47.Формування шляхетського стану на укр. Землях в 14-16 ст.

У рамках Великого князівства Литовсько-Руського осередком української еліти були насамперед Волинь. Тут осіли відомі магнатські роди Острозьких, Заславських, Четвертинських, Корецьких та ін. Загалом політична, соціальна піраміда виглядала так: на вершині були великі князі — нащадки колишніх удільних династій — Рюриковичів і Гедиміновичів, нижче — пани (еквівалент лат. барони), ще нижче — бояри-опричники (поземельні васали князів), еквівалент тих, кого на Заході називали nobiles.

Давньоруських бояр у XV ст. сприймали у двох значеннях: традиційному руському як верхівку, що наближена до владаря, і як професійних воїнів. Наприкінці XV ст. утвердилося нове поняття для означення родовитого боярства — «бояри-шлях-та», що уточнювало і звужувало рамки еліти, доповнюючи професійне значення («боярин») предикатом «шляхта», яке засвідчувало т. зв. «уродженість». («Шляхта»— відповідник, пов'язаний з нім. Geschlecht — рід, покоління, походження, у пол. мові szlachtic, що означало людину відомого походження). Таке поняття «бояри-шляхта» або «рицарство-шляхта» (рицар — професійний воїн, тобто боярин) було зафіксоване в «руській» мові вже з кінця XIV — початку XV ст. і вживалося у Першому Литовському Статуті 1529 р.7. Водночас цей Статут (особливо третій розділ) забезпечив правовий захист тодішньої еліти, ЇЇ широких прав, визначив пільги, уперше впровадив поняття шляхетської честі, детально регламентував загальні принципи підсудності шляхти великокнязівським намісникам на місцях, порядок здійснення правосуддя над шляхтою, підніс шляхетську присягу як самодостатній юридичний доказ у судовому спорі тощо. Однак він зберіг різницю між магнатами і рядовою шляхтою — перші й далі служили у війську під власними прапорами й з власним військом, не підлягали юрисдикції місцевих судів, належали до Ради панів, що до 1569 р. залишалася панівною політичною й економічною інституцією. Другий Литовський Статут 1566 р. зрівняв шляхту з магнатами, підтвердив завойовані шляхтою права на виборні повітові сеймики, зрівняв її з магнатами перед судами, звільнив від сплати мита, закріпив права на землеволодіння, підтвердив залежність політичних прав шляхти від осілості, тобто землеволодіння, у межах конкретного повіту. Тому було впроваджено поняття «поштивого шляхетства», на противагу безземельній або неосілій шляхті, що називалася «голотою». Важливим було й те, що Статут гарантував не надавати «людем простим» пільг перед шляхтою, не надавати їм шляхетських прав, окрім як особливої ласки. Дещо пізніше, 1578 p., шляхетство могло бути надане лише за згодою сейму або за клопотанням гетьмана за мужність під час військових дій. Водночас у Статуті зазначено, що шляхтичі, які оселилися у містах і починали займатися торгівлею чи ремеслом — «локтем мерили» чи «руками робили», позбавлялись шляхетських прав. Водночас із Статуту (очевидно, свідомо) вилучали слово «боярин».

Дещо інше становище було в Галичині, де поряд з королівськими привілеями у 30-ті роки XV ст. галицьке боярство було урівняне з польською шляхтою. На становище боярства сприятливо вплинули Нешавський привілей 1454 p., що став вихідним пунктом відомої польської «шляхетської демократії», та ухвала Радомського сейму 1505 p., в якій були закладені основи політичного парламентаризму, висловлені у формулі «Nihil novi» (Нічого нового), за якою уряд не міг видати ніяких загальнодержавних постанов без згоди сейму8. Негативним аспектом цих актів стали асиміляційні процеси, які призвели до того, що вже в XVI ст. у Галичині не залишилося боярських родів, котрі б дотримувалися українських традицій, вони з того часу залишаються у дрібної шляхти.

Що ж до поповнення еліти, то було встановлено термін давності в користуванні шляхетними правами. Так, у першій половині XVI ст. таким порогом встановлювалося правління короля Казімежа (помер 1492 p.), пізніше військовий реєстр 1528 р. став доказом належності до військового стану. У середині XVI ст. внаслідок ревізії державних земель і прав на володіння землею було уточнено склад шляхти10. Що ж до символіки шляхетності, то, з одного боку, в українсько-білоруської шляхти були власні гербові традиції (печаткові знаки), з іншого, згідно з рішенням сейму 1563 p., було визнано необов'язковим мати герб кожному шляхтичеві. Загалом в останній третині XVI ст. українська шляхта домоглася легітимізації свого існування, що забезпечувало їй не лише участь у політичному житті, а й особливе становище в тогочасному суспільстві. Шляхтич за своїм статутом був, безперечно, вищим, ніж міщанин чи селянин, бо його слово прирівнювалось до юридичного доказу, за завдану йому шкоду карали суворіше, порівняно з вчинками проти інших жителів держави, він користувався правом суду і необмеженого панування над своїми підданими та їхнім майном, сам при тому зберігав особисту незалежність, а його посілість не могла бути передана нікому в підпорядкування. Він підлягав лише юрисдикції шляхетських судів, мав власний герб або печатку, право брати участь у повітових сеймиках як депутат, бути обраним суддею і займати всяку державну посаду, мав податкові пільги, не міг бути ув'язненим або покараним без суду, не відповідав за злочини, скоєні родичами, мав право вільного виїзду і в'їзду до держави.

Люблінська та Брестська унії прискорили процеси асиміляції української шляхти, яка супроводжувалась великою концентрацією земель у великі маєткі, супроти яких навіть король і сейм не мали ні авторитету, ні влади. Із середини XV ст. в Україні утверджується така структура панівної еліти: князі-пани (магнати) — зем'яни-шляхта — шляхта-голота — панцирні бояри".

75.Формування території Великого князівства Литовського та включення до нього українських земель у дослідженні О. Русиної. РУСИНА Олена Володимирівна (25.12.1960, м. Київ) – дослідниця проблем української історії доби литовської політичної зверхності (ХІV – ХVІ ст.). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2001). 1986 закінчила іст. фак-т Київ. держ. ун-ту, 1990 – аспірантуру Ін-ту історії АН УРСР. З 1990 – м. н. с., н. с., с. н. с. відділу історії України середніх віків і раннього нового часу Ін-ту історії України НАН України. Канд. дис. «Сіверська земля: Генезис та історична еволюція у XIV – на початку XVI ст.» (1991, наук. кер. – д. і. н. В. А. Смолій). Автор і упорядник бл. 170 наукових і науково-популярних праць. Брала участь у підготовці новітніх курсів історії України та низки навчальних посібників.

ОСНОВНІ ПРАЦІ

Студії з історії Києва та Київської землі. – К., 2005..

Незнайома Кліо. – К., 2002 (у співавт.)..

Україна під татарами і Литвою. – К., 1998..

Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К., 1998..

ЛІТЕРАТУРА

.

БІБЛІОГРАФІЯ ТА ТЕКСТИ ВИДАНЬ НА САЙТІ

За запитом “Русина О“ знайдено:

Русина О. В. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К., 1998. – 244 с.

Русина О., Горобець В., Чухліб Т. Незнайома Кліо: Українська історія в таємницях і курйозах ХV – ХVІІІ ст. – К.: Наук. думка, 2002. – 311 с.

Русина О. В. Студії з історії Києва та Київської землі. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. – 346 с.

Україна крізь віки. У 13-ти тт. – К.: Альтернативи, 1998–1999. – Т. 6: Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / НАН України. Інститут історії України. – К.: Альтернативи, 1998. – 320 с.

Джерело: http://ukrknyga.at.ua Історія України XIV – першої половини XVIІ ст. - це історія колоніальних захоплень українських земель сусідніми державами, розвитку феодальних відносин, боротьби українського народу за незалежність, проти соціального і релігійного гноблення.

У ХІV ст. українські (давньоруські) землі представляли собою території, роздрібнені на окремі князівства і ослаблені золотоординським ігом. Саме тому вони стали об’єктом експансії декількох феодальних країн – Литви, Польщі, Угорщини, Молдови, Московського князівства, Кримського ханства і Туреччини.

Одним з головних загарбників українських земель періоду ХІV – першої половини ХVІІ ст. виступає Литовська держава. Вона утворилася між Віслою і Західною Двіною у ХІІІ ст. і мала назву Велике князівство Литовське. Іншим потужним претендентом на українські землі була Польща. Загалом період ХІV – першої половини ХVІІ ст. можна поділити на два етапи: литовське-руське князівство (до 1569 р.) і польсько-литовське (1569-1654 рр.). На кожному з цих етапів то Литва, то Польща відігравали визначальну роль в становищі українського народу. Обидві держави суперничали у захопленні давньоруських земель. Але спільна для них загроза з боку Тевтонського ордену, Кримського ханства (Крим став васалом Туреччини у 1478 р.), султанської Туреччини та Московського князівства, разом з цим, зближала їх і робила воєнно-політичними союзниками.

В 1323-1324 рр. литовський князь Гедимін (1316—1341 рр.) йде на руські землі та приєднує до Литви Київське князівство, Берестейську і Дорогочинську землі. В 1340 р. Гедимін сажає на князівство в Волинській землі свого сина Любарта Гедимінича (1340-1385).

В 1340 р. угорсько-польські війська під керівництвом польського короля Казимира ІІІ (1333-1370) вторглись в Галичину і оволоділи Львовом. Так почалася боротьба за галицько-волинські землі між Литвою та Польщею. В 1347 р. Любарту вдається відвоювати захоплену Польщею Галичину. У 1349 р. в результаті походу польського короля Казимира на Галицько-Волинську Русь більша частина її земель була приєднана до Польщі.

У 1350-1352 рр. між Литовським князівством і Польщею (польсько-угорською коаліцією) йшла війна за Галицько-Волинську землю.

За результатами перемир’я 1352 р. відбувається розподіл Галицько-Волинської землі: до Польського королівства відійшла Галичина і частина Поділля; до Великого князівства Литовського – Волинь і Берестейська земля.

В 1359 р. з складу Угорщини створюється Молдовське князівство. У цьому ж році до нього приєднуються Шипинські землі (Буковина). У першій половині ХVI ст. Буковина разом з Молдавією потрапила під владу Турції.

В 1359 р. литовський князь Ольгерд (1345-1377) при симпатії українського населення, що знаходилося під золотоординським ігом, починає похід на Чернігово-Сіверщину і Київщину. До 1362 р. ці території опиняються під владою Ольгерда.

Влітку 1362 р. Ольгерд на чолі спільного литовсько-руського війська в битві біля р.Сині Води (притоку Південного Бугу) на Поділлі розгромив ординське військо і вигнав монголо-татар з українських земель. В результаті до Великого князівства Литовського остаточно були приєднані Київщина, Переяславщина, Волинь і Поділля зі збереженням Київського і Волинського князівств як державно-політичних утворень. У 1368-1372 рр. до Литви включається Чернігівщина.

У 1370-1386 рр. Галичиною оволоділа Угорщина.

У 1387 р. при королі Ягайло Галичина остаточно приєднується до Польщі. Її відвоювало в Угорщини литовське-руське військо. У 1393 р. Польща захоплює Поділля.

Зусиллями литовського князя Вітовта (1392-1430) до Литви були приєднані південноукраїнські степи аж до Чорного моря. Це відбулося у 1397-1398 рр. внаслідок розгрому дрібних татарських ханів.

Україна об’єдналася з Литвою в єдиній державі як рівна з рівною. Литовці називали цю державу: «Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське». Українські, білоруські і частково руські землі складали 9/10 загальної площі держави. У складі спільного державного утворення Україна відновила адміністративно-територіальний устрій, типовий для Київської Русі. Вся територія України була поділена на удільні князівства, які уявляли собою автономні державні утворення. На чолі князівств переважно були представники великокнязівської литовської родини. У невеликих уділах – українські князі.

Велике князівство Литовське було своє¬рідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправ¬ними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сі¬верщини, Волині та Поділля. Удільні князі були у васальній залежності від великого князя, разом з ним входили до великокнязівської ради. Удільні князі фактично мали необмежену владу на місцях. Кожний удільний князь мав васалів з місцевих князів та бояр.

Характерною рисою устрою Великого князівства Литовського був щільний зв’язок землеволодіння з військовою службою. Православна церков зберігає свої позиції у Литві.

У другій половині XIV ст. відбувався процес "ослов'янення" литовських правителів. Про це свідчать такі факти: розширення сфери впливу русь¬кого православ'я на терени Литовської держави; утвердження "Руської правди" державною правовою основою; визнання русь¬кої мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи та формування структури князів¬ської адміністрації.

Литовські правителі намагалися втримати під своїм контролем приєднані землі. З цією метою вони дотримувалися правила: "Старого не змінювати, а нового не впроваджувати". Офіційний титул литовського князя визначав¬ся словами: "Великий князь Литовський і Руський". З часу правління Ягайла (1377—1392 рр.) у Великому князівстві Литовському починають посилюватися тенденції централізму. У результаті цього, протягом 1385-1480 рр. українські землі втрачають автономію.

У 1385 р. було укладено Кревську унію. Її суттю було включення Литви до складу Польської дер¬жави. За умовами унії литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отриму¬вав титул короля Польщі. Він зобов'язувався окатоличити литовців та назавжди приєднати всі землі Литви до Польщі, включаючи українські і білоруські.

Причиною Кревської унії було прагнення Литви та Польщі шляхом об’єднання посилити свої держави перед загрозою від Тевтонського ордена (територія Східної Прусії, Латвії, Естонії) та Московського князівства.

Наслідки Кревської унії були такими: припинялися зіткнення між Польщею та Литвою. Їх військові сили об’єдналися для боротьби з Тевтонським орденом. Казна Литви перейшла на потреби Польщі. Українські землі почали передаватися польським феодалам.

Пропольська політика зумовила швидку поя¬ву литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392— 1430 рр.). Підтриманий зброєю литовських феодалів та русь¬ких удільних князів, він 1392 р. був визнаний Польщею довічним прави¬телем Литовського князівства. З метою централізації управління, Вітовт незабаром переходить до лікві¬дації південно-західних руських удільних князівств — Волин¬ського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти воєводи - намісники великого князя. Внас¬лідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокня¬зівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по до¬помогу до Польщі.

У результаті, влітку 1569 р. в місті Любліні на спільному сеймі польських і литовських феодалів було підписано угоду про об’єднання Польщі і Литви в єдину державу – Річ Посполита (дослівно – «республіка, спільна справа») на чолі з виборним королем, спільним сеймом, сенатом. Водночас Литва зберігала свій суд, адміністрацію, військо, скарбницю, офіційну «руську» мову. Поляки не мали права займати посади в Литві. За угодою під владою литовського князівства залишалися білоруські землі. До Польської Корони відходили величезні українські території – Волинське, Брацлавське, Київське і Подільське воєводства. Польські і литовські феодали потвердили право володіти землями у будь-якому куточку держави. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти було видано пакет привілеїв для неї. Ті ж, хто виступав проти унії, могли бути піддані репресіям. Таким чином, процес об’єднання Литви і Польщі, започаткований в кінці ХІV ст. Кревською унією, завершився Люблінською унією. Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов´язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об´єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м´якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв´язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

II етап (1362—1385) — «ослов´янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб´єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб´єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов´янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов´янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. — свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ´я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об´єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов´язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороде Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об´єднаних сил слов´ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам´янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван ІІІ вперше зауважує Великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 pp. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєв-ські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їх розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м´яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

76. Татарський чинник в історії українських земель XIV-XVI ст. Татаро-монголи, розбивши на ріці Калка в 1223 р. дружини чотирьох російських князів Мстиславів і половецького хана Катяна, уперше ввійшли в Крим і відразу пішли в Орду. Другий раз вони з'явилися на півострові в 1239 р Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів.

Новостворена кримськотатарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського землекористування: «Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Свої внутрішні проблеми кримські хани розв’язували шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. у ній було 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена [19, 3].

Українські землі були одним з основних об’єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії углиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були занедбані, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо становило лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти численній та мобільній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію. Ці формування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим, і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває ознак систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу [19, 5].

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об’єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв’язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель. Культура тюркомовних народів, що захопили Київську Русь і Крим, вплинула на подальший розвиток культури східнослов'янських народів. У російській і українській мовах з'явилося багато татарських слів.

У 1549 р. татарська орда, порушивши мирні домовленості, несподівано проникла на Волинь.

Захоплені зненацька князівські почти й невеликі загони рицарської шляхти зазнали кількох поразок і

в ясир разом із селянами потрапляє багато шляхти. Князь Іван Вишневецький, учасник Лопушан-

ської й Ольшаницької битв, після довгого й безнадійного бою з татарами, коли боєзапаси вже

скінчилися й лишилася лише жменька людей, змушений був піддатися ординцям та був забраний у

полон разом із дружиною та дітьми. А влітку 1551 р., коли татарські посли перебували в Литві й

заспокоювали великого князя литовського обіцянками дружби, кримський хан зі всім своїм військом,

за підтримки турецьких яничар, обложив і захопив Брацлав, а потім узяв полон і спалив Брацлав-

ський замок [11, 80−81; 9, 16].

Постійну небезпеку для українських земель від татар відмічають описи повітових замків (лю-

страції), проведені великокнязівськими ревізорами в 1545 і 1552 рр. [12, 13]. Вони передусім свідчать

про те, що найважливішою причиною сповільнення процесу колонізації українських земель,

виникнення нових сіл і селищ та розвитку наявних населених пунктів є постійна небезпека від татар-

ських набігів. Так, у люстрації 1545 р. відзначено, що житомирські селяни “по селищам не смеют

жить ради татар”, що чимало житомирських зем’ян “вгибли от татар, не оставивши потомства”. А

люстраторам 1552 р. жителі Житомирського, Канівського і Черкаського повітів заявляли, що селяни

літом і зимою живуть в містах або тільки деякі з них літом живуть у селах, а зимують в містах.

Наприклад, усі 15 селянських сімей із села Вороново Канівського повіту зимували при замку в місті,

а літо проводили в селі. Так само проживали й селяни сіл Тулібли, Підсичі та Колтягаїв. Навіть такі

відомі панські родини Київщини, як, наприклад, Горностаї, Дублянські й Волковичі не могли

убезпечити себе у власних маєтках і проживали під захистом замкових стін у місті [9, 38]. Тобто

замки в українних землях й надалі залишалися ніби оазисами в пустелі, а села й містечка перетво-

рилися в пусті селища й городища, які разом із відповідними групами селян лише юридично

належали власникам [9, 17].

Тому не викликає здивування досить низька чисельність населених пунктів у шести “українних”

повітах українських земель у складі Великого князівства Литовського. Відповідно до люстрацій

1545−1552 рр. загальна кількість населених пунктів у Київському, Житомирському, Канівському,

Черкаському, Вінницькому і Брацлавському повітах становила лише 208 одиниць. Із них близько

80 селищ пустували зовсім або їх тимчасові поселенці проживали в повітових містах під охороною

замків [9, 32].

У люстраціях волинських маєтків хоча і не відмічено такого запустіння, проте й тут було багато

сіл та містечок, зруйнованих татарами, зменшилася кількість їх жителів. А волинська шляхта скар-

жилася королівським ревізорам у 1545 р.: “...тут, на Волині, є перемир’я з татарами чи немає, все ж

ми рідко сходимо з коней; в будь-якому випадку маємо бути в полі, від чого й зазнаємо великих

втрат...” [12, 61].

У другій половині 1550-х і в 1560-х рр. напади татар на українські землі значно порідшали, що

було наслідком послаблення Кримського ханства після смерті Менглі-Гірея та внутрішньої боротьби

між його спадкоємцями. Немалу роль у цьому відіграло зміцнення Литовською державою українних

замків і впорядкування суспільних відносин. Та найголовнішою причиною цього відносного спокою

було посилення козаччини в придніпровських і прибузьких степах [9, 19].

Загальний сейм у Вільні намітив низку заходів для зміцнення оборони країни від татар. Зокрема,

зобов’язано шляхетських підданих виконувати замкову, дорожню і мостову повинності, виставляти

до ополчення одного вершника не з десяти, як раніше, а з дев’яти селянських служб, вербувати

служилих людей під командуванням ротмістрів для гарнізонів Черкас, Канева, Вінниці та ін. У замки

цих міст послано навчених пушкарів, доставлено зброю і боєзапаси. Під час ревізійних описів

українних замків було зареєстровано державні повинності приписаного до них населення [14, 94].

Улітку 1552 р. організовано побудову нового Брацлавського замку. З Луцька, Володимира, Кре-

менця, Дубровиці, Житомира й Вінниці до Брацлава тягнулися валки (близько 400 возів) із реміс-

никами з державних волостей, а також найнятими з державного скарбу охочими робітниками та

інструментом. Для охорони замкового будівництва від можливого нападу на татарське пограниччя

йшли ополчення рицарської шляхти і князівські почти з Волині та роти найманих вояків аж з-під

Мінська. Загальна кількість майстрів і робітників, залучених до побудови замку, сягала 2000 осіб.

Новий Брацлавський замок було успішно збудовано впродовж кількох місяців [11, 81−82].

У цей же час на Чорному татарському шляху в спустошеному київсько-житомирському погра-

ниччі закладається Білоцерківський державний замок [9, 38].

Уже в другій половині 1550-х рр. спостерігається значний розмах козаччини, яка об’єднувала у

своїх загонах не лише козаків-простолюдинів та незаможну шляхту, а й представників знатних і

багатих княжо-панських родів, які шукали лицарської слави. Серед останніх уславився князь Дмитро

Іванович Вишневецький, пізніше знаний як козак Байда. Власник кількох сіл, у тому числі Лопушни

Кременецького повіту, він іде на Подніпров’я та громадить довкола себе козаків. За дніпровськими

порогами на острові Хортиця будує замок, тобто стає засновником козацької Запорізької Січі. Звідси

ходить в походи на Ісламкерман та Очаків й офіційно іменується королівським стражником на

Хортиці. Захопивши Ісламкерман, він вивіз звідти на Хортицю гармати й настільки укріпив Запо-

різьку Січ, що зміг витримати 24-денну облогу й відбити штурми військ татарського хана. Завдяки

цим військовим успіхам кількість козаків стала значно зростати [3, 263; 11, 84−85; 15, 74−75].

Важливо, що у зв’язку з татарською загрозою замки і землі повітів Подніпров’я, як і їх

населення, мали особливий статус “українних” в Литовській державі, який, з одного боку визначався

привілеями і вольностями щодо виконання загальнодержавних повинностей і плати податків, а з

другого – зобов’язував населення до сторожової служби й оборони краю. Фактично, термін “україн-

ний” на той час був не просто назвою, а виразником особливого статусу цілого регіону, який

обумовлювався певними юридичними нормами. Тому вже при правлінні Сигізмунда Августа в

50−60-х роках ХVІ ст. стосовно “українних” земель в офіційних документах великокнязівської кан-

целярії часто використовувалася пряма їх назва “Україна” [16, 70].

Висновки. Отже, татарська агресія проти українських земель наприкінці останньої чверті ХV –

в першій половині ХVІ ст. загальмувала процес їх колонізації Великим князівством Литовським.

Водночас, завдяки активній участі в цій боротьбі, українська рицарська шляхта значно підвищує

свою суспільну вагу, здобуває більше політико-адміністративних прав та, в нагороду за військову

службу, збільшує свій майновий статус. А на Подніпров’ї розпочинаєформуватися стан вільних“українних” людей –козаків, єдиною державною повинністю яких була військова служба, що перед-

бачала оборону пограничних земель від татар.__

82. Економічні процеси на українських землях XV - першої половини XVII ст. у контексті соціальних змін. Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.

Військово-службовий стан (шляхта) складався з земських бояр, військових слуг магнатів, заможних міщан і селян, які бажали служити у війську князя і могли утримувати себе під час походів, їхнім головним державним примусом була військова служба.

Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою на українських землях католицьких митрополій і єпископств (кінець XIV — початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на території, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам.

Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення, що визначалося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були також пов'язані з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок.

У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода.

Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло їх прав на землю.

Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі.

"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.

Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу-валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів.

Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді невільної, "паробків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів. Частину з них переводили на селянські ділянки як "тяглових" селян. З'явилися і бездомні селяни; які в пошуках роботи переходили з місця на місце і називалися "гультяями", "люзними".

Протягом другої половини XIV—XV ст. уніфікувався правовий статус селян, їх стали називати "дедизними", "отчизними", "панськими".

Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого розвитку феодальних відносин в українських землях руйнувалося. Посилилася феодальна залежність селян, розпочався процес їх закріпачення, складалася фільваркова система сільського господарства.

Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура грунту.

У Київській Русі основним знаряддям обробітку грунту було широколопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься в літописі від 981 p., але поширився він в Україні у XII— XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебільшого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку грунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи, повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість.

З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало борозни. Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг здебільшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві поширенішим було рало. Далі воно перетворилося на знаряддя розпушування вже зораного грунту. На Поліссі орали сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку набивали два сошники. Українська соха ("литовка", поліська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізувала шар грунту знизу, розпушувала його. Для післяорного обробітку грунту використовували вузьколопатне рало та борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суковатку, плетушку і тесану.

Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпами на току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спеціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у таких сховищах кілька років. Це полегшувало становище у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних ручних кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З інших сільськогосподарських знарядь праці використовували коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо.

В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, просо, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пшеницю — у південних. Зерно використовували в харчуванні, ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь вирощували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасолю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить високим. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.

Важливе місце у селянському господарстві посідало вирощування технічних культур. У селянському господарстві посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугували сировиною для виготовлення тканин на вертикальних, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та льону виготовляли також олію.

Поряд з зерновими і технічними вирощували городні культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, дині.

З найдавніших часів в Україні було поширене садівництво. Сади насаджували монастирські та феодальні господарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади КиєвоПечерського монастиря. Галицько-волинський літопис повідомляє, що князь Данило у новій столиці Холмі "посадив гарний сад". Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх, черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, виноград. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, свійську птицю — курей, качок, гусей. За "Руською Правдою", крадіжка худоби вважалася одним із найважчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато коней, які були потрібні на час військових походів та безперервних феодальних війн. У гірських районах Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, на високогірних луках і полонинах основою тваринництва було вівчарство.

Основні види господарства доповнювали промисли. Степи, ліси, Карпатські гори — ідеальні умови для бджільництва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширилися в лісостепових і степових районах. Окремі села, що належали князеві або великим боярам, спеціалізувалися на бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготовляли різні напої, поширені ще з антських часів. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.

Значну роль у господарстві мало мисливство. Полювали на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів. Особливо цінувалися хутрові звірі. Як зазначав літописець, поляни "платили данину по білій вивірці від диму", деревляни — "по чорній куні". Полювання було для князів найулюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів виготовляли одяг і у військовій справі — боброві тули (сагайдаки), вовчі та борсукові приблиці (шоломи), деякими з них вкривали коней.

З незапам'ятних часів українці займалися рибальством. У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів, сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мерен, вугрів, линів, коропів, окунів, щук. Їх виловлювали вудками, сітями, неводами, менежками, саками і просто руками. В XIV—XV ст. рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у неврожайні роки. Господарство України на відміну від країн Західної Європи на початку XVI ст. розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали Великому князівству Литовському, Польському і Угорському королівствам, Молдавському князівству.

Внаслідок об'єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства (Люблінська унія 1569 p.) утворилася держава — Річ Посполита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московській державі, в 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель в складі Речі Посполитої в першій половині XVII ст. характеризувалися такими даними:

У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров'ї українські козаки заснували Запорозьку Січ, що стала зародком відновленої Української держави.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. в господарстві Галичини та Правобережжя України відбулися значні зміни. Інтенсивно зростало велике феодальне землеволодіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне господарство.

Земельна власність зосереджувалася переважно в руках королів, магнатів, шляхти, церкви. З середини XVI ст. почало формуватися козацьке землеволодіння.

Державні маєтки "королівщини" об'єднувалися в староства — великі господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупованих навколо них "ключів" — окремих груп поселень, об'єднаних адміністративне. У Руському і Волзькому воєводствах державні помістя становили 1/5 поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині XVII ст. на королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень. Проте високий рівень концентрації земельного фонду в державних маєтках не свідчив про економічну могутність короля. Ця власність часто була формальною, оскільки фактичними власниками землі були магнати та шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористування існувала власне оренда, коли маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися на певний, як правило, трирічний строк за визначену плату, і як застава, коли маєток давався в заклад кредитору за позичену суму. Строк застави тривав до повернення боргу, доход йшов на сплату процентів. Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зрослою потребою держави в грошах, так і втягуванням феодальних маєтків у товарно-грошові відносини, що приводило до нагромадження значних коштів у великих землевласників. Наприклад, Я. Острозький на початку XVII ст. тримав Канівське і Богуславське староства за 9500 золотих кожне, Переяславське— за 2000. Застави збагачували магнатів, посилювали їхнє політичне значення. Разом з тим скорочувався фонд державних земель.

Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів. У 70—80-х роках XVI ст. у Руському і Волзькому воєводствах двом десяткам магнатів (Замойським, Потоцьким, Жолкевським та ін.), які володіли 10 і більше поселеннями, належало майже 1/3 приватних шляхетських сіл і міст. Близько 40 великих шляхтичів, які володіли 5—9 селами, мали 1/5 приватних поселень.

У Великому князівстві Литовському найбільше магнатів було на Волині. Про розмір їх маєтностей свідчить чисельність кінних воїнів, що виставлялися під час війни (з розрахунку один вершник від 8 селянських господарств). У 1528 p. виставили: князь Слуцький — 433 "коні", Радзівілл — 260, Ходкевич — 187, Вишневецький — 98. Одним з наймогутніших магнатів був Василь-Костянтин Острозький, якому на початку XVI ст. належало на Волині 59 міст і містечок, 857 сіл, 111 фільварків. Він володів землями на Київщині, Брацлавщині, Поділлі.

Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської унії 1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських земель. У цьому самому році була проведена ревізія "пустопорожніх" земель у нових воєводствах. Сеймова постанова 1590 p. дала королеві повне й необмежене право роздавати "пустині, що лежали за Білою Церквою". Фактично ці землі були заселені козаками і селянами. Проте силою зброї польські пани захоплювали землі, а населення перетворювали на підданих. В Україні з'явилися латифундії "королев'ят" — українських і польських магнатів. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Конєцпольські — землями на річці Тасмині, Замойські — від Тернополя до Паволочі, Потоцькі захопили Кременчук і Бориспільську волость. У басейні річки Сули виникла латифундія князів Вишневецьких з центром у Лубнах. У 30-х роках XVII ст. у володіннях Я. Вишневенького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, близько 230 тис. селян. Крім земель на території України, ці магнати мали великі маєтки в Польщі.

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, шлюбів, пожалувань короля, купівлі та захоплення земель. Права на придбані або загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.

В аграрному господарстві значного розвитку набуло шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Литовському оформлення шляхти як привілейованого стану та його остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) було завершено у середині XVII ст. У 1522 p. за сеймовою ухвалою "про вивід шляхетства" до шляхетського стану включалися лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр з часів перших великих князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У 1528 p. було проведено перепис шляхти.

Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа (волочна поміра) 1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство. За Люблінською унією шляхта звільнялася від військової служби і державних повинностей. Вона в основному була польського походження або спольщена. Українські роди (Кульчицькі, Яворські, Чайківські, Витвицькі, Попелі, Ярмолинські, Сагайдачні та ін.) були дрібними власниками. Деякі з них володіли одним селом або його частиною. Зростанню шляхетського землеволодіння, так само як і магнатського, сприяли великокняжі й королівські дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоплення селянських земель. Часто шляхта орендувала землю у магнатів.

На початок XVII ст. в Україні налічувалося близько 1 тис. шляхетських і 250 магнатських маєтків.

Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Поширене було захоплення магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі володіння за умови виконання різних обов'язків, в основному військової служби. У Руському і Волзькому воєводствах шляхті належало 1/5 поселень.

Неухильно зростала велика феодальна власність у Закарпатті та Північній Буковині. Після входження Сіверщини до складу Речі Посполитої (остаточно за Полянським договором 1634 p.) було проведено ревізію земельних володінь. Землі, права на які не було доведено, роздавали польським магнатам і шляхтичам. О. Песочинський заволодів Стародубщиною, канцлер Оссолінський — Батурином і Конотопом, Р. Потоцький — Ніжинським староством.

У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей.

Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче закріплення прав магнатів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 pp. великого князя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння ("до живота"). У ЗО—50-х роках землі роздавалися до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіція землі. Литовський статут 1529 p. (кодекс прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було пов'язане з феодально-службовою залежністю від великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 p. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя, маєтками розпоряджалися на власний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя, вони роздавалися або до "живота", або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.

Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох частинах держави.

У цей час продовжувало зростати володіння православної, уніатської та католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багатіли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагалися схилити її на свій бік.

Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI — першій половині XVII ст. найбільшим землевласником був Києво-Печерський монастир. Маєтки київського митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Великими землевласниками були також Видубицький, Межигірський монастирі. Не поступався перед найбільшими магнатами митрополит П. Могила, якому лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.

Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 p. Під тиском польсько-литевських феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм намірам покатоличення і ополячення українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніатської та католицької церков.

Напередодні 1648 p. на Волині, Брацлавщині та Київщині близько 50 маєтків належало католицьким монастирям і костьолам. Багато маєтків католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. у структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були "всякі пожитки" — луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння. Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, курили горілку, торгували продуктами.

Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції права землеволодіння селян. На початку XVI ст. у західних українських землях селяни користувалися наділами як спадковими оволодіннями на основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово підпадали в особисту залежність.

Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на продукцію сільського господарства, насамперед на збіжжя, відбулося обезземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю.

Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.

Для існування фільваркових господарств суттєво необхідними були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і виникли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському і Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.

З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов'язана волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 p. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні — у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей.

Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське землеволодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірювали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі його відносилася до площі, переданої в користування селян як 1 : 7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти волоку і відбувати примуси, наділялися меншими наділами — півланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У великокнязівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав на землю.

Основою господарства став фільварок, під який відводилися кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянам діставалися окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільваркових земель була меншою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршала.

Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки.

Дворище було замінено "димом" — селянським господарством з індивідуальною відповідальністю за примуси. Селянська влада за німецько-польським зразком поділялась на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше селян з метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі. Лавники допомагали війтові і не звільнялися від примусів.

Литовський статут 1566 p. визнавав за селянами лише обмежене право на рухому власність, а продаж землі допускав лише між селянами одного маєтку. 77. Поділля у політиці великих князів литовських у XIV-XV ст

Остаточно утвердившись на початку 1370-х рр. у статусі володарів Поділля, Коріатовичі прагнули реально забезпечити своє панування на цій території. Виходячи з наявних у нашому розпорядженні джерел, можемо окреслити кілька напрямів їх діяльності. Одним із найважливіших актів було надання місту Кам’янцю самоврядування (1374 р.). Також князі подбали про заснування тут католицької єпархії (1370-ті рр.). Близько 1370 р. було даровано права на земельні володіння домініканському монастиреві у Смотричі (підтверджено у 1375 р.). Маємо кілька земельних надань для місцевих панів, зокрема Немирі – на Бакоту із селами (1388 р.), Гринькові – на Сокілець із селами (1391 р.) та Бедриху – на села у Скальському повіті (1392 р.).

На зовнішньому напрямку важливого значення (поряд із татарським) набуває молдовський вектор. Невдала спроба Юрія Коріатовича у 1374 р. посісти престол володаря скінчилася його отруєнням4. Оскільки, як припускає Я.Тенґовський, одруження майбутнього господаря Петра з Анастасією, донькою Коріата і сестрою подільських володарів, могло відбутися близько 1370 р., а, своєю чергою, Петро став володарем після отруєння Юрія, то зрозуміло, чому увага до справ у сусідній Молдові була одним із важливих напрямків діяльностікнязів5. Також варто згадати привілеї князів Олександра (1375 р.) і Федора (1385 р.) Коріатовичів краківським купцям на ведення справ у межах Поділля – адже обидві сторони угоди прагнули у такий спосіб забезпечити стабільність та прогнозованість східної торгівлі.

Одним із головних документів, що вийшов з канцелярії князів Коріатовичів, був акт надання місту Кам’янцю самоврядування, тобто маґдебурзького права (1374 р.). Про цей документ історики сперечаються із середини XIX ст., адже йдеться про перший на українських землях акт надання місту самоврядування верховним володарем незахідної традиції, та й не зовсім за класичними взірцями. І Олександр, і Юрій Коріатовичі у своєму привілеї, писаному руською канцелярською мовою, зіґнорували більшість засад, на яких подібний тип самоврядування поширювався до них (приклад Львова, на який, імовірно, вони могли взоруватися). Те, що документ не містить згадки про раду, а лише визначає межі міської юрисдикції і надає міщанам 200 ланів6, що було вдвічі більше, аніж у привілеї Казимира III Львову7, залишає дослідникам історії Кам’янця-Подільського широке поле для різноманітних припущень.

Важливо підкреслити, що надання Кам’янцю міського права майже збіглося у часі з аналогічним актом князя Владислава Опольського для Галича (19 листопада 1374 р.)8. Та й Львів, а також Санок повторні привілеї на міське право здобули, відповідно, у 1356 та 1366 рр.9 Перемишль повторно отримав його аж у 1389 р.10 Ще одним прикладом є Коломия. У 1395 р. місто одержало герб (короновану голову орла) і право на проведення щотижневих торгів11. Свідченням наявності тут самоврядування, та ще й розділеного за етнічно-релігійною ознакою, є згадка про руського війта Коломиї – Воронка12.

Проте через брак джерел ми не можемо дати точну відповідь на питання – яким взірцем користувалися Коріатовичі при наданні місту самоврядування? Для кого (всього міста чи для окремої громади) вони видали привілей 1374 р.? І хто реально ним користувався? Уже не кажучи про те, що ж спонукало їх до цього кроку? Не вдаючись до подальшого розгляду цього питання, зазначимо лише один факт. Протягом XV ст. кам’янецькі міщани, які вирішили перейти під міську юрисдикцію Львова, були винятково нащадками вихідців або ж вихідцями з німецьких земель13. Це стосується не тільки Кам’янця. Наприклад, у міській раді Львова серед лавників протягом 1382–1387 рр. зустрічаємо Фрича зі Смотрича14.

Розглядаючи документи, що виникли протягом тривалого діархічного правління на Поділлі Коріатовичів, спробуємо окреслити соціальну структуру князівського оточення у зазначений період15. Отже, на верхньому щаблі бачимо самих князів, братів Коріатовичів: Юрія, Олександра, Костянтина, Бориса, Федора, Василя (Семен Юрійович, як імовірний син Юрія Коріатовича, з’являється лише раз серед свідків документа, виданого представниками старшого покоління). У документах вони виступають або парою, або поодинці. Загалом такий спосіб правління не є чимось надзвичайним для того часу. Варто згадати хоча б правління галицько-волинських князів Андрія і Лева Юрійовичів, які в документі від 9 серпня 1316 р. засвідчували добросусідські стосунки з Тевтонським орденом. Титулатуру князів у цьому латиномовному документі подано так: Andreas et Leo, Dei gratia duces totius Terrae Russuae, Galiciae et Lademiriae (Андрій і Лев, Божою милістю князі всієї Руської, Галицької та Володимирської землі)16. Певним дисонансом щодо позначення самих себе у власних документах виглядає лист Костянтина і Бориса Коріатовичів до римського понтифіка Урбана VI із проханням про заснування єпископства на підвладних їм землях. Тут не так важливий текст документа, як титулатура князів – nobilium virorum C[onstantinus] et B[oris] ducum Podolie (шляхетні володарі17 Костянтин і Борис князі Поділля)18. Але варто зауважити, що йдеться про звернення до святого престолу, отже, тут могла бути зовсім інша традиція складання формуляру.

Далі бачимо князя, можливо залежного або близького співпрацівника Коріатовичів – Василя Вінницького (або Божського). На думку сучасного польського історика Я.Тенґовського, він є протопластом цілої низки князівських родин українських земель, а саме Збаразьких, Порицьких, Вишневецьких та Воронецьких19. Цій проблемі дослідник присвятив кілька праць, де обґрунтовує думку, що князь Василь Вінницький із великою долею ймовірності може бути батьком Федька Несвизького20. Цю ж версію підтримав у своїй останній публікіції і Я.Куртика21. Аналіз документів, пов’язаних із князем Василем і Федьком Несвизьким, а також історичних подій з кінця XIV ст. по кінець 1430-х рр., провокує до висування як робочої гіпотези про локалізацію міста Божського22.

Наступний щабель займають пани23, під якими у документах Коріатовичів виступають восьмеро осіб: власник Сокільця пан Гринько, власник Бакоти пан Немиря, власник Язлівця пан Рогозка, а також пани Бедришко, Вишко Товстий, Прокіп, Павло Слупич і Михайло Процевич. Із цієї групи маємо і князівських урядників – Гринька, який був червоногродським і подільським старостою, та Рогозку, що був старостою у Смотричі та Язлівці (див. біограми). Решту свідків, які згадуються у документах, відносимо до нижчої групи –зем’ян та бояр, або князівських слуг і двірських24. Певну ієрархію цієї групи можемо побачити у привілеї Юрія та Олександра Коріатовичів для міста Кам’янця (1374 р.): «...Ktory bojarzyn, albo sługa kniazyi albo ziemianin...» («...Котрий боярин, або слуга князя або зем’янин...»), «...Ktory bojarzyn, albo słuzebnik kniazi, albo ziemianin...» («...Котрий боярин, або служебник князя або зем’янин...»). Далі

у тексті цього документа бачимо наступний перелік: «…Jesli będzie kniasz, ziemianin albo dworzanin…» («…Якщо князь, зем’янин або двірський…»)25.

На превеликий жаль, лише незначна кількість із них згадується у джерелах бодай ще один раз. Відтак особи, про яких ми знаємо тільки їх імена, залишаються практично невідомими. Загалом складність з ідентифікацією зумовлена не стільки вкрай слабкою джерельною базою, як, насамперед, різночитаннями щодо тих самих осіб у документах руської та латинської традицій. Зокрема, останні, які дійшли до нас у пізніших копіях (здебільшого другої половини XVIII ст.), ставлять перед дослідниками складні ребуси щодо визначення осіб з оточення Коріатовичів.

Якщо подивитися на сусідні території, то, окрім князів (ідеться про руський домен короля26), ми бачимо ті ж самі категорії привілейованої верстви. У документі Владислава II Яґайла від 16 жовтня 1395 р., яким король надав місту Коломиї право щотижневого торгу і міський герб, зустрічаємо перелік тогочасної шляхти: «...Quocirca vobis omnibus et singulis capitaneus, baronibus, nobilibus, tenutarys, woiewodis ceterisque terre nostre Russie» («...До того ж усі й поодинці старости, пани, шляхтичі, зем’яни, воєводи всієї нашої руської землі...»)27. Таким чином, бачимо старост (намісників), панів, бояр або зем’ян, державців та воєвод. Ще одним документом, де бачимо структуру шляхетського соціуму не тільки Корони Польської, а й Великого князівства Литовського, є відомий акт адаптації литовських шляхетських родів до гербових братств коронної шляхти. Отже, з боку Корони: «Proinde nos praelati, barones, nobiles et proceres regni Poloniae...» («А також прелати, пани, шляхта та васали Королівства Польського…»), «...nobilibus boyaris terrarum Lithuaniae...» («…шляхта, бояри Литовської землі…»), «…baronum et nobilium terrarum Lithwaniae…» («…пани та шляхта Литовської землі…»)28. Гарним прикладом міг би слугувати начебто білінґвічний документ від 19 жовтня 1404 р. про суперечку між королем Владиславом II Яґайлом та Ядвіґою й Ельжбетою Пілецькими щодо міста Тичин і Заліської волості – адже маємо два документи, скріплені пергаментним шнурком, один з яких написано руською мовою, а другий –

латиною. Але, на превеликий жаль, у руському варіанті відсутні означення

категорій свідків, малопольського панства та руського зем’янства. Натомість латиномовна версія документа на їх означення використовує знані нам категорії «шляхтичів та зем’ян руської землі» («nobiles et terrigene terre Russie»)29.

Із документів, писаних руською мовою, маємо такі приклади означення шляхти залежно від персонального складу: «…а при том были бояре земяне» (1378 р.), «…иных добрыхъ людии землянъ много было» (1391 р.), «…иных при томь веле добрыхь велебныхъ шляхетных было» (1414 р.), «…А на то были сведце, добрии панове…» (1421 р.)30. Отже, неоднорідність привілейованого прошарку на руських землях у XIV ст. виглядала як певний симбіоз. З одного боку, більш ієрархізована польська коронна система, що складалася з панів, шляхти та державців і будувалася за двома ознаками – адміністративно-урядницькою й походженням. З іншого, руського та литовського, боку бачимо панів, зем’ян і бояр. Якщо додати ще й князів, то русько-литовська структура виглядає більш складною за походженням, адже князі, як це видно на прикладі свідків із документів Коріатовичів, не завжди належали до роду Ґедиміновичів. Навіть попри те, що співпрацівники Коріатовичів згадуються у джерелах всього декілька разів, можемо зробити висновок про досить строкатий їх склад. За аналізом імен можемо побачити тут кількох вихідців із західних країв. Про такий стан справ на руських землях маємо промовисту згадку у документі для Ходка Чемеровича: «…и иныхъ много было при томъ добрыхъ людий: полянъ (вихідців з польських етнічних територій – В.М.) и руси»31.

Утверджуючи власну адміністрацію на Поділлі, Коріатовичі спиралися на замкову систему. Із цим пов’язані знані нам із джерел замкові воєводи у Кам’янці, Смотричі, Червоногроді та Язлівці. На жаль, про урядників інших подільських замків нам нічого невідомо. У даному випадку важливими є надання для Немирі на Бакоту і Гринька на Сокілець. Ці великі надання можна з певною долею ймовірності прирівняти до посідання уряду замкового воєводи, та й отримали їх люди з найближчого оточення князів Коріатовичів (особливо це стосується Гринька та Немирі). Поза джерелами залишилися замки Меджибіж, Скала, Божський, Вінниця, Брацлав, Черкаси, Звенигород. Наявність воєводи в Язлівці дозволяє припустити, що вони були й у досить невеликих населених пунктах. Зокрема, таку практику для XV ст. можна побачити на прикладах Бара, Зінькова, Сатанова, коли невеликий замок ставав центром замкового повіту32.

Отже, за наявними джерелами можемо реконструювати персональний склад воєвод: кам’янецький – Малинтович Остафій Матвій (1374 р.), смотрицький – Олешко (1374 р.), червоногродський – Гринько (1374 р.), Рогозка з Язлівця (1375 р.)33. Серед цього загалу виділяється уряд Гринька, майбутнього володаря Сокільця. Під 1375 р. він зазначений як подільський староста. Водночас у руському домені короля з середини 1350-х рр. при будь-якому верховному володареві цієї території існує уряд ґенерального руського старости (пан староста руської землі Отто Пілецький (1359, 1368 рр.), пан Андреяш староста руський (1377 р.)34; capitaneus noster generalis, capitaneus terre Russie generalis35). Через брак джерел ми не можемо напевно стверджувати, що уряд, який Гринько тримав у 1375 р., був головним, ставши прообразом уряду ґенерального подільського старости. Але навряд чи для подільського старости вживалася така формула – «сталося при державе пана Оти Старости руської землі»36, адже на Поділлі староста мав над собою князя, точніше ціле гроно князів. І урядування старости з рук князя, вочевидь, відрізнялося від старостування на теренах руського домену короля.

Наявність підчашого може свідчити про спробу заснування ієрархії урядників князівського двору на взірець дворів Казимира, Людовіка або Владислава Опольського (підчаший – Франчко (1388 р.))37. А інформація про трьох писарів упродовж 18 років свідчить про потребу в їх праці (писарі Супрон (1375 р.), Андрій Морхина (1391 р.), Грегор (1392 р.)).

Згідно з документами, які дійшли до наших днів, і на яких зазначено свідків, персональний склад князівського оточення має такий вигляд:

1374 р.: Свідки акту князів Юрія та Олександра Коріатовичів на міське право для Кам’янця (за копією з 1791 р.): «A swiadkowie nato. Kamieniecki wojewoda Ostaphy Matwy Malintowicz, y z bratem swoim Semianem; Hryńko czerwonogrodzki wojewoda, Olesko smotrycki wojewoda, Olesko Hołodanic, Waśko Kobiac. ... A pisan list w zamku kamienieckim ... Ręką Suprona pisarza kniażego»38.

1375 р.: У документі князя Олександра Коріатовича для смотрицьких домініканців свідками є «Гринко панъ староста подольскии, смотрицкий воєвода Ро гозка, Прокоп, Семенко Карабчеевский»39.

1375 р.: Документ князя Олександра Коріатовича для краківських купців (без свідків)40.

1385 р.: Документ князя Костянтина Коріатовича для краківських купців (без свідків)41.

1388 р.: Документ князів Костянтина і Федора Коріатовичів для пана Немирі на Бакоту з селами Студениця, Привороття, Підтеремці, Ходорівці, Борсуківці, Молодове, Онисимівці, Бронниця, Лядава і Бучаї. Свідками цього документа є «... knjaz’ Semen Juriewič, knjaz’ Vasilij Vinnickij, pan Hrynko Sokoleckij, Pavel Slupič, Vyško Tolstyj, Chodko Čemerevič, Vyško Chudyj, Paško Vasnovič, Adamko Sverščkovskij, Bedryško, Hotart Peč, Francko kniažy počašyj, Bernart Meškovskij, Michajlo Procevič, Jakuš Cietko, Michal Popovič, Lutko Hnievomir, Chodor Verozub, Plomen Skerdo, Paško Buslovič, Jacko...»42.

1391 р.: 20 червня у Смотричі князь Федір Коріатович надає своєму слузі пану Гриньку Сокілець із прилеглими селами. Серед свідків цього документа «панъ Немиря бакотьскии, Янушко Скепецьскии, Михаило Процевичь, Павелъ Ступич, Печь Шюмозкии, панъ Рогозка, панъ Бедришко, Ходко Верозубъ, панъ Вышко Толъстыи, Ходько Чемеревич, панъ Прокопъ, Пашко Васнович. А писалъ листъ княжии писарь Аньдреи Морхына…»43.

1392 р.: Князь Федір Коріатович надає панові Бедришку чотири села. Свідками документа є «pan Niemierza bakocki, p[an] Paweł Stupicza, p[an] Michaiło Proczowicz etc. ... A pisał ten list Hreor...»44.

З усіх згаданих на документах князів Коріатовичів свідків лише деякі змогли зробити кар’єру на Поділлі за наступних володарів цих земель. Серед них пан Бедрих (Бедришко), який у 1392 р. отримав від князя Федора чотири села у Скальському повіті. Він був вихідцем із Сілезії і користувався гербом «Сверчик», через що його нащадки йменувалися Сверчами(Свірчами). Появу на Поділлі Бедриха пов’язуємо з діяльністю князя Владислава Опольського, а враховуючи той факт, що більшість родин, які користувалися згаданим гербом, походили з Намисловської та Опольської округ45, це припущення видається дуже слушним. Уже його син, Миколай Бедрих (або просто Бедрих, через що їх часто плутають і вважають однією особою), отримавши під час Вітовтового володіння Поділлям (1411–1430 рр.) низку надань, вийшов на чільне місце серед місцевого панства. Не дивно, що саме його згадано у джерелах як першого кам’янецького каштеляна (1436/1437–1441 рр.)46. До сілезької «діаспори» можемо залучити ще і його далекого родича Адамка Сверчковського та Пашка Бусловича.

Приклад Ходка Чемеровича, імовірно шляхтича з Перемишльської землі, де є село Чемеровичі, і з яким у XV ст. пов’язана родина Чемеровських (Чемерських)47, є доволі цікавим, якщо подивитися на його участь як поважного свідка різноманітних актів того часу – від виданих князем Федором Коріатовичем (1391 р.) до виданих князем Федором Любартовичем (1411 р.). Слід також згадати і про бенефіції від Яґайла та участь у вирішенні суперечки між Яґайлом та Ядвіґою й Ельжбетою Пілецькими (1404 р.)48.

Імовірно, деякі пани та зем’яни намагалися не поривати давніх стосунків із представниками династії Ґедиміновичів, але в нових реаліях змушені були маневрувати між королем та удільними князями. Для прикладу, пан Ленько Зарубич, староста і жидачівський воєвода князя Федора Любартовича, після 1430 р. перебував серед оточення князя Свидриґайла та отримав від нього низку сіл у Луцькій і Кременецькій волостях (у тому числі Олику)49.

Через часту зміну верховних володарів та їх представників, а також з огляду на статус Поділля, подібну практику бачимо за часів Вітовта, коли пани з Бучача, згадуваний уже Бедришко та інші, були лояльними до великого князя литовського, але з його смертю швидко зробили вибір на користь Яґайла.

Зважаючи на наявну джерельну базу, можна зробити деякі висновки. Отже Коріатовичі прагнули впровадити прив’язану до існуючої системи замків адміністративну модель та утворити власну надвірну урядницьку ієрархію. Про це свідчить наявність старост, замкового воєводи та підчашого.На жаль, ми не можемо чітко окреслити структуру у цілому.

Отже, можемо визначити соціальну структуру подільської еліти як триступін часту, де на вищому щаблі разом із володарями перебувають князі – представники родини, залежні або князі-співпрацівники; на другому – пани, а на третьому –бояри, зем’яни, княжі слуги та двірські.