Флуктуації
Думаю, припустимо використання деяких спрощень при записі японських звуків задля візуальної привабливості чи для уникнення складних довгот. Це означає, що припустимі деякі флуктуації в написанні українською одного й того самого японського слова (але все рівно воно має залишатися впізнаванним!). Наприклад, подвійні «оо», які в японській записуються おう- (з додаванням «у» після складу), а читаються «оо» все-таки краще, як на мене, передавати як в оригінальному написанні і в хепберновій транслітерації, з «у». Використання «у» для передачі подовженого «о» пов’язано з тим фактом, що в старояпонській мові це «у» і звучало! (я на власні вуха чув це в «Аякаші», вони там так і кажуть «соу десу ка»). Насправді це звук не зовсім «у», а більш як білоруський звук ў — «у коротке», як англійське «w», такий самий як в українській “в” у слові “пішов“. Тому формально треба писати «каідоумару» (назва ови). Але думаю допустимо написати і «каідоомару», і «кайдоомару». Слово лишається впізнаванним. Формальне написання краще з тих міркувань, що по ньому можна легко відтворити оригінальну кану і утворюється взаємно-однозначна відповідність між мовами.
Ще одна суттєва складність японської фонетики (яка взагалі-то нескладна!) — система наголосів. Японські наголоси носять не силовий характер (як у нас), а тональний (мелодійний). В японській є дві (грубо) висоти звуку, і кожний склад в слові має ту чи іншу висоту (в китайській мові, наприклад, таких висот, якщо не помиляюсь, п’ять!). Цей тональний малюнок передає мовні і смислові інтонації. Така річ як наш наголос в японській відсутня. Якщо вам здається, що ви чуєте наголос, то це ви чуєте певний різкий перепад висот. Однак, знов ж таки, під різними впливами, зараз це, з одного боку, досить сильно нівелюється, а з іншого — якщо ви казатимете японські слова, використовуючи силовий наголос – японці вас прекрасно зрозуміють (це не так для китайської!). Тому передача подвійних звуків в контексті тональних наголосів — суцільна область мовного чуття перекладача. Спочатку треба записати слово формально, а потім трохи подумати. Візьмемо, наприклад, слово 少女 (しょうじょ, «маленька жінка», дівчинка). Формально воно записується так «шьоуджьо». Однак тональний малюнок тут такий, що силовий наголос на першому складі досить точно його передає. Однієї сили нашого наголосу достатньо щоб «подвоїти» звучання о- в першому складі, тому достатньо записати «шьоджьо» (якщо читач, звісно, знатиме де ставити наголос). Та навіть використання двічі звуку «йо» не є необхідністю в цьому слові! Завдяки такому потужному фонетичному явищу як асиміляція або випередження (явище усереднення звучання голосних у суміжних складах) ми можемо заради візуальної привабливості опустити «ьо» в одному з складів: «шьоджо». З іншого боку, якщо ми записуємо слово 高交 (こうこう, «висока школа», школа вищого ступеня, старші класи), тобто формально «коукоу», то тут такого робити не можна, адже тональний малюнок в даному випадку не дозволяє за рахунок наголосу «скоротити» подвійності (тільки послухайте, як це слово промовляють японці). Тому допустима тільки флуктуація «коокоо». В усякому разі, покладайтесь в таких випадках на власний слух і мовне чуття.
І нарешті, треба мати на увазі, що існують деякі історичні винятки, історично усталені транскрипції, яких варто, мабуть, дотримуватись. Наприклад, 東京 “Токіо” (правильно “Тоукьоу”, візуально привабливіше з урахуванням силового наголосу “Токьоу” або “Токьоо”), те саме з “Кіото”; чи “джіу-джітсу” (хоч правильно було б джю-джіцу), або, що важливіше, “дзю-до” (“джю-доу”, “джю-до”). “Міцубісі”, натомість, вже, здається, офіційно підправили в “Міцубіші”.
О в японській мові менш відкрите, без округлення губ.
У теж вельми "скромне": ледь відкрийте рот, так що зуби майже зімкнуті, трохи розтягніть губи в сторони, наче усміхаючись, і пробуйте вимовити У. Спочатку може прозвучати щось незрозуміле, ніяким боком на У не схоже, але практика зробить своє.
У та І між глухими приголосними редукуються: цукі – цкі, хіто – хьто. У кінці слова теж іноді не вимовляються (дес, –мас; йошь).
Не хочу тут устрявати в академічні суперечки про шипіння vs сюсюкання (а також дзюрчання vs джеркотіння та тьохкання vs чортихання), однак сказити про ці звуки дещо потрібно.
Склад し по способу утворення звуку все-таки ближчий до СІ, просто С у ньому шепелявить. Тож вчіть його, вимовляючи СІ, але трохи просуваючи кінчик язика глибше у рота по піднебінню, доки не зашипить.
ち – теж не чисте ЧІ, а десь між ЧІ та ТІ.
ДЖ – це один звук, а не два! Власне, як і в українській (джміль).
Те ж саме стосується ДЗ (як у дзвінку), тільки пам’ятайте, що всередині воно вимовляється ближче до З: назе, але дзаннен.
Х видихується легко, майже непомітно. Наприклад, хонтоні мені і досі чується як онтоні.
Ф та В в японській – губно-губні, а не губно-зубні. Це означає, що при їх вимові верхня губа (а не верхні зуби) торкається нижньої губи.
Щоб вивчити склад ФУ, задуйте свічку, вимовляючи його. Тільки У теж має бути японським – стриманим, без витягування губ. Просто легенько видувайте повітря між губами.
В (що у складі ВА) подібний до англійського W або ж до українського В у складі ВУ (вулиця, вулик): з ледь заокругленими губами, які ледь торкаються одна одної при вимові.
Японці не завжди розуміють різницю між Р та Л. Дійсно, японське Р утворюється подібно до Л: кінчик язика один раз легенько торкається верхівки зубів, і утворюється Л-подібне Р, без нашого рррррозкотистого рррокоту.
Японське Ґ – то завжди Ґ (воно ж російське Г), але ні в якому разі не українське Г (про виняток – у наступному пункті .
Звук Н має три варіанти вимови в залежності від положення:
а) Н на початку складу або одиночне Н перед т, ц, д, дж, дз, н, р вимовляються як звичайне Н.
б) перед М, Б, П читається як М.
в) перед К та Ґ перетворюється на той носовий звук, який ви, можливо, вчили у англійській мові у –ing-овому закінченні. Позначається він як англійське n зі слонячим хоботом (ŋ), а для вимови рекомендується настроїтися вимовляти Ґ, але в останній момент передумати і замість нього сказати Н.
До речі, Ґ у цьому випадку теж змінюється, тобто сполучення НҐ вимовляється близько до ŋŋ (каŋŋае).