8. Правила біржової торгівлі
Правовий режим і функції Правил біржової торгівлі регулює ст. 17 Закону «Про товарну біржу». Ця стаття визначає обов'язковий зміст Правил, коло питань діяльності біржі, на які вони поширюються, основні заборони, що мають діяти на товарній біржі. Правила регулюють:
• порядок здійснення біржових операцій;
• порядок ведення біржової торгівлі;
• процедуру біржового арбітражу з цих питань. Правила біржової торгівлі визначають:
• строк та місце проведення біржових операцій;
• склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що ставляться до них;
• порядок здійснення та реєстрації біржових операцій;
• порядок надання та розмір плати за користування послугами біржі;
• відповідальність учасників та працівників біржі за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі;
• інші положення, встановлені органами управління біржі.
Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів біржі або уповноваженим ними органом.
Закон «Про товарну біржу» передбачає, що на кожній товарній біржі мають діяти загальні заборони, а саме:
• забороняються купівля і продаж товарів та контрактів з метою впливу на динаміку цін (тобто навмисна їхня скупка) як однією особою безпосередньо, так і через підставних осіб;
• забороняються будь-які погоджені дії учасників біржової торгівлі з метою зміни чи фіксації поточних біржових цін;
• забороняється поширення неправдивих відомостей, що можуть призвести до штучної зміни кон'юнктури.
Не підлягає розголошенню зміст біржової угоди (за винятком назви товару, кількості, ціни, місця і строку виконання). Цю інформацію може бути надано тільки на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, арбітражному суду та аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством України.
Правила біржової торгівлі регулюють процедуру проведення біржових торгів, яка має приблизно такий вигляд.
1. Юридична особа, що бажає купити або продати біржовий товар, подає брокеру заявку за встановленою формою з повною інформацією щодо предмета угоди в строк, встановлений Правилами (як правило, не пізніше ніж за три доби до проведення торгів). Заявки реєструються і вводяться до банку даних (інформаційної системи) біржі, де вони знаходяться протягом певної кількості торгів, встановленої Правилами.
Разом із тим наявні товари, що вимагають негайної реалізації (протягом одного біржового дня), виставляються на біржі шляхом безпосереднього подання заявки біржовому брокеру у встановлений час. Якщо такі товари не продані протягом дня, вони або знімаються з торгів, або за згодою брокера-продавця вводяться в банк даних.
2. У визначений час (за день до початку торгів) брокери мають одержати інформаційні листи, в яких зазначаються перелік виставлених на торги товарів на цей біржовий день, їх кількість, ціна.
Перед початком торгів проводиться реєстрація брокерів, що прибули на торги. Після цього вони допускаються в торговельний зал біржі.
3. Торги розпочинаються за встановленим сигналом. Після цього виставлені на торги товари оголошуються на інформаційному табло (на деяких біржах голосом). У момент оголошення брокер-продавець і брокер-покупець голосом і спеціальними професійними жестами домовляються щодо укладення майбутньої у год и.
Закінчуються біржові торги згідно із встановленим сигналом, після чого укладати біржові угоди не можна.
Біржова угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Оформлення і реєстрацію біржових угод усіх видів здійснює реєстраційне бюро (палата) біржі у встановлений Правилами час. Зареєстровані на біржі угоди не підлягають нотаріальному засвідченню.
За порушення Правил біржової торгівлі встановлюються (в самих же Правилах) санкції, які застосовуються біржею. Як правило, це штрафи у визначених розмірах, хоча може застосовуватися і така санкція, як позбавлення брокера права протягом певного часу брати участь у торгах. Рішення про застосування санкцій за порушення Правил біржової торгівлі приймається від імені біржового комітету його відповідальним представником (наприклад, генеральним директором біржі) у формі розпорядження.
Регулюючи особливості розгляду спорів за біржовими угодами, правила біржового арбітражу визначають склад біржового арбітражу, процедуру розгляду та вирішення спорів, оголошення рішення, його виконання та перегляд.
2 частина…….\
1. Правовий статус Національного банку України
Верхній рівень банківської системи України представлений єдиним органом — Національним банком України. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. (далі — Закон про НБУ) Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції повноваження і функції якого визначаються Конституцією України[1], цим Законом та іншими законами України.
Центральний банк у будь-якій державі є особливим органом. Це зумовлено його спеціальним правовим статусом, який передбачає покладення на нього низки особливих функцій, які має здійснювати лише одна інституція банківської системи — саме центральний банк держави. До таких функцій належать: забезпечення стабільності національної грошової одиниці, проведення грошово-кредитної політики, емісія грошей та організація їх обігу, організація системи рефінансування комерційних банків, банківське регулювання та банківський нагляд тощо.
Найважливішою функцією центральних банків є забезпечення стабільності національної валюти. Про це свідчить ст. 99 Конституції України: «Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави — Національного банку України». Забезпечення стабільності національної валюти є прерогативою Національного банку України і саме тому особливого значення набуває закріплення його правового статусу, який би забезпечував ефективну реалізацію центральним банком його основної та інших функцій.
Правовий статус центрального банку як системна категорія поряд із функціональною характеристикою включає також передбачену нормами права спеціальну правоздатність суб'єкта права у питаннях відання, а також його повноваження, що, враховуючи публічні функції Національного банку, становлять його компетенцію[2].
Визначальним елементом правового статусу Національного банку України є положення, закріплене у ст. 2 Закону про НБУ: Національний банк України є особливим центральним органом державного управління. Використання законодавцем терміна «особливий центральний орган державного управління» при характеристиці Національного банку України є універсальним підходом з огляду на дві підстави.
По-перше, вказане законодавче визначення підкреслює державно- управлінську природу діяльності Національного банку України в процесі реалізації покладених на нього функцій. Національний банк активно бере участь в державному управлінні економічними процесами в Україні шляхом проведення грошово-кредитної політики, а також здійснює спеціальні управлінські заходи у формі адміністративного та індикативного регулювання банківської діяльності.
По-друге, у такий спосіб підкреслюється принципова особливість правового статусу вітчизняного центрального банку. З урахуванням положення ст. 6 Конституції України щодо здійснення державної влади в України на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, Національний банк України не входить до жодної з гілок влади, що є важливою гарантією його незалежності від органів державної влади. Незалежність Національного банку від органів державної влади слід вважати головним принципом його діяльності. Важливе значення цього принципу підтверджується практикою законодавчого закріплення статусу центрального банку в інших країнах. Відповідно до ч. 2 ст. 75 Конституції Російської Федерації «захист і забезпечення стійкості рубля — основна функція Центрального банку російської Федерації, що він здійснює незалежно від інших органів державної влади». На основі тлумачення цієї конституційної норми російські фахівці Г. А. Тосунян і А. Ю. Вікулін зазначають, що Банк Росії — це самостійна ланка єдиної системи державної влади російської Федерації. При цьому вони дійшли висновку щодо можливості включення в єдину систему державної влади федеральних органів державної влади, які не є органами законодавчої, виконавчої чи судової влади, та стверджують, що наявність четвертої «грошової влади» — це не тільки реальність, властива Російській Федерації, але й невід'ємна риса європейської теорій і практики державного будівництва[3]. При такому підході порушується конституційний принцип поділу влади, а також змішується діюча система державної влади та система державного управління.
Принцип незалежності центрального банку спрямований на забезпечення ефективної реалізації його основної функції. Відомий польський економіст М. Дембровський підкреслює, що для виконання своєї основної місії у сфері грошової політики центральний банк має бути повністю незалежним як від законодавчої, так і від виконавчої влади. Захист органу, відповідального за грошову політику, від політичного циклу і політичної нестабільності досягається саме його не залежністю.
Зміст принципу незалежності Національного банку України розкривається шляхом аналізу інституційного та бюджетного аспектів.
Провідна ідея інституційної незалежності зводиться до забезпечення режиму невтручання в діяльність центрального банку з боку органів державної влади. Однак, як слушно зауважує А. О. Селіванов, незалежність центрального банку не слід зводити до статусної незалежності серед інших суб'єктів управління економічними процесами, адже саме національний банк здатний бути єдиним емісійним центром та відповідати за управління всією грошово-кредитною системою. За таких умов особливого значення набуває розробка механізму взаємодії Національного банку України з вищими органами державної влади, оскільки він не може залишатися самоізольованим від інших суб'єктів економічної політики держави. Саме тому переконливим виглядає пропозиція А. С. Гальчинського щодо необхідності побудови стосунків між законодавчими органами, урядом і Національним банком не на ієрархічній структурі, а на принципах рівноправного партнерства[4].
Зміст інституційної незалежності Національного банку України розкривається через механізм його відносин з парламентом, урядом та главою держави — Президентом України. Особливості форм цих взаємовідносин закріплені у розділі ІХ Закону про НБУ.
Відповідно до ст. 51 цього Закону Національний банк підзвітний главі держави та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень. Підзвітність означає:
призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України Верховною Радою України за поданням Президента України;
призначення та звільнення Президентом України половини складу Ради Національного банку України;
призначення та звільнення Верховною Радою України половини складу Ради Національного банку України;
доповідь Голови Національного банку Верховній Раді України про діяльність Національного банку;
надання Президенту України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.
2. Особливості правового статусу комерційних банків в Україні
Відповідно до статті 6 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить цьому Закону.
Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку за винятком випадків, передбачених законом. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.