15.Політика неПу

Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи. Відмова від політики «воєнного комунізму» пов'язана з рішенням X з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. про заміну продрозкладки продовольчим податком, розмір якого був удвічі менший за продрозкладку і заздалегідь був відомий селянам. Після здачі продовольчого податку селяни отримували право розпоряджатися надлишками своєї продукції. Заміна продрозкладки стала першим кроком нової економічної політики (НЕПу).У промисловості почалася здача в оренду націоналізованих дрібних і середніх підприємств їх колишнім власникам. Була проведена децентралізація управління промисловістю (замість главків підприємства об'єднувались в трести, яким надали господарську самостійність). Багато підприємств були переведені на господарський розрахунок, тобто їх діяльність мала на меті отримання прибутку. Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої сили. Було здійснено перехід від зрівняльної заробітної плати до заробітної плати, що залежала від результатів праці.Була дозволена торгівля, яка замінила притаманний «воєнному комунізму» простий товарообмін. У великих містах почали діяти торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у формі концесій. 1924 р. внаслідок грошової реформи в обіг була введена конвертована валюта — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету стали податки. В Україні НЕП був упроваджений пізніше — з 1922 р. і його введення було ускладнене значними труднощами, більшими, ніж у районах Росії. Затримало введення НЕПу те, що у 1921 р. в українських селян залишався борг з продрозкладки за 1920 р., який був перенесений на наступний.Однак у цілому НЕП створив сприятливі умови для організації господарства на принципах ринкової системи і це сприяло пожвавленню і швидкій відбудові економіки. Вже у 1925/26 господарському році Україна в цілому досягла до воєнного рівня промислового виробництва. Ще успішніше розвивалось сільське господарство, яке базувалося в роки НЕПу на одноосібних селянських господарствах. 1927 р. оброблялося на 10 % більше землі, ніж 1913 р. В умовах НЕПу знову був відроджений прошарок підприємців, торговців та інших представників буржуазії, що легально здійснював свою економічну діяльність.Хоча НЕП виявився цілком життєздатним, в уяві більшовиків така політика не мала подальшої перспективи. Для них вона була нічим іншим, як тимчасовим відступом перед капіталізмом, за яким розпочнеться новий наступ.

Утворення срср

Невід'ємною складовою політики більшовиків був курс на об'єднання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії під владою Москви. Після закінчення війни центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені в ВЦВК. У січні 1921 р. командувача збройних сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад у лютому-березні 1921 р. проти договору про військовий і господарський союз виступили деякі делегати, але переважна більшість не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів УСРР та РСФРР та входження їх до складу наркоматів Російської Федерації.Після цього настала черга міжнародних відносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання делегації радянської Росії представництва на Генуезькій конференції. Російський народний комісаріат іноземних справ фактично узурпував повноваження «незалежних» республік і почав виконувати функції загальнофедеральної структури.Наркомом у справах національностей Й. Сталіним був розроблений проект, який передбачав входження останніх до складу Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономії виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівноправ'я у складі федерації.30 грудня 1922 р. на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про створення СРСР і Союзний договір. Процес конституційного оформлення СРСР був продовжений у січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР, де була утверджена Конституція СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися більшою мірою, ніж у попередніх проектах. Принцип рівноправності і федералізму практично поступився автономізації. Союзні республіки, серед них і УСРР, стали адміністративними одиницями СРСР. 18.причини прояву та наслідки світової економічної кризи 1929-1933

Криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p., коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38%. Ця криза завершила історичну еволюцію типу господарюван ня, притаманного кінцю XIX - початку XX ст. Однією з головних причин економічної кризи, яка є неминучою і необхідною умовою економічного циклу, вважають невідповідність між виробництвом (пропозицією) і попитом, тобто на ринку вироблених товарів було більше, ніж попиту на них. Це криза відносного перевиробництва і перенакопичення капіталу. Щоб звільнитися від затоварювання, виробники під час кризи занижують ціну, скорочують виробництво, звільняють робітників, припиняють капіталовкладення. Коли виробництво товарів і попит на них вирівнюються, починається вихід з кризи в новий економічний цикл. Це була типова картина другої половини XIX - початку XX ст. Але економічна криза 1929-1933 pp. була не звичайною. Циклічна криза перевиробництва збіглася з структурною кризою і з нижчим щаблем так званої довгої хвилі розвитку капіталізму. Під довгими хвилями маються на увазі періодичні коливання економічної активності тривалістю 40-60 років. Такі коливання фіксуються з кінця XVIII ст. і на 1929-1933 pp. приходиться, як вважають економісти, четверта хвиля в найнижчій фазі. В ці періоди з інтервалом у 50 років проходить зміна технічної і технологічної бази економіки і розширення її на всі галузі господарства. Нова техніка і технології, створені в 20-30-ті роки могли забезпечити масове виробництво, але цей процес оновлення не міг вийти на рівень піднесення без забезпечення умов масового споживання. Для масового виробництва потрібен був масовий покупець. Інша гостра проблема, виявлена кризою, - його небувало затяжний характер. Це свідчило про те, що традиційний ринковий механізм виходу з кризи повинен бути доповнений механізмами державного регулювання. Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах зареєстровано 26,4 млн. безробітних), загрозу голоду для багатьох сотен тисяч людей, небезпеку стихійного виступу, повстання, тобто загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише після зміни соціальних функцій держави. Криза 30-х років, на відміну від попередніх, охопила відразу всі країни світу і найбільшого удару зазнали країни, що були сировинними придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної незалежності. Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи, був СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація. Глибина і тривалість кризи визначались значною мірою тим ударом, якого завдали світовому господарству світова війна і ді держав-переможців після неї. Традиційні господарські зв'язки були порушені. Світова економіка була перевантажена борговя ми зобов'язаннями. Війна породила безпрецедентне зростанм американської економіки і перетворила США у світового кредиі тора. Американські позики дозволяли Німеччині сплачувати реї парації, які своєю чергою поверталися в США у вигляді платежів Англії та Франції за воєнними боргами. Вся світова економікЛ стала залежною від благополуччя американської економіки, але саме цього не було. Криза відбилась і на міжнародних відносинах. Країни Заходи віддали перевагу діям, які перекладали труднощі кризи один на одного, а не пошуку спільного шляху виходу з кризи. Митні І торговельні війни загострили відносини між провідними країнаї ми і паралізували їх здібність підтримувати світовий порядоЛ Цим скористалися агресивні держави. Першою з них була Япо-| нія, яка кинула відкритий виклик Версальсько-Вашингтонськія системі, порушила Вашингтонські домовленості щодо Китаю* захопивши Маньчжурію.

21.Встановлення нацистської диктатури в Німеччині. А.Гітлер

Фашистський рух у Німеччині виник одразу після Першої світової війни. Серед причин його появи — реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальського миру, соціальна незахищеність більшої частини населення, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції. Націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини (НСДАП), що стала центром тяжіння усіх фашистів, було створено в 1919 р. Порівняно швидко її лідером став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організувати заколот у Баварії, але зазнали поразки. У 20-х роках вони ледь існували. Швидке зростання їхнього впливу почалося в роки економічної кризи 1929-1933 pp. Основні програмні положення фашистського руху в Німеччині були викладені в книзі А. Гітлера "Майн кампф" ("Моя боротьба"). Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Використавши як привід підпал рейхстагу, ними ж організований, вони вдалися до відкритого терору проти своїх політичних супротивників — комуністів і соціал-демократів. Гітлер домігся, передусім, підписання Гінденбургом спеціального указу "Про охорону народу і держави", що ліквідував основні права громадян та надав необмежені повноваження каральним органам. Після цього нацисти провели нові вибори до рейхстагу, сподіваючись отримати в ньому переважну більшість. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. були для них несприятливими: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти — 43,9%. Відтоді принцип поділу влади, що лежав в основі Веймарської республіки, було відкинуто, а законодавчі функції передано уряду. Гітлер перебрав повноваження президента Гінденбурга, який помер у 1934 р. Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась у руках Гітлера. Було проведено адміністративну реформу, в результаті якої ліквідовано земельні парламенти та органи місцевого самоврядування. Влада на всіх рівнях переходила до рук не виборних, а призначуваних чиновників. У 1933 р. фактично було заборонено всі політичні партії, крім НСДАП, що злилася з державою. Партійні функціонери автоматично ставали державними чиновниками відповідного рівня. Така різка зміна державного ладу та суспільного життя супроводжувалась насиллям і спричинила посилення каральних органів держави. Штурмові (СА) та охоронні (СС) загони стали частиною цього апарату насилля. У країні було створено таємну поліцію (гестапо), а з 1933 р. по всій країні з'явились концентраційні табори для утримання в них неугодних режимові людей. Фашисти ліквідували основні політичні права громадян — право на свободу слова та зібрань, недоторканність житла, таємницю листування. 

Економічна політика нацистів

Важливі зміни відбулися і в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарського життя з метою виходу із кризи. Коштом держави було розгорнуто будівництво загальнонаціональної мережі швидкісних автострад, що дозволило відразу скоротити кількість безробітних та пожвавити будівельну індустрію. Пізніше основну увагу було приділено прискореному розвитку військової промисловості. Військові витрати збільшились із 620 млн рейхсмарок до 15,5 млрд в 1933-1938 pp. З метою стимулювання економічного зростання вводились податкові пільги. У результаті одночасного зростання витрат та зниження податків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити їх знецінення та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою і почав поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це збільшило масштаби державного регулювання економіки. Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання господарства державою. Для цього усіх підприємців було об'єднано в галузеві картелі та підпорядковано імперському міністру господарства. Коли в 1936 р. прийняли чотирирічний план розвитку військової промисловості, уповноваженим з реалізації цього плану призначили Г. Герінга. Створене ним відомство взяло під свій контроль всю економіку країни. Держава стала безпосереднім володарем багатьох підприємств, конфіскованих у більшості випадків в євреїв у ході "аріїзації" промисловості. Фашистська держава встановила контроль над ринком робочої сили та трудовими відносинами. В нацистській Німеччині було ліквідовано профспілки, а замість них утворено Німецький робітничий фронт, що об'єднував робітників і роботодавців. Керівники підприємств ставали "вождями трудового колективу", а контроль над трудовими відносинами перейшов до спеціальних "опікунів праці", які призначалися урядом. Контроль над заробітною платою було доповнено введенням загальної трудової повинності. Під жорсткий державний контроль потрапила і зовнішня торгівля. Метою її регулювання було прагнення зменшити залежність Німеччини від імпорту. До початку Другої світової війни економіка Німеччини зазнала кардинальних змін. За умови збереження приватної власності було суттєво обмежено свободу підприємництва; ринки товарів, послуг та праці замінено державною регламентацією. Ринкова економіка практично перестала функціонувати. Увесь комплекс цих заходів прискорив вихід Німеччини з кризи. У 1935 р. вона досягла докризового рівня виробництва, а в 1939 р. значно перевищила його. Скоротилося безробіття: в 1933 р. воно складало 6 млн чоловік, у 1938 р. —429,5 тис. Але в самому виході з кризи не було нічого феноменального — з 1933 року всі країни Заходу вступили в смугу економічного пожвавлення. Життя у фашистській Німеччині було далеким від омріяних картин, створених пропагандою. Насилля стало масовим: тільки до початку 1935 р. було вбито більше 4200 противників нацизму, арештовано 515 тис. чол. На початок 1939 р. в ув'язненні знаходилось понад 300 тис. осіб. Сотні тисяч німців емігрували, у тому числі цвіт творчої інтелігенції, — фізик Альберт Ейнштейн, письменники Томас і Генріх Манни, Ліон Фейхтвангер, Бертольд Брехт, композитори Ган Уйснер, Отто Клемперер, Пауль Хіндеміт. Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави. Вже з весни 1933 р. почався організований владою бойкот усіх установ, що належали євреям. У 1935 р. було прийнято серію законів, що позбавляли їх німецького громадянства і забороняли займати посади в державному апараті. Було заборонено змішані шлюби. З 1939 р. євреїв почали виселяти у спеціально відведені будинки і квартали (гетто). їм заборонили з'являтися у громадських місцях, займатися багатьма видами діяльності; вони були зобов'язані постійно носити на одязі нашиту жовту шестикутну зірку. У ніч з 9-го на 10-е листопада 1939 р. влада організувала єврейський погром, жертвами якого стали десятки тисяч чоловік. Так було підготовлено грунт для знищення євреїв у Німеччині, що стало масовим явищем у роки війни. Жертвами расового божевілля нацистів стали 6 млн євреїв. Фашизм прагнув установити контроль і над свідомістю людей. Засоби масової інформації — преса, радіо — залежали від міністра пропаганди Й. Геббельса, а його відомство було поставлено на службу нацизму. Контроль над масовою свідомістю здійснювався і через тотальне охоплення населення нацистськими організаціями й політичними кампаніями. Німецький трудовий фронт об'єднував 23 млн чоловік, до молодіжної організації "Гітлер-юґенд" належало більше 8 млн осіб. Членство в них було обов'язковим. Крім того, існували різні націонал-соціалістські союзи, що об'єднували людей за професіями, нахилами, захопленнями тощо. Усі вони повинні були відвідувати мітинги і збори, брати участь у масових заходах. Відхилення від цього вважалося доказом незгоди і дозволяло цілеспрямовано боротися з його проявами.