Сцена друга

М а р и н а. Ілонка, добрий ранок!

І л ь о н а. (в дзеркало) Привіт, дівчино-сусідко. Що треба тобі від жорстокої (давить пос-

мішку) та безжальної румунської зайди? (сміється)

М а р і ч к а. (багровіючи) Я зовсім не таке говорила…

М а р и н а. Шо це все значить?

І л ь о н а. (розвертається до неї, стягуючи пасок відкритого темного платтячка, яке пі-дкреслює форму її грудей) Нічого, це ми зранку тішимося. А ти чому не спиш, ще ж де-в'ятої нема?

М а р и н а. Хочу спать, та в мене важлива лекція…а ти класно виглядаєш, до речі.

І л ь о н а. О, так? Приємно… (кліпає очима) Особливо від тебе, люба Маринко! (смієть-ся, схиливши голову набік та підморгуючи)

М а р и н а. (теж посміхаючись) Не показуй вже при всіх нашу любов!

І л ь о н а. Я не при всіх, я тільки при тобі… У тебе настільки гарні бірюзові очі, що я можу в них дивитися годинами, постійно відкриваючи нові відтінки та кольори…

М а р и н а. Мені шкода розбивать твоє серце, але в мене вже є коханка…

І л ь он а. О! Я того не переживу! Я піду і кинуся під трамвай, і моя смерть буде на твоїй совісті!

Обидві сміються, обіймаються

Але що в тебе? Кажи, бо треба на роботу!

М а р и н а. Ви вже платили за елєктрику?

І л ь о н а. Марічка має платити, вона все дома і все щось пише. Вона й спалює світло.

М а р і ч к а. Цікаво, ти вирішила зіпсувати мені настрій з самого ранку?

М а р и н а. Ти подивись, Ілонка, скільки вони мені прислали! (показує їй квитанцію)

І л ь о н а. (підносить текст до очей, потім витягає руку. Видно, що вона погано бачить) Пся крев…пардон! Calvara! А звідки взялася така сума?

М а р и н а. От не знаю. Мене майже вдома нема, а по цьому квіту виходить, ніби я і вдень сижу зі світлом!

І л ь о н а. (звужуючи очі, читає щось далі) А може, це за кілька місяців?

М а р и н а. Може і так, але якого милого? Піду сьогодні взнавать. Я просто думала, що вам теж прийшло…

І л ь о н а. Мало прийти, це ота мрійлива особа кудись засунула, мабуть. Думаю, вона на-писала на квіті якийсь любовний віршик до свого семінариста!

Червона М а р і ч к а різко виходить з кімнати

М а р и н а. (раптово) Ілонка, а ти хіба настільки погано бачиш?

І л ь о н а. В мене праве око хворе.

М а р и н а. Шо ж ти, так же ще гірше зір псуєш! Одягай окуляри, може?

І л ь о н а. Ну ні, в окулярах я буду схожа на архівного щура! За мною жоден панок не пі-де, а так, сама знаєш…

М а р и н а. А я от, коли пишу, читаю чи малюю, ношу лінзи. Замовляла в Берліні, там вже роблять… І бачиш, навіть не видно!

І л ь о н а. Дорого, думаю?

М а р и н а. Та, дорого, але на собі економити не варто…

І л ь о н а. Ну ладно, це суті не має, я не Марічка! Мені якось і так добре, є більш важливі витрати… (бере пачку папірос, закурює) Візьмеш?

М а р и н а. Дякую. (прикурює від Ільониної сигарети) Шо ти куриш?

І л ь о н а. Румунські, забула назву. Звикла в Чернівцях, от доводиться шукати тут. Дорого, але скажи – хороші папіроски?

М а р и н а. Цікавий смак. Де дістаєш?

І л ь о н а. Є магазин, будеш сміятися, на Підзамчі. Навпроти станції в кутовому домі, біля трамвайної зупинки…там всякі рідкісні марки. А ти, Маринко, давно бачила Янку Осмо-ловську?

М а р и н а. Останнє вчора, а шо?

І л ь о н а. Привіт од мене, хай в гості на роботу заходить! Так і передай… У нас зараз стали співати тангові пісеньки, фокстроти – славно.

М а р и н а. А ти знаєш, в Янки сьогодня виставка!

І л ь о н а. Треба сходити. Якраз матиму вихідний, то збігаю. Цікаво, чи вона не зрадила собі в своєму мистецтві?

М а р и н а. Як по мені, то не зрадила. Приходь, сама побачиш…

Входить М а р і ч к а

М а р і ч к а. (окреслюючи кожне слово) Будь ласка, не куріть тут!

І л ь о н а. Що, семінарист не переносить запаху папірос? Та хоча б задля цього я викурю дві пачки. Якщо у вас така романтика, то стрічайтеся в парку!

М а р и н а. (здивовано) Ілонка, шо з тобою?

М а р і ч к а. От знаєш, Ільоно, я в тебе забула поспитати, що мені робити і як! Не слідкуй за моїм життям! Не маєш свого – не псуй чуже!

І л ь о н а. (холодно) Сьогодні же пишу скаргу в управління. Пишу, ким насправді є твій коханок. Я тебе навчу порядному відношенню.

М а р и н а. Люди, може б ви припинили?

М а р і ч к а. (в безпорадності з ноткою розпачу) Хай так! Пиши! Я з'їду від тебе, і живи собі сама, як хочеш! А я так не можу, ти постійно до мене придираєшся, постійно щось критикуєш!

І л ь о н а. Чекатиму твого виїзду з гарячим серцем. (затягується востаннє)

М а р і ч к а знов швидко виходить, хлопнувши дверима

М а р и н а. Шо ти до неї лізеш, дійсно? Вона тобі заважає?

І л ь о н а. Уяви собі, так. Постійно намагається всіх вчити життю, всяким божим принци-пам, і до того ж весь час плачеться на гірку долю українського населення…так плачеться, ніби не вчиться в університеті, а вулиці підмітає! Не люблю отих священицьких дітей…

М а р и н а. І я не дуже люблю, але шоб так – то ти дарма, по-моєму.

І л ь о н а. От поживи сама з нею! Ти ж з кимось жила до нашого будинку?

М а р и н а. З Осмоловською. Ну, тобто, в неї…

І л ь о н а. Я б сама з нею жила! Втім, ти і так знаєш… Але не з Марічкою. Мені вже це все давно остогиділо. От приїдуть до міста з усяких там сіл, і починається…

М а р и н а. Доля правди в тому є. Так шо, ти йдеш?

І л ь о н а. Пішли.