Історія питання

Коли японці вперше записували свої звуки для європейців, вони користувались латиницею (що відображено в назві цієї системи транскрипції — ромаджі). Та в латині не поширений звук «ші», і нема комбінації літер, яка б його передавала. Тому вирішено було уніфікувати запис цієї групи звуків латиницею як sa, si, su, se, so (і похідні). Такий підхід дозволяє до того ж підкреслити однокореневість усієї групи (що дуже важливо).

Та коли англійці ближче зіштовхнулися з необхідністю запису японських звуків, вони помітили, що в їхній мові є комбінації літер, які передають звучання цих «усереднених» японських звуків. Наприклад, в англійському слові she (вона) «і» після шиплячої прекрасно звучить. Тому вони адаптували ромаджі під свою мову, створивши т.зв. Хепбернову транслітерацію, в якій група さ-, し- … передається як sa, shi… (і похідні) — тобто з урахуванням особливостей англійської фонетики.

Єдиним серйозним контр-аргументом проти такого запису може бути тільки те міркування, що так візуально порушується однокореневість японського ряду: sa-, si-, su-, se-, so- виглядають як така собі s-група звуків, а при запису sa-, shi-, su-, se-, so- ця від’ес(s)ність групи порушується. Та насправді в оригінальному (японському) записі цього ряду ніякої такої візуальної єдності нема: さ-, し-, す-, せ-, そ-. Тому я вважаю, що немає ніякої необхідності якось особливо нав’язувати таку візуальну єдність і при транслітерації.

Схожа ситуація виникла і з записом японських звуків кирилицею. Оскільки найбільш поширеною кириличною мовою є російська і автором транслітерації є росіянин Поліванов, то не дивно, що ця т.зв. «кириджі» адаптована під російську фонетику. В російській мові тонкі голосні після шиплячих не звучать. Коли пишуть «ши», то кажуть «шы» (і в похідних так само). До того ж російська мова звикла до того, що слова звучать не так як написані, тобто носить більш формальний характер, і більш формальна і уніфікована в своїх підходах до іноземних мов. Тому більшість «середньозвуч» японської були знівельовані, й група さ-, し- … на латинський манер була записана як са-, сі- (і похідні сю-, сё- і т.д.) Перевагою цієї системи є візуально підкреслена однокореневість рядів японських звуків (див. вище).

Однак кириличні мови різні. Фонетика української мови радикально відрізняється від російської (можна сказати, багато в чому протилежна їй в межах кирилиці, порівн. з опозицією «німецька-англійська» в межах германських мов). Наприклад, в українській мові слова як написані, так і звучать, нема акання і німих голосних в ненаголошених складах, дзвінкі приголосні на стиках слів не оглушуються (окрім деяких діалектів), наявний звук «г» тощо.

Однією з таких відмінностей є той факт, що в українській мові тонкі голосні після шиплячих звучать. Наприклад в слові «жінка» чи «миші» «і» після шиплячих не огрубляється в «и», а залишається тонкою. І не треба писати додаткових інструкцій читачу, щоб пояснити йому як звучать склади «шю» чи «шьо». Зважте нарешті на схильність української мови до фонетичної кодифікації (до запису слів по можливості за їхнім звучанням). З цих міркувань українською мовою краще записувати японські звуки так як вони звучать: це не тільки природно — для цього також існує фонетична можливість! Тому в групі さ-, し- варто транслітерувати звуки як са-, ші- (і в похідних).

Контраргумент щодо візуальної однокореневості був обговорений трохи вище — мені не здається доцільним поступатися у даному випадку фонетичним виграшем заради візуального групування (якого і в японському-то записі як такого не існує!)

Отже, керуючись принципом — записувати звуки так, як вони звучать, якщо цільова мова дозволяє це, маємо таку таблицю транслітерації (читаємо як манґу, справа наліво зверху вниз!).