: «Картина географії Франції» (1903), «Східна Франція» (1917), «Принципи географії людини» (1922).

Виникнення внутрішньої геополітики пов'язане з іменем Іва Лакоста, який прагнув адаптувати геополітику до сучасних умов, не поділяючи ідей ані «органіцизму» континентальної школи, ані «ме­ханіцизму» атлантичної. Геополітика Лакоста — це лише соціо­логічний інструмент аналізу ситуації, метод, який допомагає у дослідженні локальних проблем або при вивченні політичних уподо­бань населення певних регіонів.

Представник цієї школи Андре Зіґфрід першим сформулював закономірності електоральної геополітики. Заслуговують на увагу запропоновані теоретичні напрацювання щодо співвідношення геополітики, геостратегії, ідео­логії; метод «геополітичного представлення» для аналізу територіаль­них конфліктів як головного об'єкта геополітичного дослідження; приділення особливої уваги ролі інформаційних систем у розвитку сучасних геополітичних процесів.

Не погоджується з постулатами традиційної геополітики П'єр Галлуа. Його аргументами є: розвиток зброї масового знищення й авіакосмічної техніки; зростання геополітичної ваги космічно­го простору; розвиток ЗМІ та формування «масової поведінки» людей; поява нових суб'єктів міжнародних відносин. У рамках неконфронтаційної геополітики він закликає до розробки і ре­алізації загальнопланетарної геополітики.

У 60-х роках у Франції виникає ідеологія «нових правих». Ален де Бенуа вважав, що концепція держави-нації застаріла і майбутнє належить лише «великим просторам», базою яких мають стати не механічне об'єднання держав, а рівність і спільність культури. Головний геополітичний принцип Європи, яка, за твердженням «нових правих», не є частиною Заходу, де відсутні етнічні та духовні традиції, вони бачать у нейтральній та сильній «Європі ста прапорів».

Антиглобалістський напрям сучасної геополітики уособлює своїми працями Іґнасіо Районе («Геополітика хаосу», 2001).

Є підстави говорити про певне домінування ідей «нових пра­вих.» серед сучасних європейських геополітиків. Це, зокрема:

• бельгійці Жан Тіріар (концепція центристської єврорадянської імперії від Владивостока до Дубліна; СРСР — спадкоємець Третього рейху) та Роберт Стойкерс;

• австрієць Йордіс фон Логаузен — теоретичне узагальнення по­няття влади; Європа лише тимчасово підпала під владу таласократії, розпад СРСР — поразка континентальних сил;

• італійці К. Террачано, М. Таркі, К. Мутті, М. Муреллі, А. Колла, М. Баттара — найрадикальніша позиція європейського континенталізму; Європа — плацдарм російсько-ісламського блоку в боротьбі з атлантизмом.