49. Соціально економічний розвиток.

 Франція стала світовим кредитором (лихварем). Місцеві капіталісти вважали для себе вигіднішим вкладати капітали не в промисловість і землеробство власної країни, а в іноземні позики, які давали величезний прибуток. Темпи економічного розвитку Франції на початку XX ст. були невисокими. За темпами зростання промисловості та економіки Франція відставала від Німеччини і США. Важливе значення в економіці Франції відігравали банки. Їхні головні представники на чолі з «Французьким банком» тримали у своїх руках 73 % від загальної суми вкладів, а 200 основних акціонерів «Французького банку» (двісті заможних сімей) контролювали майже всю економіку держави. У 1929 році країну оминула дія світової кризи. Однак вже наступного року держава відчула на собі вплив великої депресії. Економічна криза у Франції особливо затянулася і тривала до 1936 р. Рівень виробництва впав на одну третину,  вихід сільськогосподарської продукції скоротився на 40 %, а обороти зовнішньої торгівлі впали на 60 %. В країні розорилося тисячі дрібних промислових підприємств, сотні тисяч торгових закладів, десятки великих компаній,  великі монополій. Безробіття населення не було таким великим, як у США,але рівень життя населення  знизився втроє. Уряд бачив вихід з кризи через реформування економіки, шляхом посилення її державного регулювання. Державне регулювання економіки отримало назву дирижизму. До підприємств промислового комплексу уряд проводив політику державних замовлень,  простих кредити, ввів податкові і митні пільги. Була розроблена спеціальна програма для допомоги  безробітним. Економічна криза показала та  загострила соціально-економічні проблеми, і як наслідок виник рух до фашизації Франції за прикладом Німеччини і Італії. Загроза течії фашизму сприяла об’єднанню лівих сил, що привело до створення Народного фронту, до якого увійшли комуністи і соціалісти, а також радикали і дрібні ліві партії Дуже довгий та тривалий час уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії в країні. Йому довелося націоналізувати ряд галузей промисловості. Під натиском „голодних походів ” страйкарів та демонстрацій, державна адміністрація змушена була підвищити заробітну плату робітникам, ввела 40-годинний робочий тиждень, та відпустку на 2 неділі на рік. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали домініони, де країна  в обмін на дешеву сировину та іншу продукцію реалізовували свої промислові товари.

Політичний розвиток. Основною тенденцією розвитку політичної системи П'ятої республіки в перші десятиліття її існування стало подальше посилення президентської влади, її персоналізація. Президент став на практиці не тільки главою держави, але і головою уряду, одночасно послаблювалося і будь-яке протидію законодавчої влади. Значну роль у такій еволюції президентської влади зіграли конституційна реформа 1962 р., здійснена де Голлем за допомогою референдуму, яка змінила порядок виборів президента. Відтепер обрання президента мало відбуватися за допомогою загального голосування. Дійсний зміст реформи полягав у протиставленні глави держави як безпосереднього і єдиного обранця народу обирається таким же способом Національних зборів. Крім того, подальше посилення президентської влади було пов'язане з можливістю глави держави спиратися на парламентську більшість, оскільки в 60 - 70-х рр.. президент незмінно виступав як лідер голлістської партії. Маючи підтримку більшості в парламенті, він фактично очолював і уряд, відтіснивши його формального главу - прем'єр-міністра. Повна залежність прем'єр-міністра і уряду від волі президента, фактична відповідальність уряду перед главою держави внаслідок збігу президентського і парламентської більшості стали характерною рисою П'ятої республіки в цей час. Центром прийняття державних рішень стала головним чином особиста канцелярія президента, вільний від будь-якої політичної відповідальності розгалужений апарат Єлисейського палацу. Помітною тенденцією в розвитку режиму П'ятої республіки в 60-70-х рр.. стала і централізація судово-поліцейського апарату. Були створені надзвичайні органи політичної юстиції, розширені повноваження поліції і префектів. Разом з тим відзначалися певні зрушення і в зміцненні гарантій прав особистості. У 1971 р. Конституційний рада визнала преамбулу до Конституції 1958 р. (з посиланнями на права людини в Декларації 1789 р. і Конституції 1946 р.) складовою частиною "конституційного блоку" і зобов'язав органи державної влади поважати положення цієї преамбули як конституційні принципи. Крім того, починаючи з 1971 р., Конституційна рада декларував цілу низку положень, що визначають принципи правового статусу особи (так звана Судова хартія прав людини). Серйозні зміни в розстановці соціально-політичних сил у Франції виявилися в період 1973-1976 рр.. коли голлістської партія втратила абсолютну більшість місць в парламенті і поступилася найважливіші державні посади представників інших правих і центристських угруповань. Одночасно зі зміною соціальної бази і падінням голлістської партії посилився вплив лівих сил. У 1972 р. реформована Соціалістична партія (ФСП) і Французька комуністична партія підписали спільну Програму демократичного Уряду народної єдності. Програма передбачала проведення в країні соціально-економічних і політичних перетворень, відновлення ролі і престижу парламенту та ін Протистояння двох партійних блоків - коаліції лівих сил, з одного боку, і правоцентристської коаліції (ОПР-СФД) - з іншого, отримало назву "біполярізаціі" політичного життя, став визначальною рисою розвитку політичної системи Франції. "Біполярізація" відкрила безпосередню можливість приходу до влади лівого блоку, а також змін у взаєминах влади. Президент і уряд могли відтепер стати представниками протиборчих угруповань, і їх фактична роль прямо залежала від зв'язку з партійно-парламентською більшістю. У 1981 році Соціалістичної партії вдалося завоювати пост президента, отримавши абсолютну більшість місць в парламенті, і сформувати уряд. Зберігши основні положення Конституції 1958 р., що стосуються центрального апарату П'ятої республіки, уряд соціалістів разом з тим прийняв закон про децентралізацію місцевого управління, скасувавши традиційну посаду префекта (потім відновлену), ввело, хоча і в скороченому вигляді пропорційну виборчу систему. Місцеві органи влади отримали більшу самостійність у фінансових та інших питаннях управління. Відповідно до законів 1983 підпорядкування нижчих органів самоврядування вищим був обмежений певними напрямами діяльності (освіта, охорона здоров'я і т. п.), дещо пом'якшено був адміністративний контроль центру над місцевими органами самоврядування. Право обирати представницькі органи (самоврядування) було надано регіонам. Період 1986-1988 рр.. став унікальним в тому відношенні, що крім певної переоцінки ролі держави, П'ята республіка вперше випробувала новацію "роздільного правління" - співіснування президента-соціаліста і правоцентристського уряду, що спираються на опозиційні один одному політичні блоки. Другий такий період "співіснування" тривав з 1993 по 1995 р., а з 1997 р., навпаки, соціалістичний уряд "співіснує" з президентом-голлістом. Політичні події 80-90-х рр.. показали, що, незважаючи на всі складнощі і перипетії партійного суперництва, примат президентської влади в усіх галузях державного життя і нині залишився незмінним. Не випадково найбільш розповсюдженими оцінками П'ятої республіки є такі характеристики, як "суперпрезидентської республіки" або "ультрапрезідентскій режим". Разом з тим парламент - арена партійного суперництва, і в умовах політичної поляризації глава держави ще більше, ніж раніше, зацікавлений у підтримці парламентської більшості, а для найбільш ефективного проведення в життя своєї політики партія або блок партій повинні виграти не тільки президентські, але й парламентські вибори. Якщо ж говорити про здійснення парламентом своєї головної функції - законодавчої, то тут він як і раніше виступає в основному в ролі "реєстраційної палати", оскільки, за Конституцією 1958 р., його власна сфера законодавчих повноважень значно обмежена, а повсякденний парламентський контроль (питання міністрам) разом з відповідальністю уряду перед парламентом не грають у Франції великий практичної ролі. Незалежно від розстановки основних політичних сил, на рубежі XX і XXI ст. держава у Франції залишалося значною регулює силою в економіці і соціальних відносинах. Періодично проводяться націоналізація і приватизація галузей економіки в цілому зберегли співвідношення державного і приватного її секторів. Особливістю приватизації у Франції при передачі малоефективних галузей господарства і об'єктів держвласності є збереження в державній власності великих пакетів акцій цих об'єктів, використання державних облігацій або аукціонів. Значну роль на розвиток політичної системи Франції надають інтеграційні процеси загальноєвропейського масштабу. Так, в 1992 р. Конституція Франції була доповнена розділом "Європейський Союз", усе більш чітко стала виявлятися тенденція до визнання верховенства "коммунітарного права" (права Європейського союзу) над національним правом.

17.ХХ ст. характеризується проникненням науки не тільки у виробництво, але її зростаючим впливом на всі без винятку сторони життя людини, аж до побуту. Прориви в галузі наукового пізнання у ХХ ст. настільки грандіозні, що наука стає дійовою економічною силою, важливим чинником суспільно-політичного процесу, стратегічним військовим ресурсом. Так, великі відкриття в галузі фізики (А. Ейнштейн, Н. Бор, Е. Резерфорд та інші) дозволили отримувати і використовувати ядерну енергію. Вражаюча сила відкритої Ейнштейном формули Е = mc2 — це не тільки тріумф людського генія, але й тривожна ознака атомного бомбардування (6 і 9 серпня 1945 американська авіація скинула атомні бомби на японські міста Хіросіму і Нагасакі), Чорнобильської катастрофи. Не випадково в середині століття Альберт Ейнштейн став (разом з англійським філософом Бертраном Расселом) автором знаменитого «Маніфесту», який проголосив заклик відмовитися від попереднього погляду на світ, від колишніх способів з'ясовувати між собою відносини.Протягом сторіччя наукове знання, розвиваючись, зазнавало істотних змін. Поряд з диференціацією, що поглиблюється, відбувається ще глибший процес інтеграції наук. Не академічні правила, як в XIX столітті, а відкриття глибинних зв'язків і закономірностей перетворює їх на цілісну взаємообумовлену теоретичну систему. Людина осягає таємниці мікросвіту (П'єр і Марія Кюрі, Макс Планк, Нільс Бор та ін.), відкриває структуру ДНК (доповідь Д. Вотсона і Ф. Кріка оприлюднена у 1953), проникає в таємниці походження Всесвіту, всієї світобудови (блискучі роботи видатного космолога сучасності С. Гокінга)

Багато чого в культурі ХХ ст. робить її зовсім іншою в порівнянні з усією попередньою історією людства. З небаченою силою проявилася закономірність прискорення історичного процесу. Перестають відігравати попередню роль простори і відстані, а протягом життя лише одного покоління відбуваються зміни такої глибини і значущості, що вони змінюють і образ світу, і спосіб мислення. Якщо останні 50 тисяч років існування людства виміряти числом поколінь (тривалість життя покоління умовно приймемо за 62 роки, хоча у давнину людині було відведено речинець у 2—2,5 рази менший), то всього одержимо близько 800 таких поколінь. З них 650 провели своє життя у печерах. Тільки протягом 70 останніх поколінь став можливим тісніший зв'язок між людьми завдяки писемності. Лише протягом життя останніх шести поколінь ми познайомилися з друкованим словом, а при чотирьох — навчилися досить точно вимірювати час. Лише останні два користуємося електромотором. А переважна більшість всіх матеріальних цінностей, з якими ми маємо справу у повсякденному житті, була вперше створена протягом життя сучасного покоління. Відзначимо, що при збереженні нинішніх глобальних демографічних тенденцій років через 40—50 кількість людей, які живуть на землі, вперше в історії перевищить кількість усіх померлих разом взятих. І це не фантастичне припущення — в Індії і Китаї в кінці ХХ століття вже проживає по мільярду чоловік.Світ культури ускладнився і розширився. Людині стали підвладні небачені раніше види енергії. Породжені людиною техніка і технології вирішальним чином визначають умови людського існування, змінюючи ландшафт і клімат. Створюються нові види мистецтва. Зовсім не випадково сучасну західну цивілізацію іменують техногенною (тобто породженою технікою, вирішальним чином залежною від технологічного базису, умов і способів людської діяльності).Розвиток культури відбувався у дуже складному глобальному політичному контексті: дві світові війни, виникнення і крах тоталітарних режимів, розкол світу на дві суспільні системи і багаторічне військово-політичне протистояння між ними («холодна війна»), криза і крах соціалістичного ладу, розпад держав з багатовіковою історією (на початку століття — Австро-Угорщини, у кінці — Радянського Союзу), формування «третього світу» з його проблемами, існування вогнищ багаторічних військових конфліктів. Все це не могло не викликати драматичні (а часто — катастрофічні) потрясіння.20 століття завершилося, чого не можна сказати про ті тенденції, які спостерігалися в різних сферах культури. Відкритих питань і проблем, що чекають свого вирішення, на сьогоднішній день набагато більше, ніж на початку сторіччя.

46. конференція у Сан-Франциско - міжнародна конференція проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 року. На конференції брали участь 50 держав, які були засновниками Організації Об'єднаних Націй. Конференція була скликана від імені Китаю, Великобританії, СРСР і США.На конференції приділялася велика увага цілям, принципам, структуру і повноважним представництвам Організації Об'єднаних Націй. За основи були взяті положення, які були розроблені на конференції в Думбартон-Оксі, яка проходила в 1944 році.Сан-Францісская конференція проходила в обстановці гострої боротьби, великі труднощі викликали питання про колоніях і залежних територіях, про цілі міжнародної опіки, про права Ради Безпеки, про процедуру голосування в Раді Безпеки.На конференції був заснований Міжнародний суд ООН.26 червня 1945 був підписаний статут ООН. 24 жовтня 1945 Статут ООН набув чинності.

Історія створення ООН. Після невдалих спроб та рішень Ліги Націй (1919-1946), до якої принципово не приєднувалися Сполучені Штати Америки, в 1945 році була створена Організація Об'єднаних Націй для підтримки міжнародного миру і розвитку співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру. Перші задуми та конкретний план для нової всесвітньої організації було підготовлено під егідою Державного департаменту США у 1939 році. А Франклін Д. Рузвельт тоді вперше ввів поняття «Організація Об'єднаних Націй» як термін для позначення союзних країн. Цей термін був вперше офіційно використаний 1 січня 1942 року, коли 26 держав підписали Атлантичну хартію, взявши на себе зобов'язання продовжувати воєнні дії. 25 квітня 1945 Конференція ООН зі створення міжнародної організації почала діяти в Сан-Франциско, на якій були присутні 50 урядів і ряд неурядових організацій, що брали участь у розробці Статуту Організації Об'єднаних Націй. Організація Об'єднаних Націй офіційно існує з 24 жовтня 1945 після ратифікації Статуту п'ятьма постійними членами Ради Безпеки - Францією, Республікою Китай, СРСР, Великобританією і Сполученими Штатами і більшістю - 46 іншими сторонами, що теж підписали цей договір-статут. Перше засідання Генеральної Асамблеї, з 51 країнами учасниками, і Ради Безпеки, відбулося у Центральному залі Вестмінстера в Лондоні в січні 1946 року.

Нюрнберзький процес — міжнародний судовий процес над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини. Проходив у м. Нюрнберг з 20 листопада 1945 по 1 жовтня 1946 р. в Міжнародному військовому трибуналі. Домовленість про створення Міжнародного військового трибуналу і його статуту були опрацьовані СРСР, США, Великобританією і Францією в ході лондонської конференції 26 червня - 8 серпня 1945р. Спільно розроблений документ відобразив позицію всіх 23 країн-учасниць конференції, принципи статуту затверджені Генеральною Асамблеєю ООН.29 серпня опубліковано перший список головних військових злочинців - 24 нацистських політиків, військових, ідеологів фашизму. Всього проведено 216 судових слухань. Головував представник Великобританії Дж. Лоуренс. Була представлена низка доказів, серед них вперше - т.зв. «секретні протоколи» до пакту Молотова-Ріббентропа.Внаслідок післявоєнного загострення відносин між СРСР та Заходом процес протікав напружено. Дії очільників країн Заходу тлумачилися підсудними на свою користь і створювали ілюзію можливого розвалу процесу. Трибунал визнав організації СС, СД, СА, Гестапо такими, що мають за мету злочинну діяльність. Членів цих організацій, які усвідомлювали злочинність дій (та певними іншими ознаками), а також керівний склад нацистської партії визнано злочинцям.Страти відбулися в ніч на 16 жовтня 1946 у будинку Нюрнберзької в'язниці. Герінг отруївся незадовго до страти.Суди над військовими злочинцями меншої величини продовжувалися у Нюрнберзі аж до 50-х років XX ст.

Токійський судовий процес був проведений над головними японськими воєнними злочинцями з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948 р. у Міжнародному військовому трибуналі для Далекого Сходу.За участь у підготовці та розв'язанні агресивної війни, за здійснення масового знищення мирного населення в окупованих країнах і полонених та інші злочини семи найбільшим злочинцям було винесено смертний вирок, 16 — довічне ув'язнення. Серед страчених були колишні прем'єр-міністр Японії, військовий міністр, представники вищого генералітету. Токійський процес - суд над гол. японськими воєнними злочинцями. Відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 глав союз, держав СРСР, США і Великобританії про покарання воєн, злочинців Другої світової війни 1939—45, за угодою між урядами США, СРСР, Великобританії, Китаю, Франції, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Нідерландів, Індії та Філіппін вщ 19.1 1946 було утворено Міжнародний воєнний трибунал для Далекокого Сходу. До суду, що відбувся 3.V 1946 - 12.ХІ 1948 в м. Токіо (Японія), за ведення Японією протягом 1928—45 агрес. воєн проти Китаю, СРСР, США та ін. країн, вчинення воєнних злочинів і злочинів проти людяності було притягнуто 28 найвищих урядовців, у т. ч. 4 кол. прем'єр-міністрів (Хіроту, Тодзіо, Хірануму, Койсо), 11 кол. міністрів, 2 послів, 8 воєначальників та ін.Трибунал засудив до страти на шибениці 7 осіб, у т. ч. Хіроту і Тодзіо. 16 підсудних були засуджені до довічного, інші — до різних строків тюрем, ув'язнення. Двоє підсудних померли під час суд. процесу, один визнаний через хворобу неосудним. Вирок щодо засуджених до смерт. кари було виконано в ніч на 23.ХІІ 1948.

33.Великобританія і США висадили свої війська під командуванням генерала Д. Ейзенхауера в Нормандії. Був відкритий другий фронт у Європі. Слабшало політична єдність німецького блоку, Японія так і не виступила проти СРСР. Після повалення фашистської диктатури Б. Муссоліні Італія капітулювала й оголосила війну Німеччині. У 1944 р. Червона Армія здійснила ряд великих операцій, які завершили визволення території СРСР. У січні 1944 р. була знята блокада Ленінграда (900 днів), проведена Корсунь-Шевченківська операція, в ході якої радянські війська звільнили Правобережну Україну і південні райони СРСР (Крим, Одесу та ін.) Влітку 1944 р. Червона Армія провела одну з найбільших операцій Великої Вітчизняної війни («Багратіон»). Білорусія була повністю звільнена. У 1944 р. почався визвольний похід Радянських Збройних Сил у Європі. Радянськими військами були звільнені Румунія, Болгарія, частина Польщі, Норвегії, Угорщини. У квітні 1945 р. радянські війська почали Берлінську операцію. Війська 1-го (командувач - маршал Г. К. Жуков), 2-го (командувач - маршал К. К. Рокоссовський) Білоруських та 1-го Українського (командуючий - маршал І. С. Конєв) фронтів знищили берлінську угруповання противника. Фашистське керівництво була деморалізована. А. Гітлер покінчив життя самогубством. 1 травня було завершено взяття Берліна і над рейхстагом виситься Червоний прапор Перемоги (Єгоров, Кантарія, О. Берест). 8 травня 1945 в передмісті Берліна Калсхорсте був підписаний Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. 9 травня були розгромлені залишки німецьких військ в районі Праги, столиці Чехословаччини. 24 червня на Красній площі в Москві відбувся Парад Перемоги. 17 липня - 2 серпня 1945 р. відбулася Потсдамська (Берлінська) конференція, яка вирішила проблеми післявоєнного врегулювання. Підсумки конференції: домовленість про демілітаризацію (ліквідація військової промисловості) і денацифікації (заборона фашистської партії) Німеччини; створення Міжнародного трибуналу (Нюрнберзькі процес); створення Організації Об'єднаних Націй; визнання вимоги СРСР про виплату Німеччиною репарацій; згоду СРСР розпочати війну з Японією; згоду союзників на повернення СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, включення балтійських республік в СРСР, передачу СРСР Східної Пруссії з м. Кенігсберг. 8 серпня 1945 СРСР оголосив війну Японії. Протягом місяця радянські війська звільнили Маньчжурію, північну Корею, оволоділи Південним Сахаліном і Курильськими островами. 2 вересня 1945 Японія підписала Акт про беззастережну капітуляцію. Це означало кінець другої світової війни. Головним підсумком Великої Вітчизняної війни та Другої світової війни стала перемога над фашизмом, в якій вирішальну роль зіграв СРСР. Протягом усієї другої світової війни радянсько-німецький фронт був головним: саме тут були розгромлені 507 дивізій вермахту і 100 дивізій союзників Німеччини, в той час як війська США та Англії завдали поразки 176 дивізіям. Перемога у війні підвищила міжнародний авторитет СРСР. У 1945 р. він мав дипломатичні відносини з 52 державами (проти 26 у кінці 1941 р.) СРСР став світовою державою, без якої тепер не міг зважитися ні одне важливе питання. Одним з головних підсумків війни стала нова геополітична ситуація, яка характеризувалася протистоянням двох систем - капіталістичної і соціалістичної. У 7 країнах Центральної та Східної Європи до влади прийшли ліві, демократичні сили. З цього часу СРСР оточували здебільшого дружні держави. За ці завоювання радянський народ заплатив величезну ціну. Загинуло 27 млн. радянських громадян. У руїнах лежало 1710 міст, понад 70 тис. сіл.

48.Четверта республіка у Франції - період французької історії з 1946 по 1958. Конституція була прийнята 13 жовтня 1946 року обраними у тому ж році Установчими зборами, близька до Конституції Третьої республіки, яка характеризувалася наявністю парламентського ладу, слабкою владою президента республіки.Період ознаменований розпадом французької колоніальної імперії, війнами в Індокитаї, потім у Північній Африці. Франція стала однією із засновниць ООН, вступила в НАТО, в європейські структури, що народжувалися на зразок Союзу вугілля і сталі. У внутрішній політиці - період сильної нестабільності після війни, посилення впливу комуністів (початок періоду) і вкрай правих (кінець періоду). Початок економічного зростання ( "Славне тридцятиріччя") супроводжувалося неконтрольованою інфляцією. Часто мінялися так звані "примарні уряду" (зазвичай по 2-3 відставки прем'єр-міністрів на рік).У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки. Франція проголошувалась «неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою». У країні вводилось загальне виборче право, рівноправність чоловіків і жінок. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Також проголошувались права трудівників на участь у керівництві підприємства, право на профспілкову і політичну діяльність, право на страйк. У конституції передбачалась можливість націоналізації, усуспільнення власності, якщо вона набувала “рис національної суспільної служби або фактичної монополії». Урівнювались у правах громадяни Франції і колоній. «Французька імперія» замінялась терміном «Французький союз». Франція зобов`язувалась уникати «всілякої системи колонізації», обіцяла «не вести війн з метою завоювання і ніколи не застосовувати свої збройні сили проти слободи будь-якого народу».Країна проголошувалась парламентською республікою. Головну роль у житті країни повинен був відігравати двопалатний парламент, який обирав президента з обмеженими повноваженнями. Вибори 1946 р. в новий парламент закріпили провідну роль у політичному житті країни ФКП, СФІО, МРП. Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР і це неодмінно впливало на роботу парламенту й уряду. (З 1946 р. по 1958 р. змінилось 24 уряду (у середньому кожен уряд знаходився при владі не більше пів року, а деякі – два-три дні). Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації. У листопаді 1947 р. ФКП продемонструвала свою силу, організувавши загальнонаціональний страйк, який поставив під загрозу існування республіки. Напруги в суспільстві додавали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954 рр.), Алжирі (1954-1962 рр.), в інших куточках колоніальної імперії Франції. Франція опинилась перед лицем загальнонаціональної кризи. Прощання з колоніальним минулим для Франції було тривалим і болючим. Франція змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, але з Алжиром вона розставатись не бажала. Це і стало причиною глибокої кризи. Алжирські французи (близько 1 млн. осіб) були категорично проти незалежності Алжиру і стали основою для консолідації прихильників збереження колоніальної імперії – ультраколоніалістів, або просто ультра. Визвольна війна алжирського народу примусила Францію втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2 млн. алжирців. Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова верхівка) – за її продовження. Скориставшись таким становищем, у країні на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи набрали більшість на виборах у парламент. Зовнішня політика Франції часів Четвертої республіки була повністю підпорядкована США і логіці «холодної війни». Франція була членом НАТО і вела активні колоніальні війни (Індокитай, Північна Африка, Мадагаскар), намагаючись втримати залишки своєї колоніальної імперії.У 1958 році на хвилі алжирської кризи до влади прийшов Шарль де Голль, який провів на посаді прем'єр-міністра конституційну реформу, згідно з якою встановлювалася президентська республіка. У жовтні 1958 року нова конституція була прийнята на референдумі, і в листопаді діючий президент Коті підписав її. Цим завершилася історія Четвертої республіки і почалася П'ята республіка; в грудні того ж року де Голь був обраний президентом.

П'ята республіка — період французької історії з 1958 року по теперішній час, визначається прийнятою в 1958 році новою конституцією Франції.У порівнянні з Четвертою республікою (1946 - 1958) в ній значно посилені повноваження президента республіки, який має право розпуску парламенту і обирається всенародно (з 1962 по 2000) на сім років (з 2000 року — на п'ять років). Якщо в першому турі жоден з кандидатів не набере 50% +1 голос, потрібно другий тур голосування (на практиці другий тур був потрібний завжди).Особливість даної Конституції полягає в тому, що, оскільки вона складалася професійними політиками, її положення, перш за все, адресуються на практику функціонування політичної системи. Як сказав Домінік де Вільпен, сутність діючих французьких державних інститутів полягає в тому, що «… Президент — керує, уряд — управляє, парламент — законодавствує …»Відправною точкою до заснування П'ятої Республіки була алжирська криза, з якою Четверта республіка протягом чотирьох років не могла справитись, а саме: події 13 травня 1958 року, коли верхівка французької армії, марно подавляла алжирське національне повстання, вийшла з покори цивільній владі і, більше того, почала відкрито диктувати їм свої умови. На цей виклик Франції та Республіки — а це був саме виклик, оскільки армія зазіхнула на священний французький принцип беззаперечного підпорядкування армії державі — законна влада так і не змогла дати рішучу відповідь.Таким чином, Четверта французька Республіка отримала смертельний удар, від якого так і не змогла оправитися. Державна влада опинилася в стані нокауту. Рано чи пізно, Четверта Республіка повинна була потиснути плоди своєї праці. Заснована Конституцією 1946 року, вона, незважаючи на всі вади Третьої Республіки та її безславний кінець, практично зберегла в недоторканності згубну для Франції систему владарювання: безсилий глава держави, зате всесильний парламент, і цілком залежний від його волі уряд. Треба сказати, Четверта Республіка стала «гідною» спадкоємицею своєї попередниці: за 12 відведених їй Історією років змінилося 22 уряди, які керували країною в середньому 6 місяців, а в готель Мантіньон — резиденція Глави французького Уряду — 12 разів приходив новий господар.Конституція 1958 року заснувала посаду Президента як арбітра, який втілює Державу. Але що слід розуміти під президентським арбітражем? Чи повинен Глава держави для цього відійти від політики, ставши затворником в Єлисейському Палаці, який здійснює свою владу лише в тому випадку, коли державна машина летить під укіс, або ж, навпаки, зобов'язаний виступати на перших ролях, щоб захистити національні інтереси, не дати Франції збитися з правильного шляху, чого не можна досягти без втручання в політику? Суперечка двох концепцій дозволила конституційна практика перших років життя П'ятої Республіки, яка, у свою чергу, складалася під прямим впливом алжирського конфлікту.Якщо Президент Республіки взяв у свої руки скальпель, щоб видалити на тілі Франції виразку, — алжирську проблему, Парламент і Уряд погодилися на роль асистента при керівному видаленні хірурга, а партії і зовсім уподібнилися сторонніми спостерігачами, які очікували результат операції біля порога операційної, то кожен інститут знизав плоди своєї праці. Верховна відповідальність, а значить і верховна влада, сконцентрувалася в руках Президента Республіки. Бо демократія не знає влади без відповідальності, без підтримки і схвалення народу! Референдум 1962 року, схвалив пропозицію Глави держави надалі обирати Президента країни безпосередньо народом, остаточно затвердили Президент Республіки в ранзі національного вождя, бо він, на противагу депутатам, що обирається по округах, і призначаємим міністрам, є відтепер єдиним обранцем всієї Нації. Так П'ята Республіка еволюціонувала з парламентського режиму з посиленою президентською владою в режим напівпрезидентською, вірніше, винайшла останній.

27. Поряд із цивільними опозиційними рухами, на зламі 30-х рр. сформувався потужний підпільний ультранаціоналістичний рух у військовому середовищі, багато в чому зумовлений скороченням армії та зменшенням заробітної плати. У вересні 1930 р. група офіцерів на чолі з підполковником Хасімото Кінгоро створила таємне товариство "Сакура ", що готувало встановлення військової диктатури. Його ідеологією став "ніппонізм", тобто вивищення японської нації, беззастережний культ Імператора та претензії на світове панування.Хоча дві спроби організованих "Сакурою" державних переворотів зазнали невдачі, у грудні 1931 р. підтриманий нею генерал Аракі Садао отримав портфель військового міністра. Новий уряд удався до інфляції, заборонив вивіз із країни золота й почав посилену пропаганду колонізації Маньчжурії та Кореї. Ще два виступи націоналістів, що супроводжувалися терористичними актами, відбулися у лютому й травні 1932 р. Тоді ж була створена "Рада з питань внутрішньої безпеки", метою котрої, за словами Аракі, стала "координація сил армії й тилу щодо забезпечення оборони країни в широкому розумінні цього слова". На поч. 1935 р. у Японії розгорнулася широка громадська дискусія навколо офіційної доктрини держави, запропонованої у 1914 р. професором Мінобе Такуціті. У ній стверджувалося, що "суверенітет належить державі, а імператор є вищим органом держави". Таке "приниження" ролі імператора викликало обурення націоналістичних кіл. Уряд змушений був опублікувати "Роз'яснення щодо державного ладу", в якому спростував доктрину Мінобе, проголосивши імператора божеством.Після чергової спроби військового перевороту 26 лютого 1936 р. новий уряд сформував колишній посол у Москві Хірота Хіротаке, відомий як запеклий ворог СРСР. Він запропонував програми "Обнова всієї політики" та "Оборона держави в широкому розумінні" й, переорієнтовуючись на підготовку закордонної експансії, взявся за переведення економіки на військові рейки. Проте генералітет вважав недостатнім рівень військових приготувань країни, під його тиском у травні 1937 р. прем'єр-міністром став князь Коное Фухіморо, що запропонував програму "ліквідації суперечностей усередині держави ", а у зовнішній - удався до розгортання широкомасштабної агресії у Китаї. Восени того ж року уряд Коное оголосив "усезагальну мобілізщію всіх духовних сил народу", а в березні наступного року парламент затвердив закони про надання урядові надзвичайних політичних і економічних прав. З відставкою уряду Коное через невдачі у китайській політиці в січні 1939 р. новий кабінет Хірануми ще більше почав орієнтуватися на зближення з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, тоталітаризацію всіх сторін суспільного життя та економіки.