41 Вопрос

конференція в сан-франциско ,створення оон.Нюриберзький та Токійський процеси над воєнними злочинцями.

конференція в сан-франциско та створення оон

        серпень - жовтень 1944 р. — представники Радянського Союзу, Китаю, Великобританії, Сполучених Штатів Америки в Думбартон-Оксі готують концепцію та пропозиції щодо створен­ня організації;

        25 квітня — 26 червня 1945 р. — у Сан-Франциско прохо­дить Конференція Об'єднаних Націй, присвячена створенню міжнародної організації; обговорюється проект Хартії ООН;

        26 червня 1945 р. — підписання Статуту ООН представни­ками 50 країн;

        26 жовтня 1945 р. — Статут ООН було ратифіковано Ра­дянським Союзом, Китаєм, Великобританією, Сполученими Шта­тами Америки та Францією.

 

Цей день вважається офіційною датою створення ООН і щорічно відзначається як День Організації Об'єднаних Націй. На вересень 2000 р. членами ООН були 189 держав. Європейська штаб-квартира ООН розташована в Женеві, хоча Швейцарія не є членом ООН.

Спочатку уявлення про обсяг компетенції нової міжурядової організації у держав не збігалися. З радянського боку нова орга­нізація розглядалась тільки як організація для підтримки міжна­родного миру і безпеки, а для розв'язання питань економічних, соціальних та інших пропонувалося створити спеціальні органі­зації. Представники західних держав з самого початку розглядали ООН як організацію широкої компетенції, яка сприятиме не тіль­ки миру і безпеці, а й співробітництву держав у галузі економіки, соціального забезпечення, науки, культури тощо. При цьому пе­редбачалося, що компетенція організації в обох сферах повинна бути однаковою. В кінцевому підсумку після усунення цієї супе­речності було прийняте компромісне рішення про наділення ООН функцією координації міждержавного соціально-економічного співробітництва.

В Сан-Франціско в США 25 квітня 1945 р. відкрилась установча конференція, що мала створити міжнародну організацію безпеки.Напружена робота йшла над основоположними документами майбутньої організації — Статутом, Реґламентом тощо. Уточнювалася структура організації, головні органи, розміри внесків, принципи обрання непостійних членів Ради Безпеки. Д.Мануїльський був обраний головою комітету, що готував проект преамбули Статуту, тобто найважливішого розділу, що визначає цілі та принципи організації. Його кваліфіковане керівництво комітетом одержало схвальну оцінку.Перший "пробний вихід" або "оглядини" делегації УРСР виявились успішними, українські дипломати демонстрували необхідну діловитість і конструктивність, комунікабельність і такт. Д.Мануїльський, окрім виконання функцій безпосередньо на форумі, мав зустрічі з американською громадськістю, провів прес-конференцію, роз'яснюючи внутрішній і зовнішній курс УРСР. Підвищенню престижу та значущості роботи делегації сприяла також активність її членів — українських вчених П.Погребняка та В.Бондарчука. Після завершення конференції вони на зворотному шляху відвідали Канаду, де мали зустрічі з громадськістю.Конференція в Сан-Франціско, в якій узяли участь 50 держав, схваливши всі документи й назву об'єднання — "Організація Об'єднаних Націй", завершилась 26 червня 1945 р. підписанням Статуту ООН.Звичайно, не слід перебільшувати внесок УРСР в успішну роботу конференції. Основні проекти документів були підготовлені й узгоджені великими державами на попередніх зустрічах. Не всі члени делегації мали фах міжнародників, бракувало знавців іноземних мов. І найголовніше — делеґація УРСР виступала фактично як "гілка" делегації СРСР, одержуючи від неї вказівки й настанови.У зв'язку з появою УРСР на високому міжнародному форумі на її адресу посипалося чимало гострих критичних зауважень, переважно з кіл української діаспори в США та Канаді. Найбільше нарікань викликав склад делегації як "слухняних виконавців волі Москви". Провід ОУН у травні 1945 р. прийняв спеціальну декларацію, в якій зазначав: "Україна є на міжнародному терені незалежно від того, які безпосередні причини діяли при запрошуванні її до Сан-Франціско... Одначе ми якнайрішучіше виступаємо проти того, щоб український народ був заступлений на міжнародній конференції делегацією, складеною зі сталінсько-більшовицьких аґентів. Це є найбільшим насильством над принципами демократії і над самим українським народом".Справа не обмежувалася тільки деклараціями й гаслами. Націоналістичні українські організації воліли змінити представництво УРСР у зовнішньому світі. Так, КУК у квітні 1945 р. направив до Сан-Франціско "паралельну делегацію", наполягаючи на тому, щоб її прийняли як справжню делегацію України. Цілком очевидно, що такий "явочний метод" не міг дати результату, бо при запровадженні подібної практики можна генерувати хаос у міжнародних відносинах. При всьому тому членам КУК як українським патріотам, імовірно, імпонував вихід України на світову арену, нехай і в такому ущемленому вигляді. Представник КУК Л.Цегельський інформував громадськість, що його делегація мала у Сан-Франціско зустрічі з усіма представниками Об'єднаних Націй, домагаючись включення України в число учасників конференції. Справедливі докори на підпорядкований статус в СРСР, брак власної зовнішньої політики не могли применшити позитивної тенденції до зміни характеру відносин УРСР із зовнішнім світом.Участь УРСР у створенні ООН мала велике морально-політичне значення й далекосяжні результати. По-перше, причетність до створення найавторитетнішої універсальної міжнародної організації підвищувала авторитет УРСР і, неминуче, всього українства. Це був своєрідний прорив української дипломатії у нову якість. По-друге, Україну починали знати в світі, враховувати український чинник у міжнародній політиці. По-третє, українська дипломатія здобувала досвід діяльності в міжнародній організації, методів ведення переговорів, лобіювання інтересів держави тощо. По-четвете, в практичній діяльності УРСР в ООН виростала й загартовувалася плеяда українських дипломатів, кваліфікованих професіоналів, частина з яких згодом стала на службу незалежній Україні. Хоча ніде правди діти — значний прошарок випестованої в умовах СРСР української дипломатичної еліти не вийшов з полону яничарства, запопадливого служіння інтересам радянської імперії й поборювання самостійництва. І, нарешті, по-п'яте, завдяки членству в ООН у душах і серцях українців завжди жевріла надія зміни квазісуверенітету УРСР на справжній суверенітет.Подальша робота продовжувалась на конференції в Сан-Франциско. Основна її мета — розробка Статуту ООН, проект якого підготувала конференція в Думбартон-Оскі в 1944р. В конференції брали участь США, СРСР, Англія й Китай, глави делегацій яких по черзі головували на пленарних засіданнях, ще 22 країни, котрі підписали Вашингтонську Декларацію 1 січня 1942р., та держави, що оголосили війну Німеччині або Японії до 1 березня 1945р. Загалом - 46 держав. Під час роботи конференції було запрошено також делегації України, Білорусії, Аргентини та Данії. За Польшею залишили місце (для розв’язання суперечок щодо її уряду). Відмовили тоді Монголії та Албанії. Отже, учасниками-засновниками ООН- стали 50 держав. Пізніше (15 жовтня 1945р.) Польща підписала Статут ООН і стала 51-ю державою-засновницею ООН. Заголом за двомісячну роботу конференції в Сан-Франциско (з 25 квітня до 26 червня 1945р.) відбулось 9 пленарних засідань і близько 400 засідань різних комісій та комітетів. Загальна кількість делегатів становила 282 чоловіки, разом з радниками і секретаріатом брали участь близько 1500 чоловік. Крім того, понад 3500 журналістів висвітлювали роботу конференції .  На початок роботи конференції негативно вплинув "твердий курс" щодо СРСР, який мав намір проводити новий президент США Г. Трумен, якого підтримують більшість учасників, особливо з Латинської Америки. Зовнішньополітичний курс Г. Трумена ускладнив радянсько-американські відносини, зокрема з питань визнання уряду Польщі, членства держав ООН тощо. Лише напередодні конференції в Сан-Франциско, на нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії та Китаю, після тривалої дискусії, було досягнуто спільне рішення про запрошення на конференцію делегацій України та Білорусії. 27 квітня глави делегацій у Сан-Франциско підтримали заяву В.Молотова, про запрошення України й Білорусії та включення їх до складу членів-засновників організації. 30 квітня це рішення одностайно підтримали Виконавчий комітет і засідання глав делегацій, а потім і п'яте пленарне засідання конференції. 1 травня українська делегація в складі 12 чоловік на чолі з Д.З. Мануїльським вилетіла через Москву, Сибір і Канаду до Сан-Франциско. Головами конференції були обрані глави делегацій чотирьох запрошених держав: СРСР (В.М.Молотов), США (Е.Стеттініус), Англії (А.Іден) та Китаю (Сун Цзивен). Протягом конференції були утворені чотири комісії: перша — обговорювала загальні положення Статуту; друга — повноваження та обов’язки Генеральної Асамблеї; третя — функції Ради Безпеки; четверта — допроцьовувала проект Статуту Міжнародного Суду, який був підготовлений комітетом юристів 44 держав у Вашингтоні в квітені 1945 р. Ці чотири комісії в свою чергу ділились на 12 технічних комітетів. Найважливіші питання розглядалися на периодичних нарадах глав делегацій СРСР, США, Великобританії та Китаю. Кожна з чотирьох частин Статуту ООН приймалася більшістю у 2/3 голосів делегатів конференцій . Самим гострим питанням на конференції було питання про Раду Безпеки та про порядок голосування в ній. Поряд з прямими нападками на принцип одностайності великих держав застосовувались і обхідні міри, націлені на те , щоб послабити значення Ради Безпеки і тим самим звузити рамки компетенції постійних членів Ради Безпеки. Довготривала дискусія була щодо питання про міжнародну опіку. В радянському проекті положень Статуту про врядування системи опіки над територіями, де немає самоврядування, говорилось про те , що мета опіки є не тільки самоврядування, але й самоврядування, з активною участю народів колоніальних територій для "більш швидкого досягнення повної державної незалежності" Не дивлячись на те, що пропозиція радянської делегації ясна і недвумислене, формулювання головної мети системи опіки повністю відповідала Статуту ООН, вона зустріла заперечення делегацій західних держав, які подали свої власні пропозиції. На перших порах роботи конференції у пропозиціях англійської та американської делегації можна відмітити різницю. Проявляючи зацікавленість в тому, щоб колоніальна система була збережена у можливо більш недоторканому вигляді, англійська делегація внесла проект, власне який, пропонував передати опіку тільки тим країнам, які володіли колоніями. Власне так і слід було розуміти англійську пропозицію передати опіку "передовим країнам, які підготовленні до прийняття цієї відповідальності". В англійському проекті утримувалось положення, про недопустимість "будь-яких ревізій існуючих мандатів Ліги Націй без згоди зацікавленої держави-мандатарія". Таким чином, Англія зробила спробу зберегти непоитним встановлений Версальським миром розділ колоній. З іншого боку, США, ставши на шлях політичної та економічної експансії і не маючи обширних колоніальних володінь, були зацікавленні в "політиці відкритих дверей" в колоніях, в широкому доступі американських товарів та капіталу на колоніальні ринки, чому протистояла політика економічної периферії, яку здійснювали колоніальні держави. Так, в американському проекті передбачалась заборона на підмандатних територіях всякої дискримінації в області економічних, соціальних та торгових інтересів. Однак в середині травня 1945р. американська делегація представила новий проект, який співпав з пропозицією старих колоніальних держав, так як передбачав збереження непохитності колоніальної системи у всіх її частинах. Зміна в позиції США пояснювалась зговором з колоніальними державами, які підтримали окремі претензії США на роль мандатарія. Конференція в Сан-Франциско заснувала Міжнародний суд і вирішила також ряд інших питань пов'язаних з утворенням нової міжнародної організації. За пропозицією делегації СРСР учасники конференції компромісно вирішили питання про право вето (домовилися вважати питання про початок розгляду в Раді Безпеки якогось конфлікту між державами процедурними, що знімало потребу в застосуванні вето), а токож про збереження місця серед членів-засновників для Польщі . Місцезнаходженням штаб-квартири ООН було обрано місто Нью-Йорк . 26 липня 1945р. прийняттям Статуту ООН конференція закінчила свою роботу. Загальне прагнення до миру було настільки сильним, що глава делегації (після від’їзду В.Молотова) посол у США А.Громико зауважував, що “всі основні труднощі вдалося подолати й успішно розв’язати поставлені перед конференцією завдання” . Також, виступаючи на заключному засіданні конференції від імені Радянського Союзу, А.А.Громико виразив надію що нова організація буде мати діючий характер для виконання співпраці, єдності та узгодженності дій всіх її членів. Статут Організації Об'єднаних Націй, прийнятий в Сан-Франциско, починається словами:" Ми народи Об'єднаних Націй сповнені рішучості врятувати наступні покоління від бідувань війни, що двічі принесла людству невимовне горе, і знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівність чоловік і жінок і в рівність прав великих і малих націй і створити умови, за яких можна додержуватися справедливості і поваги до зобов'язань, що виникають з договорів та інших джерел міжнародного права і сприяти соціальному прогресу та поліпшенню умов життя при більшій свободі, і з цією метою проявляти терпимість і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди, і об'єднати наші сили для підтримання міжнародного миру та безпеки. Були розробленні та встановлені цілі та принципи ООН. До цілей відносилась підтримка миру та безпеки у світі. Розвиток дружніх відносин між націями на основі шанування принципу рівноправності та самовиявлення народів. Міжнародна співпраця по вирішенню міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру та поваги до прав людини та основним положенням. Перетворення ООН в центр узгодження зусиль націй по досягненню загальних цілей. Щодо принципів, то вони передбачають суверенну рівність всіх членів, доброчинне виконання взятих на себе зобов’язань відповідно до Статуту, вирішення спорів мирним шляхом та без загрози миру у всьому світі. Готовність надати ООН всесвітню допомогу у всіх діях, пристосовуючи її у відповідності до Статуту . До складу ООН входять 50 країн-членів організації. У ході обговорення до проекту Статуту протягом 62 днів роботи конференції було внесено 1200 поправок, уточнень, доповнень. Так, коли обговорювався розділ “Секретаріат”, малі країни висунили свої пропозиції на 1000 сторінок . 25 червня в оперному театрі Сан-Франциско в надзвичайно урочистій обстановці всі делегації, стоячи й аплодуючи, одноголосно прийняли Статут ООН. Наступного дня — 26 червня — в Будинку ветеранів у Сан-Франциско всі 50 делегацій підписали Статут ООН і Статут Міжнародного Суду. 15 жовтня це зробила Польща. Першими поставили свої підписи делегати Китаю -першої жертви агресії. 24 жовтня 1945р. після ратифікації Статуту ООН СРСР, США, Англією, Францією, Китаєм та більшістю держав - учасниць конференції в Сан-Франциско він набрав сили . Цей день - 24 жовтня - щорічно відзначається як День Об'єднаних Націй. Робота української делегації на конференціїї в Сан-Франциско була важливим кроком на шляху України до міжнародного визнання. На Статуті ООН серед підписів представників її країн-фундаторів зберігається підпис народного комісара закордонних справ України Д.З.Мануїльського . Отже, конференція в Сан-Франциско мала величезне історичне значення. Вона породила ООН — головний міжнародний інструмент підтримання і зміцнення миру та міжнародної безпеки, головний міжнародний орган сприяння багатоплановому співробітництву країн і народів. Проголошенні Статутом ООН загальнолюдські цінності, права людини, демократичні принцип мирного співіснування справили могутьній вплив на весь повоєнний розвиток світу. Людство одержало унікальний форум для спілкування, обміну думками та розв’язання складних міжнародних проблем . Якщо подивитись на весь процес, протягом якого були втілені ідеї та бажання провідних держав світу, то найважливіша та важка робота відбулася на конференції в Думбартон-Оксі у 1944р. Там можна прослідити позиції двох головних членів ООН - США та Радянського Союзу, їх постійні розбіжності та відхилення від основного курсу -єдиномовності у прийнятті рішень. Але, як то кажуть, згідність була досягнута і процес проходив дещо повільно з постійним перепиненням, але все ж таки проходив, і 24 жовтня 1945р. тепер у всьому світі відзначається, як День Об'єднаних Націй. Тепер ми маємо в світі таку організацію, яка здатна забезпечити стан миру та безпеки в світі. Нещодавно відмічалось 50-років ООН — 1996р. У контексті п'ятдесятої річниці ООН минулий рік приніс з собою історичне підтвердження прибічності держав-членів цілям та принципам їхньої організації. 128 глав держав та представництв прийняли Декларацію з нагоди п'ятдесятої річниці ООН, в якій вони зобов'язувались забезпечити, вступ ООН до двадцять першого століття, маючи можливість, фінансові кошти та структуру, яка дозволяє їй ефективно служити тим, від чого ім'я і для кого вона була створена. Керуючись результатами своїх міжнародних конференцій, які відбулися у 90-ті роки ООН зробила винищення злиднів однією з своїх центральних задач . У травні 1998р. Адміністративний комітет з координації прийняв заяву про приверженність справі винищення злиднів, яка стосується всієї системи. Протягом року ООН надала близько 110 країнам допомогу у підготовці чи здійсненню національних програм по боротьбі з злиднями.

.Нюриберзький та Токійський процеси над воєнними злочинцями.

 

В історичному календарі час проведення Міжнародного Військового Трибуналу (МВТ) в Нюрнберзі – 20 листопада 1945 р. – 1 жовтня 1946 р. – посідає особливе місце. Майже 70 років тому вперше в історії людства відбувся суд над воєнними злочинцями, історичні, політичні, правові й ментальні наслідки якого залишаються актуальними й донині.

Наголошу: вперше – в сенсі ґрунтовності підготовки та, що найголовніше, успішного проведення й завершення процесу. Спроби ж покарання воєнних злочинців неодноразово робилися у різних народів і держав. Можна згадати хоча б 1305 р., коли Великобританія намагалася судити за нормами міжнародного права командуючого шотландською армією В.Воллеса, або 1919 р., коли союзні держави згідно Версальського мирного договору намагалися створити воєнний трибунал. Частими були такі спроби в Середньовічні часи.

Осмислюючи трагічні події воєнної доби, ми неодмінно звертаємося до явища, яке фактично стало її завершальним акордом – актом сатисфакції за численні злочини та їхні жертви. Неможливо навіть припустити, що могло не бути судового процесу і покарання тих, хто завдав багатьом народам світу таких страждань.

Якщо у європейських війнах ХVІ ст. загинуло 3 млн. осіб, ХVІІІ ст. – 5,2 млн., ХІХ ст. – 5,5 млн., під час Першої світової війни – 10 млн., то в роки Другої світової – 60 млн. осіб. Радянський Союз втратив у цій війні понад 27 млн. громадян, а Україна – майже 8 млн. осіб. Навіть у суто статистичному викладі такі цифри сприймаються важко. Коли ж ідеться про гуманітарний вимір, ці втрати просто не піддаються уяві. Складно збагнути, якими ідеологічними, етнічними, соціальними, економічними чи політичними раціями їх можна не те що виправдати, а принаймні пояснити.

Людство й дотепер відчуває руйнівні наслідки найбільшого в історії цивілізації збройного зіткнення. Попри те, що порівняно швидко вдалося відновити зруйновану економічну й соціальну інфраструктуру, в колективній пам’яті війна нагадує про себе тамованим болем, пульсує, прориваючись назовні пристрасними дискусіями довкола гострих і неоднозначних питань, ідейно-політичними зіткненнями. Напевно, зайве казати, що для українського народу цей період нашого минулого назавжди залишиться особливим. Таким, що виходить за межі звичайного історичного полотна.

Нюрнберг став суворим нагадуванням про відповідальність, «бухенвальдським набатом» для нині сущих, які мають берегти мир і пам’ятати про багатомільйонні жертви війни.

 

Прелюдія

 

Вже невдовзі після початку Другої світової війни ідея про відповідальність за воєнні злочини та злочини проти людства знаходить відображення у заявах, нотах, деклараціях урядів різних держав, а згодом – і в міжнародних актах.

У січні 1942 р. у Лондоні відбулась нарада представників окупованих європейських країн, на якій було ухвалено декларацію про те, що вони вважають необхідним «покарання шляхом організованого правосуддя тих, хто винен у цих злочинах, чи несе за них відповідальність», а також створено комісію для покарання за воєнні злочини.

Третього жовтня 1942 р. члени Антигітлерівської коаліції сформували Комісію Об’єднаних Націй з воєнних злочинів для розслідування таких дій. А за 10 днів по тому радянський уряд у відповідь на ініціативу лондонської групи запропонував «передати суду спеціального Міжнародного Трибуналу й покарати з усією суворістю кримінального закону будь-яких осіб з числа керівників фашистської Німеччини, які в ході війни потраплять до рук держав, що борються проти гітлерівської Німеччини».

Під час наради міністрів закордонних справ трьох союзних держав у Москві (13–30 жовтня 1943 р.) було узгоджено позиції щодо визнання провини нацистської верхівки у розв’язанні та злочинному веденні війни й необхідності покарання головних воєнних злочинців. У спільній декларації від імені «тридцяти двох Об’єднаних Націй» сповідувався принцип диференційованого підходу до винних у злочинах, які посідали різні місця в ієрархії нацистської держави. Позиція «Великої трійки» стосовно «дрібних пособників» зводилася до того, що «вони будуть переведені на місце здійснення їхніх злочинів та піддані суду на місці тими народами, над якими вони познущалися», причому сторони брали на себе зобов’язання «переслідувати їх скрізь – включно з найвіддаленішими частинами світу і … доправляти їх обвинувачам, аби здійснилося правосуддя».

Однією з головних умов судового переслідування нацистських воєнних злочинців ставилося укладання перемир’я з Німеччиною. Однак радянське керівництво вирішило створити прецедент, який мав би стимулювати підготовку «дорожньої карти» у цій справі. В середині грудня 1943 р. в Харкові військовий трибунал 4-го Українського фронту розпочав процес проти трьох німців та одного колабораціоніста, що став першим публічним судом у шерензі наступних заходів такого змісту.

Після цього радянські власті зробили паузу, аби не стимулювати репресалії гітлерівців проти військовополонених червоноармійців та американських і британських бранців у Німеччині. Та відразу ж по війні у Києві, Мінську, Ризі, Ленінграді, Брянську, Миколаєві, Великих Луках було проведено кілька процесів проти тих, хто скоїв злочини на території СРСР. До 1950 р. в Радянському Союзі за воєнні злочини відбували покарання 9717німецьких полонених, 3815 утримувалися під вартою в очікуванні попереднього слідства, а також 1847 японських бранців, покараних за воєнні злочини (ще 971 мали передати для суду над ними Китаю). У Європі до початку другої половини 1946 р. було засуджено 1100 воєнних злочинців.

Восьмого серпня 1945 р. у Лондоні було укладено угоду, яка передбачала створення Міжнародного Військового Трибуналу. Представники Великобританії, СРСР, США й Франції домовилися також про підготовку його Статуту. Згодом ці рішення підтримали ще 19 країн коаліції. А вже 29 серпня був оприлюднений перший список з 24 воєнних злочинців – вищих посадовців ІІІ Рейху. Серед них не було А. Гітлера, Г. Гіммлера й Й. Геббельса, смерть яких мала документальне підтвердження.

 

Юридичне підґрунтя процесу

 

Для ініціаторів та організаторів судового переслідування воєнних злочинців найскладнішою виявилась проблема його легітимації. Вона складалася з двох взаємопов’язаних частин. Перша – це пошук правового підґрунтя. Слід наголосити, що прагнення покарати воєнні злочини виникли не на порожньому місці з волі переможців. Упродовж кількох тисячоліть гуманістична думка еволюціонувала в бік морального, політичного й правового осуду війни як засобу розв’язання конфліктів між народами і державами, а також заборони агресії.

Основні засади світового правопорядку, що мали перешкоджати розв’язанню війн, дістали юридичне оформлення в Гаазьких конвенціях з мирного врегулювання суперечок між країнами 1899–1907 рр., Статуті Ліги Націй (у його преамбулі й статтях містилися положення, спрямовані на запобігання війнам), розробленому під егідою Ліги Націй типовому договорі про взаємну допомогу (1923 р.), Женевському протоколі про мирне вирішення міжнародних суперечок (1924 р.), Декларації про агресивні війни (1927 р.). У всіх перелічених актах війна класифікувалася як міжнародний злочин. У 1928 році ці положення, викладені Лігою Нації у Декларації, набули міжнародно-правової сили у формі багатостороннього договору – Паризького пакту про відмову від війни як знаряддя національної політики. Як бачимо, міжнародно-правова теорія і практика підготували міцний фундамент для Нюрнберзького процесу.

Водночас одна з ключових проблем полягала в тому, що на той час не існувало кодифікованої юридичної бази для кваліфікації та покарання воєнних злочинів, які мали місце в період Другої світової війни. Це потенційно створювало лазівку для правопорушників, які прагнули набути імунітет шляхом підриву авторитету існуючої правової системи апеляцією до того, що тогочасна юридична культура не змогла «криміналізувати» такого роду сюжети.

Друга складова частина легітимації цього унікального проекту полягала в пошуку найбільш відповідного формату, який все ж мав хоча б приблизні аналоги в минулому.

У січні 1919 р. на попередній мирній конференції була сформована спеціальна комісія, яка заявила: всі винні у порушенні законів, звичаїв війни і законів людяності, підлягають кримінальному переслідуванню. Визнаючи право воюючої сторони залучати до відповідальності за певні види правопорушень тих осіб, які перебували під контролем, комісія висловилася за те, що для юридичної оцінки деяких категорій злочинців необхідне заснування міжнародного Високого Трибуналу. Порядок судочинства мав визначити сам Трибунал.

Через обструкцію США, які посилалися на відсутність прецедентів, точку зору більшості членів комісії проігнорували. І хоча до тексту Версальського договору були внесені статті, що передбачали видачу воєнних злочинців суду військових трибуналів, Німеччина повернула країнам-переможцям ноту і списки таких осіб, зазначивши, що німецький народ не може передати їх на міжнародний суд. Натомість пропонувалося розглянути їхні справи в Імперському Верховному Суді в Лейпцигу. Але список з 900 осіб, підготовлений союзниками, зрештою скоротився до 12, з яких 6 одержали покарання від 2 місяців до 4 років ув’язнення.

Аби не повторити цей фарс, фахівці права чотирьох країн подбали про повноцінну й переконливу аргументацію підстав юрисдикції Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі.

Юридичною підставою діяльності МВТ вважався його Статут. Сам Трибунал так інтерпретував ситуацію: «Видання Статуту було здійсненням суверенної законодавчої влади країн, перед якими німецький рейх безумовно капітулював; і безсумнівне право цих країн визнавати закони для окупованих ними територій було визнано цивілізованим світом. Статут не є довільним здійсненням влади з боку держав-переможниць, але з точки зору Трибуналу … він є виразником міжнародного права, що існувало на момент його створення, і в цих межах сам є внеском у міжнародне право».

Слід визнати, що обґрунтування підстав юрисдикції МВТ стало не найсильнішим місцем процесу. Однак за тих умов і цей результат слід вважати успіхом, адже за ним стояли колосальні зусилля юристів, які зуміли знайти спільні точки опори, на яких вибудовувалася вся його архітектоніка.

 

«Підводні рифи» Нюрнберга

 

«Переможець завжди є суддею, а переможений – засудженим». Цю сентенцію можна було б вважати банальністю, якби вона не прозвучала з вуст Г. Герінга. Один з найодіозніших зверхників ІІІ Рейху, перетворившись з ката на підсудного, добре знав, що говорив.

Здавалося б, переможці не мали завдавати собі клопоту з тим, хто буде судити воєнних злочинців. Натомість обговорювалися різні варіанти: від нових німецьких властей – до представників нейтральних держав. Однак у першому випадку існувала небезпека повторення ситуації у Веймарській республіці, коли її лідери не зуміли (чи не побажали) покарати винних у розв’язанні Першої світової війни, а в другому – реалізації проекту завадила поведінка урядів нейтральних держав, більшість яких потурала країнам осі або залишалася сторонніми спостерігачами воєнного конфлікту та злочинів, що коїлися гітлерівцями на окупованих територіях.

Обговорювалися різні пропозиції щодо характеру суду. Врешті-решт, незважаючи на назву – «Військовий Трибунал», він був сформований як колегія зі змішаним складом цивільних та військових осіб з переважанням перших. Термін «військовий» у даному разі недвозначно вказував на предмет судочинства, тобто реєстр злочинів.

Судові повноваження Міжнародному Військовому Трибуналу делегували уряди не тільки Великобританії, СРСР, США й Франції, а й багатьох інших держав – членів Антигітлерівської коаліції.

Та навіть статус переможців не убезпечував організаторів судового процесу від цілком можливих неприємних ексцесів. На допитах представники нацистської верхівки давали свідчення, що компрометували союзників по Антигітлерівській коаліції. Європейські «стовпи демократії» – Англія і Франція – на рубежі 30–40-х років небезпідставно обвинувачувалися в потуранні експансіоністським апетитам Гітлера. А риторичне питання Шахта у його мемуарах – «Як німецький народ міг усвідомити злочинність уряду, коли зарубіжні держави ставилися до цього ж уряду з великою повагою?» – стосується як західних країн, так і Радянського Союзу. Керівництво СРСР за будь-яку ціну прагнуло приховати існування таємного протоколу до німецько-радянського договору про ненапад від 23 серпня 1939 р. Більше того, «Катинську справу» воно також настійливо прагнуло «повісити» на нацистів. Однак у кінцевому рішенні про цей злочин нічого не сказано, що слід вважати результатом компромісу. Адже англійській і американській делегаціям також видавалося неприйнятним обговорення стратегії тотальних бомбардувань німецьких міст, засобів ведення підводної війни, атомних атак Хіросіми й Нагасакі.

Усі вказівки щодо найменших деталей поведінки радянської делегації в Нюрнберзі надходили від спеціально створеної Урядової комісії. У листопаді 1945 р. до Німеччини відбув А. Вишинський, на якого покладалося визначення питань, неприйнятних для обговорення на процесі. Обвинувач від СРСР Р. Руденко мав домовитися з представниками Британії, США і Франції про те, щоб не торкатися проблем, які можуть стати предметом критики з боку підсудних і компрометувати держави Об’єднаних Націй.

Урядова комісія склала перелік питань, небажаних для обговорення в Нюрнберзі: 1. Ставлення СРСР до Версальського миру. 2. Радянсько-німецький пакт про ненапад 1939 р. та всі питання, що будь-якою мірою його стосувалися. 3. Візити Молотова до Берліна й Ріббентропа до Москви. 4. Питання, пов’язанні з суспільно-політичним ладом Радянського Союзу. 5. Проблема прибалтійських республік. 6. Радянсько-німецька угода про обмін німецького населення Латвії, Литви й Естонії з Німеччиною. 7. Зовнішня політика СРСР, зокрема «проблема проток» і, «нібито, територіальні претензії» Радянського Союзу. 8. Балканське питання. 9. Радянсько-польські відносини (проблеми Західної Білорусії і Західної України).

Однак повністю взяти під контроль ситуацію не вдалося. А. Розенберг запропонував викликати свідків, аби довести, що після встановлення радянської влади у прибалтійських республіках також здійснювалися депортації. Комітету обвинувачів довелося переконувати Трибунал, що тут не обговорюється політика інших держав.

Зовсім з несподіваного боку на процесі прозвучала інформація про таємний протокол до німецько-радянського пакту про ненапад 23 серпня 1939 р. Адвокат Р. Гесса А. Зейдель спробував продемонструвати фотокопію цього документа, проте суд заборонив це робити, оскільки не було надано переконливих доказів його походження й ідентичності. Однак захисник висунув вимогу викликати в якості свідків колишнього радника німецького посла в СРСР Хільгера та міністра закордонних справ Радянського Союзу Молотова. Звинувативши Москву у змові з Берліном й агресії проти Польщі, Зейдельпіддав сумніву правочинність участі радянської сторони у Міжнародному Трибуналі. Скандальну ситуацію вдалося зам’яти завдяки рішенню не вносити ці звинувачення до тексту стенограми.

Як бачимо, значна частина «геополітичного айсберга» виявилася «під водою» й залишилася недосяжною для критики не тільки в Нюрнберзі, а й на довгі десятиліття по тому.

Деякі дослідники звертають увагу на тенденційний підхід до представників вищого командного ешелону німецьких Збройних сил. Одних – Кейтеля,Йодля, Редера і Деніца – посадили на лаву підсудних. Двоє перших уперто доводили превентивний характер нападу Німеччини на СРСР, що йшло врозріз з офіційною позицією радянської сторони. Це були штабні офіцери, які безпосередньої участі у бойових діях не брали. А от Гудеріан, Манштейн, Паулюс та інші «польові» генерали і фельдмаршали, які командували військами агресора на території СРСР і були причетні до терору на зайнятих «східних» землях, виявилися осторонь процесу.

Ці та інші «подвійні стандарти» і компроміси, знівельовані спільними зусиллями переможців, стали ще очевиднішими з дистанції  у кілька десятиліть, коли на зміну політичним пріоритетам світова громадськість висунула верховенство права, соціальної справедливості й загальнолюдських цінностей.

 

Правосуддя переможців

 

Поданий на розгляд Трибуналу обвинувачувальний акт складався з чотирьох основних позицій: 1) спільний план і змова з метою розв’язання війни; 2) злочини проти миру; 3) воєнні злочини; 4) злочини проти людяності. Перший пункт звинувачення готувала американська сторона, наступний – британська, решту два – радянські і французькі юристи розподілили згідно з територіями, на яких чинилися злочини (Східна і Західна Європа). На думку М. Біддіса, автора книги «Нюрнберзький процес і Третій рейх», «союзники могли б досягнути більших результатів менш сумнівним у моральному плані шляхом, обмежуючись лише звинуваченнями у здійсненні «воєнних злочинів» та «злочинів проти людяності», оскільки серед пунктів звинувачення саме воєнні злочини мали найбільш переконливу правову базу в частині судового прецеденту». Злочини проти людства сприймалися швидше як новела, пов’язана з прагненням адаптувати концепцію воєнних злочинів до умов тотальної (глобальної) війни.

Наполягаючи на необхідності звинувачення за першими двома пунктами, американці й англійці наражали себе на значні труднощі в їх реалізації. З погляду голови судової влади Великобританії лорд-канцлера Саймона закон у цьому сенсі виглядав слабким, а судові прецеденти видавалися суперечливими.

М’яко кажучи, пікантну ситуацію створювали зустрічні звинувачення підсудними американців та британців у «безглуздих руйнуваннях» (п.3) цивільних об’єктів під час повітряної війни та ядерному бомбардуванні японських міст, а також способів ведення підводної війни.

Незважаючи на це, більше половини підсудних були звинувачені по 4 пунктах, але тільки Герінг, Ріббентроп, Кейтель, Йодль і Нейрат були визнані за всіма ними винними. Та все ж міра відповідальності залежала не від цього, а від ступеня причетності до найбільш варварських засобів ведення війни і геноциду. Тому до смертної кари через повішання трибунал засудив 12 осіб, пожиттєве ув’язнення – 3 особи, Шахта, Папена та Фріче – виправдано, а решта одержало від 10 до 20 років тюремного ув’язнення.

Контрольна рада відхилила клопотання засуджених про помилування. В ніч на 16 жовтня 1946 р. вирок про смертну кару було виконано. Герінгнезадовго до страти вдався до самогубства.

Окремі звинувачення висувалися також проти імперського кабінету (уряду), керівного складу НСДАП, охоронних загонів націонал-соціалістської партії (СС), служби безпеки (СД), державної таємної поліції (гестапо), штурмових загонів НСДАП (СА), Генерального штабу та Верховного командування німецьких Збройних сил.

І донині в більшості публікацій про Нюрнберзький процес констатується, що Міжнародний Військовий Трибунал визнав злочинними всі перераховані вище організації. Слід зазначити, що на такому формулюванні наполягала радянська сторона. Можливість такого рішення передбачав і Статут МВТ. Однак у результаті напружених дискусій організатори процесу зійшлися на тому, що кваліфікувати як злочинні слід не організації загалом, а лише групи людей, які відігравали в них ключову роль. Так, щодо НСДАП наголошувалося: «Трибунал оголошує злочинною в тому сенсі, як це визначено Статусом, групу, що складається з тих членів політичного керівництва, які займали посади, перелічені в попередньому параграфі (там названі очільники рейхсляйтунга,гауляйтунга, крайсляйтунга й ортсгруппенляйтунга та відділів цього апарату – В.Л.), чи тих, які вступали в організацію чи залишались у ній, знаючи про те, що вона використовувалася для вчинення дій, визначених злочинними у відповідності зі статтею 6 Статуту, або тих, які були особисто задіяні як члени організації у здійсненні подібних злочинів».

Аналогічні підходи характеризують юридичну оцінку СС. Слід зазначити, що, на жаль, вона не стала  відправною точкою для історичної оцінки різних структур, що мали у своїй назві абревіатуру «СС». У Радянському Союзі всі вони, так би мовити, «одним пакетом» проголошувалися злочинними з усіма юридичними наслідками для осіб, що в них перебували. На пострадянському просторі гостро дискутується проблема відповідальності осіб, які служили у військах СС, зокрема дивізії СС «Галичина». Представники різних політичних сил по-різному, часто в діаметрально протилежному ключі тлумачать цю сторінку війни. При цьому в пошуку доказів учасники полеміки, на жаль, рідко звертаються до матеріалів Нюрнберзького процесу, за інерцією апелюючи лише до кваліфікацій тогочасного радянського права. З цього приводу слід зробити дві ремарки. По-перше, військові з’єднання СС та охоронні загони СС – це різні інституції. Військові з’єднання СС з громадян інших держав слід розглядати осібно, адже рішення про їхнє створення було викликане тим, що конституція Німеччини забороняла службу іноземців у вермахті. По-друге, розглядаючи питання про СС, Трибунал мав на увазі «осіб, які були офіційно прийняті в члени СС, включаючи членів «Загальних СС», військ СС, з’єднань СС «Мертва голова» та членів будь-якого роду поліцейських служб, які були членами СС». МВТ не включив до цього переліку т.з. кавалерійські з’єднання СС. Далі у вироку зазначалося: «Трибунал оголошує злочинною згідно з визначенням Статуту групу, що складається з тих осіб, які були офіційно зараховані до членів СС та перелічені в попередньому параграфі (мається на увазі абзац – В.Л.), які стали членами цієї організації чи залишалися її членами, знаючи, що ця організація використовується для вчинення дій, визначених злочинними у відповідності зі статтею 6 Статуту, чи тих осіб, які були особисто замішані як члени організації у здійсненні подібних злочинів, за винятком, однак, тих осіб, які були призвані в цю організацію державними органами, причому таким чином, що вони не мали права вибору, а також тих осіб, які не чинили подібних злочинів».

Які правові наслідки цього рішення? МВТ у своєму вироку уникає визначення формальних ознак, які дають підстави для звинувачення особи у злочинах лише за її належність до СС, СД, СА, НСДАП чи іншої організації. На цьому фокусується увага у преамбулі вироку: «Формальне членство не підпадає під дію цього рішення». Таким чином поряд з визначенням груп осіб, винних у злочинах, наголошується на індивідуальній відповідальності окремих членів, які чинили злочини, та безпідставність звинувачень на адресу осіб, які таких злочинів не чинили. Отже, заперечувалася автоматична і колективна відповідальність усіх членів вказаних організацій.

Оскільки Нюрнберзький МВТ засудив тільки верхівку нацистської Німеччини, а процеси над багатьма іншими воєнними злочинцями відбувались у багатьох країнах світу, вирок цього Трибуналу слід вважати нормативним документом, міжнародно-правовим актом, що мав законну силу для судових інстанцій цих держав.

 

Суперечлива спадщина Нюрнберга

 

Нюрнберзький процес по-різному оцінюється сучасними істориками, юристами, політиками. Якщо вказувати позитивні моменти, то на перший план виходять гуманітарні й правові аспекти.

Нюрнберг став символом торжества справедливості для всіх, хто став жертвами нацистського терору. На цьому факті базується не тільки політика пам’яті багатьох держав, що були об’єктом агресії Німеччини та її союзників, а й самоідентифікація жертв війни, їхній морально-психологічний стан і соціальний статус.

Судовий процес поставив перешкоди на шляху узвичаєння («баналізації») зла загалом, а також морального виправдання німецьких військовослужбовців вермахту (теорія про «чистий вермахт»).

Вперше в світовій практиці було створено чотиристоронній інструмент військово-політичного верховенства з чіткими юридичними повноваженнями, закріпленими у спеціальному Статуті, – Міжнародний Військовий Трибунал. Попри обмеженість його прецедентної цінності, очевидно, немає вагомих підстав применшувати значення досягнутої чотирма державами й підтриманої багатьма іншими урядами угоди. Цей документ передбачав надання та здійснення МВТ юрисдикції, що унеможливило безкарність тих, хто чинив жахливі злочини під час війни.

Політичні рішення щодо переслідування воєнних злочинців дали поштовх кабінетним, теоретичним дослідженням з метою опрацювання технічних деталей вирішення долі не тільки нацистського істеблішменту, а й добровільних співучасників. Окрім суто наукової цінності ці зусилля мали наслідком вихід на узгоджене рішення про необхідність створення публічного судового механізму (адже британці спочатку стояли за негайну страту всіх захоплених злочинців). Це дало підстави деяким спеціалістам оцінити рішення Трибуналу як «фундаментально осмислені».

Міжнародні трибунали (Нюрнберзький і Токійський), інші судові процеси над воєнними злочинцями відіграли суттєву роль у формуванні міжнародного інституту прав людини.

Незважаючи на багато в чому справедливі закиди на адресу переможців, Нюрнберзький і Токійський процеси не спрямовувалися проти німецького і японського народів загалом. Програвши війну, Німеччина і Японія зуміли швидко постати з руїн і фактично «виграють» повоєнний світ.

Юридичні положення і засади, сформульовані у Статуті Міжнародного Військового Трибуналу та його вироку, знайшли відображення у повоєнній правовій думці, а також стали підґрунтям формування норм міжнародного права у питанні про воєнні злочини й злочини проти людяності. Стандарти, вироблені в Нюрнберзі, використані в підготовці текстів Конвенції ООН про геноцид (1948 р.), Конвенції ООН про незастосування терміну давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності (1968 р.), низки міжнародних угод, документів Конференції з безпеки та європейської співпраці у Гельсінкі (1975 р.), а також внутрішньому законодавстві багатьох держав світу.

Водночас не варто замовчувати й тих чинників і тенденцій, пов’язаних з Нюрнбергом, які не можна інтерпретувати однозначно. Так, член Комісії з міжнародної кримінальної юрисдикції, суддя Далекосхідного військового трибуналу (1951 р.) американський проф. Б. Ролінг у 1960 р. в одній з лекцій звертав увагу на те, що «є майже всесвітньо визнаним, що право війни, значною частиною засноване на застарілих концепціях, а в іншій своїй частині – на «застереженні Мартена», що підпорядковує акти війни дії законів людяності та повелінь суспільної совісті, неспроможне встигати за технічним прогресом та духовним кліматом, що змінився. Право війни не пристосоване до обставин, що змінилися». М. Біддіс, віддаючи належне МВТ, все ж висловив думку про те, що хиткий повоєнний мир більше завдячував взаємному ядерному стримуванню, аніж принципам, проголошеним у Нюрнберзі. У зв’язку з цим він обстоює «необхідність політичної волі, аби заснувати постійно діючий міжнародний трибунал для судового розгляду воєнних злочинів, який став би серйозним та ефективним попередженням для потенційних переможців та переможених».

Політичний і правовий досвід Нюрнберга актуалізують сучасні загрози і виклики. Фахівці з міжнародного права, зокрема В.Б. Саймонс вказують на те, що природне право, засноване на логіці реалізму, ґрунтується на теорії, згідно з якою право на самооборону є іманентним міжнародному співтовариству, яке може здійснювати поліційні функції проти будь-якого джерела небезпеки для світового порядку. Прихильники цього підходу в якості прикладу реалізації такого права наводять заходи, які міжнародна спільнота свого часу вживала задля самозахисту від піратів.

Оцінка подій Другої світової війни спиралася на цей прецедент у тій частині, що вимагала найжорстокіших санкцій проти агресорів та воєнних злочинців.

Напевно, історія розвивається по спіралі, якщо нині людство знову постало перед нагальною необхідністю вироблення механізму протидії піратству, а також правового підґрунтя та процедури покарання тих, хто чинить розбій на морських магістралях.

Надзвичайну загрозу становить ще одне лихо: політичний і кримінальний тероризм. Рівень суспільної небезпеки цього виду злочинів суттєво підвищує використання терористами сучасних інформаційних та військових технологій, а також вразливість цивільного населення, яке виступає об’єктом терактів. Колективне й індивідуальне заручництво дуже ускладнюють боротьбу з такими правопорушеннями.

Ці та інші виклики сучасній цивілізації потребують, з одного боку, консолідованих зусиль усіх країн, а з іншого, – формування нормативно-правового поля в кожній окремо взятій державі, яке б відповідало міжнародним стандартам й органічно інтегрувалося в міжнародно-правовий конгломерат.

Світова спільнота спроможна виробити надійні правові та політичні механізми, здатні стримувати агресію і розповзання тероризму.

 

Нюрнберзький та Токійський судові процеси

За рішенням Потсдамської конференції було створено Міжнародний військовий трибунал, який мав засудити воєнних злочинців і злочини, ними скоєні. З 20 листопада 1945 р. по 1 жовтня 1946 р. тривав Нюрнберзький судовий процес над групою головних німецьких воєнних злочинців. Міжнародний військовий трибунал визнав підсудних винними у підготовці та веденні агресивних воєн проти миролюбних країн, у порушенні міжнародних договорів та угод, у здійсненні спланованих воєнних злочинів, що чинилися з особливою жорстокістю, у злочинах проти людства (знищенні народів за расовими та національними ознаками). Герінгу, Ріббентропу, Кейтелю, Кальтенбруннеру, Розенбергу, Франко та іншим злочинцям (всього 12 чол.) було винесено смертний вирок, деяких (Гесса, Функа) засуджено до довічного ув'язнення. Трибунал оголосив злочинним керівний склад нацистської партії, СС, СД, гестапо. Вимога СРСР визнати злочинними організаціями гітлерівський уряд, верховне командування та генштаб не були підтримані. Представник Радянського Союзу заявив про незгоду з рішенням щодо виправдання Шахта та деяких інших німецьких діячів, які фінансували нацистську партію. Нюрнберзький процес — перший в історії міжнародний суд над групою осіб, які перетворили державу у знаряддя страшних злочинів. Вперше в юридичній практиці було засуджено державних діячів, відповідальних за агресію і військові злочини. Над головними японськими воєнними злочинцями з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948 р. у Міжнародному військовому трибуналі відбувався Токійський судовий процес. За участь у підготовці та розв'язанні війни, за масове знищення мирного населення в окупованих країнах і полонених та інші злочини семи найбільшим злочинцям було винесено смертний вирок, 16 — довічне ув'язнення. Серед страчених були колишні прем'єр-міністр Японії, військовий міністр, представники вищого генералітету. 

45

 Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні і її долю вирішували країни-переможці. Основні положення післявоєнного устрою Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні–серпні 1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській, англійській і французькій зонах окупації (43 млн. осіб). Управління Німеччиною знаходилось у руках Контрольної Ради представників країн-переможців. Передбачалось, що у майбутньому Німеччина стане єдиною і демократичною державою.Конфронтація Заходу й СРСР трагічно позначилась на долі Німеччини: через неї пройшла лінія протистояння двох світових систем. "Холодна війна" примусила західні країни по-новому оцінити роль своїх окупаційних зон. Із ворога Західна Німеччина повинна була стати надійною опорою Заходу.24% території на користь Польщі та СРСР. Розкол Німеччини на ФРН і НДР. Утворення Західного Берліну.Встановлення окупаційного режиму (1945-1952). Розкол Німеччини на дві держави – ФРН (демократичний устрій) і НДР (тоталітарний режим) Був відмінений адміністративний розподіл ресурсів і контроль над цінами. Розрегулювання цін і заробітної плати проводилось поступово, але впевнено. Держава звільнилась від функції регулювання і все тепер вирішував відсоток банківського кредиту. Господарська реформа 1948 р. переросла в економічні реформи 1948-1956 рр., які вивели економіку ФРН на третє місце у світі. Економічні перетворення і результати, які вони дали, отримали назву "Німецьке економічне диво".У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з Францією. В 50-ті роки ФРН, ставши економічним гігантом, поставила під сумнів свої східні кордони і вимагала відновлення Німеччини у кордонах 1937 р. Ігнорування нових реалій в Європі загрожувало Німеччині падінням авторитету на міжнародній арені.

 Розвиток Німецької Демократичної Республіки (НДР)

            Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в радянській зоні окупації, вони почали розглядатись, як невід’ємна частина радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті цих земель стали відігравати комуністи, які у 1946 р. об’єдналися з соціал-демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Навколо комуністів об’єдналось ще кілька партій. У період 1945-1949 рр. Радянська військова адміністрація (РВАН), діючи згідно з принципами демілітаризації, денацифікації, демілітаризації провела низку заходів:

– ліквідацію фашистського державного апарату, партій і організацій;

– покарання військових злочинців;

– аграрну реформу – ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, земля передавалась малоземельним селянам, сільськогосподарським робітникам і переселенцям;

– ліквідовувались монополістичні об’єднання;

– націоналізовувалась власність фашистів і воєнних злочинців;

– місцева влада була передана структурам, утвореним СЄПН;

– проведено реформу освіти.

            7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, НДР стала унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування були ліквідовані. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала будувати соціалізм. Рішення про це було прийнято на партійній конференції СЄПН у липні 1952 р.

            НДР, як промислово розвинута держава, не потребувала індустріалізації. Зусилля були направлені на створення в НДР власної металургійної і паливно-енергетичної бази. Джерелом капіталовкладень стала економія заробітної плати робітників і надзвичайні податки на селян і підприємців. Все це призвело до падіння життєвого рівня населення порівняно з довоєнним часом.

            Смерть Сталіна стала серйозним ударом по його послідовникам у Східній Європі. Першими це відчули на собі керівники НДР, зіткнувшись з народним повстанням проти існуючого режиму 15-18 червня 1953 р.

 Великою проблемою для НДР була проблема Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі планової і цим користувалися мешканці Західного Берліну (2 млн. осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за двадцять років відкритості кордонів складали 120 млрд. марок. Західний Берлін став вікном, через яке у ФРН від’їжджали мешканці НДР. З 1949 до 1961 р. виїхало майже 2,7 млн. осіб. У 60-ті роки економічний розвиток НДР прискорився. Значною мірою це пояснюється проведенням економічних реформ 1963 р. На початку 60-х років було завершено створення металургійної і паливно-енергетичної бази, хімічної і електротехнічної промисловості. Проте економіка НДР продовжувала залишатись багатоукладною. 17% промислової продукції вироблялось у приватному секторі. Зріс життєвий рівень населення. НДР стала провідною країною за цим показником серед соціалістичних країн.Неосталінізм у НДР, як і в інших східноєвропейських країнах швидко призвів до економічної стагнації, зовнішньої заборгованості, соціальних проблем і, відповідно, до зростання невдоволення. Посилення контролю призвело до масової втечі населення у ФРН. У відповідь уряд дав наказ розстрілювати всіх, хто прагне перейти кордон. Це на певний час дало можливість припинити втечу громадян.У березні 1990 р. в країні відбулися перші вільні вибори. НДР отримала шанс розвиватись по демократичному шляху.